Непрості стосунки, непередбачуваний вибір і нестандартні рішення у складні часи. Бабусину науку поступово починає витісняти штучний інтелект. А професіонали залишаються такими завжди.
Про героїчні будні Харківського регіонального перинатального центру у складі Обласної клінічної лікарні та його керівницю Ірину Кондратову на початку повномасштабного російського вторгнення ZN.UA вже писало.
Сьогодні Ірина Юріївна поділилася порадами, пов’язаними з особливостями пологів і догляду за дитиною під час війни.
— Діти мають народжуватися й рости в любові. Якщо є любов, час не має значення, — каже лікарка. — Знайдіть команду професіоналів, яка супроводжуватиме вас буквально з першого дня (саме зараз — краще з першого дня), відповідатиме на запитання, зніматиме страхи, даруватиме надію, напоїть чаєм із печивом під час консультації, інколи сплакне з вами. І не бійтеся нічого. Ми звернули увагу на те, що зараз усі стали добрішими й толерантнішими, менш вимогливими одне до одного. Кожен учасник ланцюжка «сім’я—вагітна—перинатальна команда» розуміє цінність кожної вагітності під час цієї нелюдської війни, тому краще слухає і чує, дбайливіше ставиться і до себе, і до тих, хто поруч.
Усі ці воєнні місяці — це місяці непростих стосунків, непередбачуваного вибору та нестандартних рішень. У нас є вагітна, яка приїхала з Німеччини, щоб стати на облік і обстежитися в нашій жіночій консультації, зараз вона повернулася назад до дітей, а народжувати приїде до нас у перинатальний центр.
Я як керівник, оцінивши всі ризики ще в березні минулого року, ухвалила рішення приймати до перинатального центру всіх дітей першого місяця життя, якщо їм потрібна неонатальна допомога, хоч би де вони народжувалися. Ми відкрили нову послугу: реабілітація передчасно народжених дітей і малюків, які від народження мають проблеми зі здоров’ям; зібрали команду з найкращого дитячого невролога-епілептолога, фізичного терапевта, логопеда, психолога; надаємо і амбулаторну, і стаціонарну допомогу. Приймаємо всіх охочих. Усе це — безкоштовно для наших пацієнтів, саме для того, щоб ростити діток було легше.
— Ірино Юріївно, зараз більше народжується хлопчиків чи дівчаток? Чи вірите ви в якісь прикмети?
— Статистика — річ уперта, а на великих цифрах видно, що дівчаток усе-таки народжується трохи більше, ніж хлопчиків. А ось до реанімації потрапляє більше хлопчиків. Та це не про прикмети, все має наукове пояснення. Тому головна моя віра — у ЗСУ.
— Із якими найпоширенішими міфами стикаєтеся у своїй роботі? А може, з якимись геть унікальними, заповідними?
— Традиційно вирощування дітей у нашій частині земної кулі супроводжується величезною кількістю міфів, коріння яких — у нашому травматичному досвіді поколінь і «радянській» пам’яті: «не беріть на руки й не заколисуйте — звикне»; «поплаче й заспокоїться»; «зв’яжіть — краще спатиме»; «ми вас напували водою від народження, соками — з двох місяців, годували 5% манною кашею — з трьох, і нічого, ви виросли» тощо.
У частині наявної дичини винні самі лікарі, які наприкінці першої чверті XXI століття рекомендують мастити пупкову ранку «зеленкою», в цивілізованому світі дозволеною лише у ветеринарії. Радять не годувати дитину грудьми на вимогу, бо «груди і шлуночок розтягнуться й не відпочиватимуть»; відмовляють від вакцинації, вибудовуючи конспірологічні теорії на рівні сектантів.
«Біжить навшпиньках — ДЦП, шум у серці — хвороба, велике тім’ячко — рахіт, маленьке тім’ячко — не їжте сир». І все це звучить безапеляційно, жорстко та без посилань на «першоджерела». Чому це можливо? Тому що в суспільстві так і не з’явився запит на якість, тому що всі хочуть простих рішень, а це точно не про медицину.
Моє улюблене — «не заколисуйте й не беріть на руки, коли плаче, бо звикне». Я щоразу уточнюю: «І що? Багато ви бачили 18-річних чад, які сидять на руках у мами?»
Сьогодні дворічні діти між бажанням мами потримати на руках і мобільним телефоном обирають гаджети.
У перші тижні життя плач — єдина можливість новонародженого повідомити мамі, що йому зле. Щоб у малюка сформувалося сприятливе враження про світ, жодне його прохання про допомогу не можна залишати поза увагою. Реакція оточення має бути блискавичною. Що швидше мама приходить на допомогу дитині, то менше страждає нервова система тієї і сприятливішим складається її враження про нове середовище проживання. Тактильна чутливість і вестибулярний апарат — перші сенсорні функції, розвинені вже в 14 тижнів вагітності: малюк сам стимулює власні тактильні рецептори, під впливом вестибулярних імпульсів повільно повертається в матці, зберігаючи серединну флексорну позу, що надалі дасть змогу підтримувати положення голови та тіла під час руху, очам — утримувати поле зору при розгойдуваннях та стрибках.
