Інформація про згвалтування, що відбулися під час війни в Україні, що розповсюджується в інтернеті, не завжди є достовірною, але реагування на неї відволікає увагу від реальних кейсів. Про це редакторці відділу соціум ZN.UA Аллі Котляр розповіла психологиня, координаторка роботи з дітьми та підлітками Інституту психології здоров'я Наталія Пашко.
За її словами, важливо розуміти, що інформацію має перепровірятися. Важливим є також те, хто про неї повідомляє. Навіть з позиції організації надання допомоги, висвітлення інформації про такі випадки, їхню кількість і тих, хто це може робити.
Психологія військових має власну специфіку. Коли починається війна, вони мають бути максимально мобілізованими, спрямованими на дію та реактивність. Після місяця війни психіка більш менш адаптується. Але напруга, пов'язана з такою активацією та постійним контактом зі смертю, вимагає розрядки. До цього додається відсутність сексуальних стосунків тривалий час. Тому військові можуть вчиняти таку категорію злочинів з метою отримання більшої влади, контролю, наруги над тим, хто слабший. Тут дуже залежить від рівня розвитку особи, вміння контролювати свої реакції, від підготовки військового. Непідготовленість до воєнної діяльності, низький рівень інтелектуального розвитку, вживання алкоголю часто є причиною надмірного прояву жорстокості, коли військові вриваються в будинки і ґвалтують усіх підряд — дорослих, маленьких, старих людей, можуть ґвалтувати батьків на очах у дітей. Травмуючи, вбиваючи, по-звірячому ставлячись до інших. Саме це ми бачимо у діях окупантів. Підвищений рівень жорстокості та масовий характер таких дій по відношенню до певного народу з метою отримання переваги, влади та контролю. Тому що сексуальне насильство – це порушення тілесних, психологічних кордонів, посилене відчуття безпорадності, наруга над іншим, об'єктивізація. Це є виявом геноциду українського народу.
Важливо розуміти, що специфіка скоєння насильства у воєнний час — це дуже часто реактивність, з ушкодженнями, дуже високим рівнем жорстокості. Тому будь-які дії щодо постраждалої людини, яка зазнала такого насильства, повинні бути узгодженими, спрямованими на її повернення, на розуміння того, що відбуватиметься. Дуже важливо не нав'язувати допомогу, а зробити максимум заради того, щоб людина сама за нею звернулася. Надати їй інформацію та можливість включитись у роботу, а не просто «наносити добро». Це повернення людині влади та контролю, які травматичний досвід міг у неї забрати.
Психолог повинен перепровіряти інформацію про запит і згоду на роботу, погоджувати свої дії з іншими працівниками, які можуть надавати допомогу потерпілій особі (лікарі або слідчі, які можуть здійснювати процес розслідування та фіксації свідоцтв).
Важливим аспектом є свідчення про злочин та поінформованість постраждалої людини про те, куди вона може звернутися та повідомити про зґвалтування. Свідчення особи про згвалтування військовими також є важливим аспектом у процесі відновлення. Воно знімає гриф вини, дозволяє ідентифікувати те, що сталося, як злочин: не я винна в тому, що вийшла на вулицю, не зачинила двері, не вбереглася...
Терапія можлива лише у стабільних умовах, коли людина перебуває у безпеці. Наприклад, її вивезли кудись за кордон і відомо, що вона буде там хоча б три місяці, не змінюючи місця проживання.
Щодо дітей послідовність та сама. Фокус - на взаємодію з батьками та самою дитиною. І в мирні часи дитину ранить не так сам досвід, як реакція на подію або її відсутність. Знову-таки, свідчення дитини про цю категорію злочину — це відновлення її розуміння: у тому, що з нею сталося, вона не винна, це відноситься до порушення, і на це є реакція. Можливо, злочинець не буде покараний. Але важливо, коли на це є реакція.
Якщо до когось із психологів надійшла інформація про військовий злочин, важливо розуміти, що вона не повинна залишатися на рівні маленької приватної спільноти. Є певний порядок та алгоритм реагування на це.
Ну й ще раз: важливо перепровіряти інформацію. Те, що поширюється в соцмережах, слід ставити під сумнів. Інформація про конкретні випадки не має там з’являтися. Реагування має бути дуже структурованим, перепровіреним. Якщо це інформація про дітей, то необхідно повідомляти служби у справах дітей, аби підключалися інші суб’єкти реагування. Якщо мова про дорослих — це може бути статистика від суб’єктів реагування, від поліції, від тих, хто цим займається.
Детальніше про те, як правильно надати допомогу постраждалим від насильства, читайте у статті Алли Котляр «Згвалтовані росіянами. Як допомагати, а не "нанести добро"?»