UA / RU
Підтримати ZN.ua

Історії війни, які має відчути вся Україна: які трагедії стоять за цифрами зі статистики

П'ять історій звичайних людей, життя яких докорінно змінила війна.

Смерть мільйонів – це статистика, смерть одного – це трагедія. Ми починаємо звикати до цифр. Але за цими цифрами - конкретні долі. Конкретні трагедії таких самих людей, як і ми.

Сьогодні ми наводимо лише кілька історій, які не повинні бути горем лише однієї людини, їх має відчути вся Україна.

Катерина Лебедєва

Мама двох дітей. Втратила колишнього чоловіка, батька своїх дітей. Експертиза не змогла зробити аналіз ДНК знайдених у попелі кісток. Тому її чоловік досі вважається зниклим безвісти.

Facebook / Катерина Лебедева

«Це наша остання спільна фотографія. На ній діти ще з татом, з моїм колишнім чоловіком, з яким ми прожили майже 20 років. Востаннє ми чули Сашу 3 березня.

Він був у своєму будинку неподалік від Макарова, 40 км від Києва, разом з парою друзів. Перші дні війни розповідав, як навколо літає. Зв‘язок уже був проблемним, то є, то немає. Тож перші кілька днів мовчання ми не дуже переживали. Я з дітьми вже доїхала до Голландії. Дні йшли, а від Саші ми нічого не чули. Аж поки мені не подзвонили дальні сусіди і не розповіли, що в Сашин будинок поцілили з танку, і той відразу захопився і згорів.

Майже місяць ми шукали Сашу по всіх групах навколишніх сіл. Сподівалися, що він з друзями втік і десь ховається.

Через місяць всі ці території звільнили. Кожної години ми чекали, що ось-ось він подзвонить і скаже - тю, та все нормально. Військові прислали мені відео будинка. Згорів вщент, як і дві машини перед ним - Сашина і друзів. А ще через кілька днів повідомили, що в попелі знайшли кістки.

Лише по кілька людських кісток в трьох місцях.

Діти здали зразки ДНК в Гаазі. Добрі люди довезли їх в Україну. Слідчі були завалені горами неідентифікованих трупів. Це ж все Бучанський район. Спочатку одна експертиза довше місяця, потім ще одна довше місяця. Чекали, чекали. Чекали результату експертиз. І трошки дива.

Шукали в полоні, ходили до гадалок. Дзвонили на його телефон. В якийсь момент я сказала дітям, що все. Їх тата немає. Найстрашніші слова, які мама може сказати дітям.

4 місяці цього кошмару ми прожили в Голландії. В неділю ми повернулися в Київ. Тут мій чоловік, батьки, рідний дім. Так легше.

Сьогодні слідчий сказав, що експертиза не змогла зробити аналіз ДНК. Надто вигорілий матеріал.

Тому ця історія поки без кінця. Я не знаю, що робити далі. 4 місяці я нічого не писала в Фейсбуці. Сьогодні я пишу це тут, бо в мене більше немає сил розповідати це наживо знайомим, яких зустрічаю в Києві. Бо розповідаючи, я кожен раз проживаю цей приліт, крики, полум‘я, смерть.

За ці 4 місяці не було жодного дня, щоб я не плакала. Я сподіваюся, що смерть була миттєвою. Думаю, Саша давно на небі, дивиться за Андрюшею з Сашунькою. Приходить до них у снах. Передавай там всім привіт, Сань. Стеж за нами. Радій успіхам наших прекрасних дітей. Підтримуй їх у їхніх печалях. Я їх вирощу, Сань. Поставлю на ноги. Ти знаєш», - написала Лебедєва 29 червня у Facebook.

Оксана Глущенко

Втратила маму. Жінка підірвалася на міні в Маріуполі. Додому її тіло привіз на тачці 72-річний чоловік.

Facebook / Оксана Глущенко

«Мами більше немає…Підірвалася на міні у Маріуполі. Останки тіла тато привіз на тачці додому...Сьогодні, 27 травня, дізналися, що мати загинула 31 березня. На місяць пізніше, ніж це сталося!

Тільки сьогодні, 20 червня, я можу поділитися з вами цією страшною історією, яка сталась у нашій родині.

