Уявіть: їх восьмеро. Восьмеро ветеранів, чинних військових. Повертаючись додому у відпустку, на лікування або під час ротації, вони знаходять для себе справжню оазу в стінах майстерні та поринають у творчість. Восьмеро чоловіків знімають із себе броніки, РПСки та військову форму, відкладають автомати й одягають робочі фартухи.
У майстерні вони лікуються справою: видувають зі скла келихи з кулями, заточують ножі, шиють ремені… Для них це не просто робота чи хобі — це реабілітація та магічна здатність ремесла лікувати.
Один для одного вони — не просто колеги. Ці чоловіки створили ветеранське ком’юніті, де панують розуміння та підтримка. Разом вони радіють власним перемогам, разом переживають втрати своїх, рідних.
Андрій Несмачний — ветеран із десятирічним досвідом, чинний військовий, офіцер і засновник крафтової майстерні Batart — розповів ZN.UA про шлях ветерана у війську та в цивільному житті; про потребу творити своїми руками та відкриття майстерні; про війну та відновлення роботи майстерні в Ірпені.
Андрій закінчив військовий ліцей, але вирішив не продовжувати військову кар’єру й навчався в цивільному виші на програміста. Проте життя повернуло його на шлях військовослужбовця — й 2010 року він таки став на службу. Це були різні підрозділи, зокрема в Києві. Останній — УДО (управління держохорони).
2014 року Андрій хотів звільнятися, але почалася війна, яку тоді ще називали АТО. Й він залишився стояти на захисті країни. Виконував бойові завдання на Донеччині та Луганщині. А 2018-го звільнився і став цивільною особою…
— Пане Андрію, чи складним тоді був перехід до цивільного життя?
— Це важко назвати саме переходом. Радше переналаштування свого внутрішнього світу та орієнтирів, яке тривало пів року. Цей час потрібен був для того, аби обрати вектор подальшого розвитку.
У кожного ветерана цей час минає по-різному. Основна проблема — те, що багато людей на цьому етапі губиться, дезорієнтується. Для мене особисто найскладнішим було зрозуміти, чим узагалі хочеться займатися. Я звик до військової служби. Вісім років, із 2010-го до 2018-го, — це досить багато. Тим паче робота у військових підрозділах передбачає доволі сильну профдеформацію. У військових є проблема сприймання всього як біле й чорне, добре й погане. Жодних сірих відтінків. Ось у цьому треба було трошки переналаштуватися.
Я банально не знав, яку професію обрати. Вивчав програмне забезпечення перед тим, як піти на службу. Та щоб працювати, потрібен рівень знань, їх постійна актуалізація й підтримка. Але вісім років служби — і ось ти вже не такий актуальний на ринку праці.
Спочатку я використовував стандартні підходи. Напевно, перше, що спадає на думку більшості військових, — охоронна діяльність. Працював начальником особистої охорони. А згодом вирішив відкрити власну справу.
— Власна справа — це ваша ветеранська крафтова майстерня? Як вдалося її започаткувати?
— Нашу майстерню 2019 року я відкривав зовсім не як бізнес. Для мене це ніколи не було історією про гроші. Почалося все банально. Я був удома. Побачив шматок паракорду й почав плести, зробив перший браслет. Виставив фото у Фейсбуці, й хтось захотів його придбати. Отримані кошти я відправив у «Повернись живим». А далі замовлення пішли одне за одним.
По-дружньому я «завербував» до роботи ще одного побратима. Ми орендували малесеньке приміщення — вісім квадратів. Майстерню назвали Batart. У мене позивний був Бет, тож так і назва з’явилася.
Далі збільшували штат, розширювали послуги, почали виготовляти склянки з вплавленими кулями. Згодом переїхали до нового приміщення. На той час я мав основну роботу в сфері охорони, а це ми називали «доброю справою».
— Чи мали ви як професійний військовий передчуття й певні знання про те, що повномасштабне вторгнення відбудеться? Чи готувалися до цього?
— Був певний потік інформації, який у принципі можна було проаналізувати. Ніхто не був упевнений, ніхто на сто відсотків не вірив… Але за два тижні до вторгнення ми з побратимами закупили повністю екіпіровку. І 24 лютого всі мобілізувалися.
Особливого жаху чи шоку в мене не було. Була тривога, але трохи іншого формату, ніж у цивільних. Був певний хаос, особливо для тих, хто в цей час не служив, для ветеранів. Куди мобілізуватися? Де точка збору? Наче все це обговорювалося, проте на практиці не працювало. Тож, поки всі ці питання не врегулювали, було дещо тривожно.
