Чи багато ми чуємо про українську науку та науковців? Окрім періодичних згадок у фейсбуці про математикиню Марину Вязовську чи популярних колонок історика Ярослава Грицака, навряд чи. Але український сектор науки та досліджень не стоїть на місці, особливо в умовах пошуку технологічних і світоглядних рішень для протидії російській агресії. І популяризація української науки надзвичайно важлива з кількох причин. Насамперед, вона в інтересах самого суспільства, адже дозволяє краще розумітися у складних наукових питаннях і відрізняти факти від фейків і дезінформації. Але так само вона важлива і для вчених: більша увага з боку суспільства до науки означає більшу увагу з боку нашої держави та міжнародних партнерів, а отже збільшення підтримки та нові грантові можливості. Та як про українських вчених дізнається світ, якщо про них не знає навіть наша внутрішня аудиторія?
«В Україні нема сформованого розуміння цінності популяризації науки як важливої складової сучасних держави та суспільства. Це нерозуміння поглибилося під час пандемії COVID-19 та воєнного стану на тлі поширення псевдонаукових концепцій та ідей». Так сформулювали одну з ключових проблем у взаємодії науковців і широкого суспільства науковці-автори білої книги «Популяризація науки під час криз та війн: виклики та можливості».
Дійсно, в середовищі українських науковців не сформувалася культура популяризації власних досліджень. Ба більше, пояснювати складні наукові терміни зрозумілою мовою деякі вчені досі вважають чимось негідним їхнього високого наукового статусу, адже при спрощенні часто втрачається наукова точність. Крім того, навколо популяризаторських текстів, які зрозумілою широкому загалу мовою розповідають про дослідження та відкриття науковців, ведуться дискусії — де межа між плагіатом та переказом з метою популяризації.
Популяризації науки ніхто не навчає і до неї ніхто не привчає. Усі офіційні вимоги щодо отримання наукового ступеню чи вченого звання не містять відповідних пунктів. Щоб отримати звання кандидата наук чи професора не важливо, скільки людей хоча б поверхнево ознайомляться з результатами твоєї роботи: достатньо, щоб про зміст дисертації знав науковий керівник, опоненти та члени вченої ради. Тож і маємо ситуацію, коли лише одиниці серед вчених самостійно опановують мистецтво популяризації науки — або завдяки власному таланту та наполегливості, або якщо мають досвід у сфері масової комунікації.
Звісно, немає сенсу додавати нові вимоги до нинішніх МОНівських документів, що вже перенасичені ними. Адже тоді поширена нині імітація науки може так само «успішно» перерости в імітацію популяризації.
Натомість однозначно мають діяти різноманітні стимули у вигляді державних і недержавних програм сприяння популяризації науки. Це є звичною практикою за кордоном. Наприклад, в рамках програм ЄС підтримку отримують не лише фундаментальні чи прикладні наукові дослідження, але й проєкти, що сприяють більшій зацікавленості питаннями науки. Це реалізується завдяки цікавим тематичним фокусам: одні проєкти розповідають про арктичні експедиції, інші — про вивчення морських ссавців тощо.
Що ж маємо на даний момент в Україні? Позитивним аспектом є те, що з моменту прийняття у 2015 році закону «Про наукову та наукову-технічну діяльність» популяризація науки на офіційному рівні визнана частиною цього виду діяльності. Однак шлях від декларування до втілення на практиці за десять років виявився дуже непростим.
Ось, наприклад, одне з положень закону передбачає, що наукові установи можуть витрачати власні надходження на популяризацію наукових досліджень. Водночас можна згадати небагато прикладів такого внутрішнього фінансування. Вочевидь наукові установи не мають для цього достатньо коштів, навиків, а може і бажання.
Іншою можливістю, передбаченою в законі, є отримання державного грантового фінансування на популяризацію науки, зокрема в рамках Національного фонду досліджень України (НФДУ). Однак тут теж мали проблему: у першому варіанті Порядку конкурсного відбору та фінансування проектів НФДУ про популяризацію науки не було сказано ні слова, а отже і відповідних конкурсів не проводилося.