Мама з татом йшли берегом моря за гуманітаркою і намагалися знайти місце зв'язатися з нами. Тато йшов позаду. 10.00. Пролунав вибух.

Мама наступила на міну. Тату відкинуло вибуховою хвилею. Удар припав на груди. Довго після цього боліла потім грудна клітка. Стало різко погано видно. Праве око постраждав сильніше. З грудей від вибуху зірвало ланцюжок із хрестиком. Коли прийшов до тями, підбіг до мами.

Її ніг не було повністю. Їх відірвало. Вона попросила його посадити. Посадив. Спокійно сказала йому, що їй жарко. Тато зняв їй верхній одяг. Попросила пити. Тато дав їй води, вона проковтнула перший ковток, другий вже не змогла.

10.08 мама на очах у тата померла від втрати крові. Тато ці останні 8 хвилин її життя цілував її та розмовляв з нею.

Підняти її та нести додому не було сил. За цей місяць був знесилений постійними бомбардуваннями, сидінням у льоху, відсутністю нормального харчування. Напередодні у двір потрапила фосфорна бомба і від вибуху тата контузило. Мама весь місяць сиділа в льоху з Біблією в руках і молилася.

Тато пішов додому за тачкою і повернувшись, завантажив маму і цілий день до вечора віз її додому по піску, що провалюється.

О 2 ночі тіло мами було вдома. Більше не було куди тягнути час. Тато знайшов у дворі щільний целофан, замотав тіло, поклав на тачку. Ніхто із сусідів не погодився допомогти ховати, бо йшли дуже сильні бої на вулиці. Тато сказав, що страху не було в нього зовсім, і такого жаху, що відбувався в них, не показують навіть у фільмах.

Він підійшов до першого танка під обстрілом і почав просити, щоб його пропустили поховати дружину. Військовий дав відмашку. Дали йому проїхати. Приїхав із мамою зануреною на тачку на цвинтарі. Усі могили було вивернуто від вибухів. Він тягнув уже пакет із мамою по землі.

Тата почав копати яму. У нього почали стріляти. Він кричав у відповідь, щоб цілилися краще.
Вирив яму. Закопав. Батьку 72 роки.

Зараз щодня ходить до мами на могилу та носить свіжі квіти з городу. Вдома розмовляє із її портретом. Дуже тужить. Увесь час у нього перед очима стоїть ця картина того, що відбувається з мамою. Перестав спати ночами. Весь час розповідає нам цю історію телефоном. Днями, як розповідав, розплакався. Я вперше чула, як тато плаче», - написала девушка 30 апреля в Facebook.

Діана Ширай

Втратила маму під час війни. 15-річна дівчина пережила обстріл. Була вимушена самотужки перев’язувати ногу дідусю й затискати рану мамі.

 

На очах у 15-річної Діани росіяни обстріляли будинок у Киїнці.  

«Ми бачили, що за городом їхали два танки. Вони ставали на позицію на трасі. Не було пострілів, жодних звуків, просто в один момент ми опинилися всі на підлозі. Я бачила, що дідусь лежить, він живий, він зі мною розмовляє, а мама лежить і нічого не говорить. Вона лежала головою вниз, в неї злетіло взуття», - розповіла дівчина.

Дівчина перевязала ногу дідусю, мамі затисла рану на голові і виштовхала з дому машину, щоб вона не вибухнула.

«Все навкруги горіло. Я спочатку не знала, що робити. У дідуся була внизу повністю роздроблена нога, і він не міг встати. Він доповз до мене, до підвалу. У мене в руках був мамин телефон. Я почала телефонувати сусідам, до швидкої, але ніхто не брав слухавку. Потім я додзвонилася до швидкої і мені сказали, що ніхто не приїде. Тут їхав по вулиці танк. Я почала бігти за ним, думала попросити в нього допомоги, але він їхав дуже швидко і я не встигла за ним», - розказала Діана.

На порятунок приїхав сусід. Під вибухами він повіз поранених до лікарні.

«У неї дуже багато крові текло з голови. Я тримала її за голову, вона лежала в мене на ногах. Вона ще ногами ворушила, піднімала ноги й просила, щоб я не кричала. Я говорила з нею постійно. Просила, щоб вона жила. Говорила, що вона в мене одна. Вона говорила, що все буде добре», - згадує дівчина.