Потім я знову став до лав ЗСУ. Спочатку ми працювали на Київщині. Далі на нас чекала дорога на схід. Побігав на Донбасі, далі — на Херсонщині. Там отримав травму. Як то кажуть, зловив трохи осколків у броню. Нічого серйозного, але підлікуватися було потрібно.
— Тож ви повернулися на Київщину. Яка доля спіткала вашу майстерню в Ірпені?
— Майстерня розташовувалась у районі так званих Ірпінських Липок. Це була основна точка руйнацій під час боїв у місті. Коротко кажучи, від майстерні мало що залишилось.
У певний момент вийшло так, що вся наша команда з’їхалася в Ірпінь. Ми поговорили й вирішили відновлювати майстерню. Тим паче я був на місці й міг контролювати процеси. Спочатку планували відбудовувати старе приміщення майстерні. Проте, оцінивши весь обсяг роботи, ми від цієї думки відмовилися.
Знайшли нове приміщення. Воно теж мало пошкодження: дах, покрівля, вікна. Але основна конструкція вціліла. Домовилися з власником про відновлення нашим коштом за рахунок плати за оренду. Далі нам потрібна була допомога — й ми її отримали. Я подав заявку на участь у конкурсі проєктів від Українського ветеранського фонду #Варто: Золоті руки та здобув перемогу. Тож тепер маємо кошти на відновлення приміщення й закупівлю нового обладнання.
Люди хочуть різні гравіювання на наших виробах спеціально під свої особисті події. Раніше ми цього не могли зробити, бо не мали спеціального обладнання. За грантові кошти змогли придбати лазер. У планах — закупити обладнання для різки фанери для виробництва дерев’яної тари. У неї ми пакуватимемо наші вироби зі скла.
Вручну робити такі коробки — довго й клопітно. Максимальна продуктивність однієї людини — 15 коробок на день. Це не покриває попит. Обладнання дасть змогу виготовляти до 100 коробок на день, зможемо навіть продавати тару стороннім контрагентам.
Буде ще обладнання, яке допоможе пришвидшити процес виробництва ножів. У планах — розширення цеху ножів. Також частина коштів піде на закупівлю матеріалів. Можна буде моніторити ринок і обирати метали, які дуже коливаються в ціні, іноді — щотижня.
І потім — кераміка. Це стане абсолютно новим напрямом майстерні. Тож матимемо змогу гарно підготуватися до цього.
— Які вироби можна придбати в Batart уже зараз?
— Маємо декілька напрямів: браслети; скло, тобто склянки з плавленими кулями; ножі. Особисто я займаюся склом. Раніше такого досвіду не мав, але якось вирішив спробувати — й справа пішла.
[pics_lr left="/img/forall/u/13/95/браслет.jpg" ltitle="" right="/img/forall/u/13/95/браслет2.jpg" rtitle="undefined"]
— Розкажіть, будь ласка, про команду.
— Нас дев’ятеро, восьмеро — ветерани, чинні військовослужбовці. Кожен прийшов у майстерню на певному етапі. Щодо цього в мене сталі принципи: краще навчити того, хто хоче, ніж брати до команди людину, яка може й уміє щось робити, проте не має бажання.
У майстерні працює той, хто на ротації, у відпустці, на реабілітації тощо. Всі воюють, але ловимо ці моменти між службою й творимо. Загалом у нашій команді немає майстрів із великим досвідом. Тут просто хлопці, які люблять робити щось своїми руками й не бояться нової справи. Як і для кожного майстра, для мене майстерня — це особистий вид реабілітації, ліки для душі.
Ну й, звісно, майстерня — це передусім люди, які в ній працюють. І тільки потім — продукція.
Тут майстерня формує дружній і бойовий колектив, і ніяк інакше. Ми вже не просто колеги та побратими. Ми вже більше, ніж друзі. Близькі по духу, з близькими цінностями та поглядами на життя.
Наша команда майстрів має непоправну втрату — рік тому загинув один із нас, Карім Гуламов. По-справжньому війну розумієш тільки після того, коли починають відходити дорогі тобі люди.
— Як ви розподіляєте прибуток, куди йдуть кошти?
— Як куди? На ЗСУ. До вторгнення ми всі кошти відправляли на донати. Бо це була справа для душі. Після вторгнення, коли почали відновлювати роботу майстерні, на донати йде 50% прибутку, а решта — наша поточка. Потрібно розвиватися й покривати витрати.
Також маємо такий внутрішній закон — якщо комусь із нас потрібні кошти на реабілітацію після поранення або якщо когось після поранення виводять поза штат і він отримує 800 гривень матеріального забезпечення, ми допомагаємо один одному із цього спільного гаманця.
Думаю, в усіх нас зараз спільна мрія. Я хочу, аби на українській квітучій землі не залишилось і сліду ворога. Це все. Працюємо для цього, не зупиняємось. І на фронті, й у майстерні.