Невелика, але активна спільнота українських популяризаторів науки позитивно зустріла новину, що Кабмін у 2023 р. вніс зміни до Порядку, включивши проєкти з популяризації науки до можливої сфери фінансування. В перспективі ситуація стала виглядати краще, адже з точки зору законодавства проведення конкурсів з популяризації науки стало теоретично можливим. Однак реальність знову примушує викинути «рожеві окуляри»: в умовах воєнного стану НФДУ отримує недостатньо державного фінансування, і чимало конкурсів оголошуються завдяки співпраці з зарубіжними донорами. Тому зміни до Порядку так і не втілені на практиці і, скоріш за все, не будуть втілені до завершення воєнного стану. Хіба що вдасться домовитися з зацікавленим міжнародним фондом.
В таких умовах важливим внеском у популяризацію науки може бути посилення комунікаційної складової тих проєктів, які подаються на розгляд експертів НФДУ в рамках вже діючих конкурсів. Відомо, що вчені у переважній більшості випадків не є успішними піарниками, тому їм навряд чи прийдуть в голову креативні ідеї з донесення результатів власних наукових досліджень до ширшої авдиторії, окрім як провести наукову конференцію чи зробити допис на сайті власної установи. Виходом могло б стати залучення до проєктів професійних спеціалістів з комунікацій.
Деякі проєкти з популяризації науки можуть отримати грантову підтримку через Український культурний фонд, Український інститут книги, Український фонд стартапів, а в перспективі — і через нещодавно запущений Український молодіжний фонд. Але тут діють вужчі рамки — для цього вони повинні мати потужну культурологічну складову, книжковий формат чи спрямованість на молодь. Перспективним могло б бути проведення спільних конкурсів під егідою кількох інституцій: науковцям, наприклад, було б корисно повчитися умінню діячів культури доносити свою творчість до ширшої аудиторії або ж навичкам молодіжних працівників об’єднувати людей заради спільної мети. Однак говорити про такі кроссекторальні проєкти можна буде тільки після відбиття російської агресії, бо в умовах війни кожна установа думає передусім про виживання власних програм.
Підтримка популяризація науки з боку бізнесу також не стала поширеною практикою в Україні. Хоча є й позитивні приклади: співпраця між компанією Yasno та науково-популярним медіа «Куншт» в умовах російських обстрілів об’єктів енергетики втілилася у серію захопливих подкастів «Буде тобі наука». Подібні практики мають розширюватися. Це двосторонній процес: чим більш дієвою буде популяризація українських наукових досягнень, тим більш готовим для співпраці буде бізнес-середовище.
Єдиною формою хоча б морального і невеликого фінансового заохочення популяризаторів, які працюють у переважній більшості випадків на волонтерських засадах, в наш час є премії. Першою була започаткована премія НАН «За популяризацію науки», якою нагороджують переважно популяризаторські ініціативи наукових установ. Цього року Українським католицьким університетом і Львівським товариством науковців було запущено нову премію з одноіменною назвою, яка спрямована більшою мірою на недержавні та неформальні популяризаторські ініціативи.
На завершення варто згадати, що незважаючи на відсутність стабільної державної чи приватної підтримки, до того ж в умовах воєнного стану, сфера популяризація науки в сучасній Україні демонструє і позитивні моменти. Після початку російської агресії у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення у 2022-му українське суспільство почало вивільнятися з пут російських популяризаторів науки (насправді часто популяризаторів імперської ненависницької ідеології) і стало більш зацікавленим в українській науково-популярній продукції. І цей факт не може не обнадіювати: він демонструє силу суспільства, яке здатне підтримувати та розвивати популяризацію науки не лише за рахунок державної підтримки, а завдяки власним внескам у вигляді купленої нон-фікшн книжки чи допомозі українському подкасту через платформу спільнокошту.
Разом з тим, маємо і певні «проблеми зростання». Особливе занепокоєння викликає недосформованість культури академічної доброчесності в українській науково-популярній сфері. Тож маємо значне поле для роботи у цьому напряму — від публічних дискусій з залученням широкого кола експертів і зацікавлених сторін, аналізом зарубіжного досвіду і до тренінгів для потенційних авторів і редакторів, започаткування цілих освітніх програм для наукової журналістики. Все це стане стимулом для розширення та удосконалення способів популяризації науки — молодої, але дуже перспективної галузі.