Під час вагітності мама постійно заколисує дитину в ритмі своїх кроків, стимулюючи ці групи рецепторів. Тому доношені дітки народжуються з добре розвиненим відчуттям балансу як варіантом «шостого» почуття.
Але спадковою програмою жорстко визначена тільки черговість розвитку зон головного мозку, а ступінь їх розвитку визначається дією зовнішніх стимулів після народження. Численні дотики (обійми, поплескування, заколисування, мамин масаж) забезпечують формування нових зв’язків і утворення синапсів у мозку, що є дуже важливим для емоційного та когнітивного розвитку дитини. Дослідження свідчать, що діти, чиї мами беруть їх на руки за «першим покликом», краще набирають вагу, мають вищий больовий поріг, нижчий рівень стресорних гормонів. Носіння на руках, ритмічні погойдування, заколисування формують у дитини відчуття безпеки її світу, стимулюють вестибулярний апарат. Відсутність цих стимуляцій призводить до уповільнення її розвитку та може бути причиною затримки рухового розвитку.
Ми часто стикаємося з цим під час виходжування глибоко недоношених дітей, які не отримують достатньої стимуляції, народжуючись на 12–15 тижнів раніше терміну й проводячи в інкубаторах по кілька місяців. Заколисування — це фізіологічна потреба, задоволення якої необхідне для повноцінного розвитку вестибулярного апарату й нервової системи загалом.
— Молоді мами і так мало сплять. А сьогодні, у стресі та під обстрілами, — ще менше. Це впливає на молоко, може загострити або спровокувати післяпологову депресію. Які можете дати поради?
— Перші три-чотири місяці після народження дитини — один із психологічно найскладніших періодів у житті жінки: зміна гормонального фону, грудне вигодовування, звикання до дитини, переосмислення особистих і сімейних пріоритетів. Критично важливі в цей період підтримка близьких, повноцінний раціон харчування, сон, відпочинок, трошки часу та простору для себе. Сон матері-годувальниці — це абсолютно унікальне явище, під час якого ввімкнені всі вселенські радари: ми чуємо, як дитина дихає, відчуваємо її запах, стан і настрій, знаємо, коли вона починає хотіти їсти й прокидається. І прокидаємося за секунду до цього. Це в мирний час. А зараз ми багато місяців живемо у стані хронічного стресу, в багатьох прогресує психосоматика.
Вагітні та мами, які годують груддю, — одна з найуразливіших груп. Тому моя головна рекомендація під час першого консультування: щоб бути доброю матір’ю, ви нікому нічого не винні. Навчіться слухати свою дитину, вона сама вам підкаже, що й коли їй потрібно, просто організуйте своє нове життя, прислухаючись до неї, і так, щоб насамперед вам було зручно та комфортно. Грудне вигодовування — це диво, але це також велика праця. Можу це стверджувати не як педіатр із 30-літнім стажем, а насамперед як мама, котра два з половиною роки годувала грудьми свою дитину. Це праця, яка має викликати повагу та підтримку всієї родини і всього близького кола. Якщо раптом ви відчуваєте, що сили закінчуються, а джерело їх поповнення вичерпалося, не соромтеся звернутися по допомогу, краще до фахівця. Якщо соромитеся незнайомих лікарів, просто напишіть мені в будь-якому месенджері, я знайду можливість вам допомогти.
— Як ви ставитеся до використання штучного інтелекту, чат-ботів за вашим фахом?
— Я ставила ChatGPT різні медичні запитання англійською мовою. Запитання щодо діагностики за складними симптомами, лікування рідкісних захворювань у дітей, суперечливих моментів терапії.
Запевняю вас, ШІ відповідає набагато краще за середньостатистичного українського інтерна та педіатра з поліклініки. Ймовірно, використовує надійніші джерела інформації, визнані сьогодні у світі достовірно доказовими. Безумовно, ШІ не може розбиратися в нюансах індивідуальних ситуацій, але якщо випадок відносно стандартний або є діагноз, то про план дообстеження та лікування він розповість вам точно грамотніше за середньостатистичного лікаря. Водночас досить акуратно й делікатно формулюючи рекомендації та не порушуючи особистих кордонів.
— Як сьогодні можна оцінити загалом здоров’я більшості українських мам, фізичне та психічне?