Мама Діани померла в лікарні. Тоді ж помітили, що дівчина також поранена. Уламок потрапив у плече.

Анжеліка Медвєдєва

У березні в Маріуполі окупанти вбили єдиного сина і чоловіка Анжеліки Медвєдєвої. Жінка разом з невісткою й маленькою онукою пройшла фільтраційний табір і через Росію виїхала до Литви. 

«Чоловік мій вискочив до нього і сказав - допоможи мені занести його. Але я бачила: він помер. Я просто пам’ятаю, що я бачила, що він помер. Стояла, кричала, не пам’ятаю що. І потім я почула крик позаду себе: «Не залишайте мене саму! Не залишайте мене саму!». Я повернулася і побачила, що це невістка з дитиною. Вона її тримає біля себе і наближається. Я розумію: дитина зараз потрапить у зону, де можна отримати поранення або померти. Я повертаюся до неї, штовхаю і кричу: «Ми налякали дитину, ховайся». Я її штовхнула в це маленьке укриття. А коли я повернулася, щоб вибігти до чоловіка, то побачила як в нього влучила куля і він закричав після першого пострілу. І впав поряд із сином», - розповіла Анжеліка в інтерв'ю "Радіо свобода".

Свого чоловіка і сина Анжеліка так і не змогла поховати.

«Наша дитина дуже багато плакала, і ми звикли співати їй пісні. Мій син завжди співав, грав на гітарі, і дитина засинала. І я пам’ятаю, як я взяла дитину, а поряд, в кількох метрах лежать мій син і чоловік. Я тримаю дитину на руках і починаю їй співати пісню», - поділилася жінка.

Вона зазначила, що їй вдалося вирватися з Маріуполя разом із невісткою та маленькою онучкою. 

«Вже заходила у двір, повернулася і побачила - машина. Вона їхала дуже повільно. Дороги ж не було. Там все лежало - дроти, стовпи, дерева, воронки були, залишки снарядів, будівлі. І машина якось дуже повільно шукала, де проїхати. Казали, що там їде преса, журналісти. І я побігла до тієї машини. Я дуже швидко до неї бігла, не думаючи, хто це і що це. Я добігла до машини, почала стукати по машині, плакати і просити підвезти нас з дітьми до табору з біженцями. Дівчина сказала: «А ми їдемо в Донецьк, ми заберемо вас до Донецька. Я хотіла поїхати в Україну, але вона сказала, що в Україну поїхати з цього міста неможливо. І можна або в Донецьк, або в Ростов. Видали якийсь папірець - уривок - з печаткою, що відбитки пальців я пройшла. Така пародія на документ. Валерія також…Дитина кричить. Пам’ятаю один момент: хлопець такий молоденький сидів, з жалем якось так дивився на весь цей «цирк». Йому незручно, не знаходив собі місця й каже: «Давайте я потримаю дитину». Я навіть не встигла зреагувати. Жінка, яка вимагала від мене, щоб я їй щось принесла, почала на мене кричати «Тебе их жалко, да? Тебе их жалко? Душить их некому!». З такою ненавистю, яка мене вразила. Це неможливо забути: отаке ставлення до людини», - розповіла Анжеліка.

Жінка народилася в Краснодарському краї в родині вірменина й українки. Її батьки й досі там живуть. 

«Я подумала, що з Ростова мені краще буде дістатися до батьків, а потім їхати далі», - зазначила жінка й розповіла, як разом з невісткою їй довелося пройти принизливу фільтрацію.

«Зустрілися і вони (родичі в Росії - ред.) повезли нас додому. 300 км від Ростова. Ми поїхали до моїх родичів. Їхали дорогою, плакали від полегшення, бо це рідні наші. Але я їхала і благала: будь ласка, не запитуйте, чи залишуся я тут», - пригадала Анжеліка.

Із Росії жінка виїхала до Литви. 

«Я коли знайомилася з литовцями, з Вільнюсом, я казала кожному: «Я зараз прийняла допомогу, я дуже вдячна. Бо Литва - це бальзам, який я приклала до своєї душі, який допомагає мені зараз і моїм дівчатам. І я б теж хотіла щось робити таке, що допоможе іншим людям», - розповіла Анжеліка.