На півдні Херсонської області повторюється картина, що спостерігалася на сході України: виведення російських військ дає докази можливих воєнних злочинів, йдеться у статті The New Yourk Times.
Спочатку з’явилися маленькі шматочки кістки. Потім пара рук, зв’язаних на зап’ястях мотузкою. А потім лопата відкопала череп із кульовою дірою, роззявленим ротом, зубами, вкритими густим чорним брудом.
Попри те, що подібні сцени повторюються по всій Україні, куди б не відступали росіяни, у понеділок група селян і поліцейських здавалася приголомшеною, коли вони стояли біля краю братської могили в Правдиному, селі неподалік від Херсона.
Холодний дощ полив їхні спини, але вони не рухалися, поки могилу розкопували. Ніхто з селян навіть не знав прізвищ шести чоловіків, яких тут розстріляли, а потім поховали, але це не мало значення.
«Вони були українцями», – сказав прокурор Костянтин Подоляк. І тепер через це їхні останки лежать у неглибокій могилі.
Херсон та навколишні села на півдні України були звільнені після восьми місяців окупації. Жителі вибігли на вулиці, розмахуючи прапорами, обіймаючи солдатів і цокаючи чарками коньяку.
Але з часом це піднесення поступилося місцем доказам звірств і тверезій реальності побитих, ледве придатних для життя громад, з яких більшість людей втекли кілька місяців тому і можуть не повернутися найближчим часом. Їдучи звідти, росіяни підірвали електростанції, позбавивши електрики, води, опалення та телефонного зв’язку та повернувши мешканців понад століття назад.
І хоча росіян пішли, вони продовжують вбивати людей у Херсоні та його околицях, місті, де до війни проживало близько 280 000 людей. Майже щоранку місто стрясає гуркіт російських артилерійських снарядів, випущених з відстані кількох кілометрів через Дніпро. Минулого тижня було вбито понад десяток мирних жителів, у тому числі четверо чоловіків, фатальною помилкою яких було те, що вони разом стояли на вулиці та випивали кави.
Російські снайпери, які ховаються за милю чи близько того, стріляють по цивільних, які черпають воду з річки, щоб помитися.
«Нас намагаються тероризувати, – заявив голова Херсонської облради Олександр Самойленко. – І поки ми не звільнимо територію навколо Херсона, сам Херсон не буде по-справжньому звільнений».
Як і майже всі підконтрольні Україні міста та села поблизу Херсона, Правдине – з довоєнним населенням 1222 особи – не має ні світла, ні води. Невеликий конвой слідчих воєнних злочинів проїхав однією з цих доріг у понеділок, дізнавшись про смерть кількох охоронців, які приїхали з міста та працювали на сільськогосподарську компанію, живучи в блідо-блакитному будинку.
За словами селян, один охоронець, доброзичливий чоловік на ім’я Влад, зав’язав стосунки з дівчиною-підлітком, над якою познущався її вітчим. Він переживав, що в нього можуть бути проблеми, тому почав співпрацювати з росіянами і вигадав історію, що Влад та інші охоронці шпигують за ними.
Одного ранку в середині квітня сусід Анатолій Сікоза почув вибух у будинку. Коли він підбіг, то виявив, що він зруйнований. Розпростерті на землі, напівпоховані в уламках, лежали тіла шести із семи охоронців та дівчини-підлітка. Сікоза сказав, що він мисливець і розуміється на смерті.
«Я міг сказати, що їх убив не вибух», – сказав він.
Він підійшов ближче і побачив, що у кількох чоловіків були зв’язані за спиною руки та зав’язані очі. Дівчина, за його словами, виглядала так, ніби її задушили.
Подібні відкриття постійно жахають в Україні. У квітні, після того, як росіяни відступили з передмістя Києва, знайшли сотні тіл мирних жителів, зокрема в місті Буча. Місцеві сказали, що російські солдати стратили багатьох із них, найчастіше без причини.
На сході подібні знахідки були в Ізюмі у вересні та Лимані у жовтні після відступу росіян.
Сікоза благав російських солдатів дозволити йому поховати загиблих. Вони відмовилися. Із села втекло стільки людей, що дорогами бродили покинуті собаки. Вони знайшли тіла і почали їх розбирати. Через п'ять тижнів солдати дозволили йому підготувати могилу для шістьох охоронців; він не зміг знайти тіло дівчини, родичі поховали її окремо.
Наступні пів року росіяни окопалися в Правдиному. Прорубали траншеї вздовж зрошувальних каналів, при дорозі зробили лисячі нори, побудували залізобетонні бункери, які перетворили це маленьке фермерське містечко на фортецю.
Українські командири заявили, що втратили сотні людей, намагаючись взяти Правдине. Він стоїть на самотній позиції приблизно на півдорозі між Херсоном, одним із найбільших міст, захоплених росіянами, та Миколаєвом, який вони не змогли захопити.
На початку листопада росіяни почали втікати. Українські війська увійшли через кілька днів. Невдовзі – слідчі воєнних злочинів, гуманітарні працівники та інші. Підказка журналіста, який спілкувався з селянами, привела їх до спільної могили в понеділок. Слідчі вилучають тіла, щоб проаналізувати причину смерті та використати докази для судового переслідування російських військових за воєнні злочини.
«Я знав, що буде важко, але не був до цього готовий, – сказав Сергій Ребіженко, різноробочий, якого старости призвали розкопувати братську могилу. – Я знав цих людей. Я жартував з ними. А тепер подивіться на них».
Здавалося, навіть ветерани поліції були приголомшені. Вони каталогізували частини тіла, не кажучи ні слова. Їхні очі затримувалися на черепах.
Судмедексперт із 28-річним стажем Сергій Мотрич бачив багато мертвих. У понеділок, витягнувши розчленовані останки з могили та поклавши їх на листи прозорого пластику, він сів на переднє сидіння свого автомобіля, дивлячись прямо перед собою.
«Я роблю це так довго, що не відчуваю жодних емоцій», – сказав він.
Але потім він зробив паузу. Його губи почали тремтіти. Він відвернувся.
«Мого племінника щойно вбили на передовій», – сказав він голосом, сповненим болю.
«Ця війна…» – сказав він, дивлячись очима на дорогу.
Він так і не закінчив речення.