— Абсолютно кожен із нас сьогодні має проблеми в царині ментального здоров’я. На жаль, їх кількість найближчим часом лише зростатиме. У структурі регіонального перинатального центру є жіноча консультація, відділення оперативної гінекології, відділення патології вагітності та екстрагенітальної патології, де ми маємо змогу супроводжувати вагітність будь-якого ступеню складності з перших тижнів до пологів. Наш пріоритет і в мирний час — вагітні групи високого ризику, з різноманітною кардіологічною, неврологічною, ендокринною, нейрохірургічною, онкологічною, інфекційною патологією, і нас важко чимось здивувати. Але зараз ми бачимо значне збільшення кількості жінок із гіпертензивними розладами, гестаційним діабетом, інфекційними ускладненнями, загостреннями хронічних захворювань, задавненими формами онкопатології, особливо серед жінок із деокупованих територій, які тривалий час не мали доступу ні до системи громадської охорони здоров'я, ні до спеціалізованої акушерсько-гінекологічної допомоги.
— Кажуть, що після війни завжди спостерігається бум дітонародження. Чи є дослідження, якими народжуються ці діти після сильного стресу — сильнішими чи навпаки, ослабленими? Чого очікуєте за своєю спеціалізацією — дуже маленьких поспішайок (як у вашому Центрі називають недоношених дітей) буде більше чи менше?
— Історія «післявоєнного бебі-буму» — це частина багаторазово переписаної історії тоталітарної держави, якій я особисто не довіряю абсолютно. У нас немає й не було чесної статистики народжуваності, смертності, інвалідизації того часу. Чи знаєте ви, що довоєнного 2021 року народжуваність в Україні знизилася практично вдвічі, порівняно з 2012 роком, і була найнижчою за всю історію незалежності? 2022-го вона стала ще нижчою, а прогноз на 2023-й виглядає ще песимістичнішим.
На жаль, наша Перемога не поверне нас до показників 2012 року в 514 тисяч новонароджених, бо ця демографічна криза почалася не 24 лютого 2022-го. Війна її лише поглибила. За прогнозами Київської школи економіки, ми, можливо, зможемо повернутися до довоєнної чисельності населення не раніше, як 2040 року, втративши головний ресурс — жінок і чоловіків репродуктивного віку.
Досліджень здоров’я повоєнних дітей небагато, останні дані стосувалися Югославії після війни. Дані гнітючі, але Україна істотно відрізняється і системою охорони здоров'я, і менталітетом, і суспільними цінностями. Тому я не сумніваюся, що ми зможемо забезпечити адекватний рівень антенатального та перинатального спостереження вагітним і педіатричної допомоги нашим дітям.
А кількість наших поспішайок залишиться такою ж, як у середньому в світі: кожна 15-та дитина народжується передчасно. До війни в Україні була дуже сильна неонатальна служба, і ми не розгубили свого потенціалу, незважаючи на всі випробування, які довелося пережити.
— Чи багато у вашій практиці партнерських пологів? Яке ваше особисте ставлення до них? Як потрібно залучати тат до вирощування дитини, виховувати в них прив’язаність?
— До війни в нашому перинатальному центрі 82% пологів відбувалися з партнерами. По-перше, партнери — це не лише тати. Це насамперед людина, з котрою жінці комфортно проживати найважливішу подію у своєму житті. Це можуть бути мама, сестра, подруга, яка має позитивний досвід пологів, доула і, звісно, коханий чоловік.
По-друге, не треба вирішувати за чоловіків, розповідаючи, що «він точно цього не витримає». Особисто я — адепт партнерських пологів, і бувають такі пологи, про які ми кажемо: «народжував партнер», підкреслюючи підтримку та допомогу чоловіка в найкритичніші моменти цього дійства. Хто сумнівається, ведіть до мене на лекцію до «Школи відповідальних батьків», я знаю чарівні слова.
А «підключати татусів» мають їхні мами з глибокого дитинства, бо хлопчика треба «вилюбити», тоді він свої прив’язаності та ввібране відчуття безпеки світу «віддарує» власній дитині. На жаль, інакше це не працює.
— Розкажіть про задум допомогти дитячим лікарням і перинатальним центрам побудувати територію психологічного комфорту та підтримки для батьків, дітей і медпрацівників.
— Це моя мрія, яку я зараз почала реалізовувати. Ми вже маємо проєкт психологічної підтримки для персоналу. Це групові й індивідуальні онлайн-сесії з психологами. У нас з’явилася штатна психологиня, яка чудово працює з мамами наших поспішайок, допомагаючи їм стати супермамами.
Найближчим часом запускаємо грантовий проєкт ЮНІСЕФ та УКУ зі створення кімнати психологічного відпочинку в перинатальних центрах і дитячих лікарнях.
Надалі шукаємо гранти на психологічні та комунікаційні тренінги для медичного персоналу. Наша відповідальність перед ЗСУ та поспішайками, які виживають зараз у таких умовах, — зустріти Перемогу психічно здоровими та готовими до відновлення України заради майбутнього наших дітей.