Центр прав людини ZMINA однім з перших почав системно моніторити та фіксувати напади і переслідування громадян з активною громадянською позицією. В своєму інтерв'ю ZN.UA голова правління цієї організації Тетяна Печончик розповіла, чому Україну навчила справа Катерини Гандзюк.
Опитування, проведене Фондом "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва щодо нападів на активістів, показало, що велика частина суспільства знає про цю проблему. Переважна більшість знають про справу Катерини Гандзюк. Напад на Катю був якоюсь уже кульмінацією. Після цього у дуже багатьох людей не тільки в Україні, а й за кордоном відкрилися очі. Але, незважаючи на хвилю зростання громадської активності, переважна більшість українців не є членами громадських організацій, місцеві активісти перебувають у меншості. Тому є кілька причин.
По-перше, ми виросли з Радянського Союзу, де насаджувалася система, в якій людина всього-на-всього гвинтик. Покоління людей, які були яскравими прикладами активістів, інтелектуалів, знищували. Ми ще долаємо той тоталітарний спадок радянських часів. А по-друге, значне поширення дискредитаційних кампаній, спрямованих проти громадського сектору. Ці кампанії розкручуються через низькопробні ЗМІ, "зливні бачки", соціальні мережі. Частина наших громадян, які не мають навичок критичного мислення, схильні вірити у всілякі конспірологічні теорії, підпадають під вплив фейків, маніпулятивних матеріалів.
"Напад на Катю - це була цинічна розправа не тільки над нею, а й над дуже великою частиною громадянського суспільства. Причому цю розправу було вчинено просто в жахливий спосіб. І це, звичайно, викликало обурення у суспільстві. Воно наростало у міру того, як поліція намагалася поховати справу. Кожен найменший крок у слідстві доводилося вичавлювати з них ледь не розпеченими лещатами. Звісно, велика роль у цьому ініціативи "Хто замовив Катю Гандзюк". Тут спрацювала також громадянська мережа. Катя була видатною людиною, лідеркою суспільної думки, громадською активісткою не лише місцевого рівня, а й усеукраїнського масштабу. З її оточення виникло осердя ініціативи", - каже правозахисниця.
Однак справа Гандзюк стала хрестоматійним прикладом катастрофічної ситуації з усією правоохоронною системою, енциклопедію того, як намагаються зливати і ховати справи про напади на активістів.
"Я не вважаю, що тут стався якийсь успіх. Так, минулого року ми зафіксували, що кількість нападів трохи зменшилася. Але вони все одно відбуваються. Ефективного розслідування нема, ті, хто був причетний до фабрикації справи Катерини Гандзюк, співробітники в першу чергу херсонської поліції, не звільнені. Ті, хто допомагав організаторам і посередникам, Левіну зокрема, втекти за кордон, - не понесли жодної відповідальності", - зазначає співрозмовниця.
Так само поліцією саботується розслідування нападів на інших активістів. Голова МВС досі не поніс жодної політичної відповідальності і, попри всю критику, залишається на своїй посаді. Саме тому ситуація для активістів, як і раніше, залишається дуже небезпечною. Країна не може гарантувати захист своїм активним громадянам, які реально хочуть змінити її на краще.
Докладніше про те, як в Україні (не)розслідуються справи людей, які намагаються боротися з системою, читайте в інтерв'ю Надії Сухої із Тетяною Печончик у ZN.UA.