75 років тому цього дня закінчилася наймасштабніша й найстрашніша за своїми наслідками війна в історії людства. То чому досі точаться війни пам’яті? Звідки береться та наполеглива агресія адептів радянського наративу і «русского мира», які болісно реагують на будь-яке прагнення українців розібратися в цій історії, промовити історичну правду?
«Скидається на те, що будь-яку сказану правду, яка суперечить їхнім міфам, вони сприймають на свою адресу. Їм здається, наче так ми атакуємо їх, критикуємо їхню картину світу або намагаємося зайвий раз стусонути вже розкладений труп комуністичного динозавра», - пише для ZN.UA голова Українського інституту нацпам’яті Антон Дробович.
На думку експерта, вони просто досі не можуть усвідомити, що українці до них збайдужіли, не вірять, що їм не цікаво щось доводити: «Вони не можуть збагнути, що в нас – свій порядок денний, власні завдання і суб’єктність, яка постає зі свободи та поваги до гідності, а не просто із заперечення думок когось іншого».
Українці втратили надію бути почутими вчорашніми самозваними «братами», тому вчаться говорити правду самим собі та тим, хто чує, проговорювати складні питання вголос, зазначає автор.
«Але у їхній самотній печері відлуння наших питань видається їм спробою говорити з ними. Замулене пропагандою вухо вчуває в намаганнях України віднайти свою власну культуру пам’ятання лише спробу дискредитації СРСР або атаку на «духовні скрєпи» РФ. Нічого більше», - підсумовує він.
Їм невтямки, що проговорення трагедії Голокосту на окупованих теренах СРСР, осмислення драматичних спроб відродити власну незалежну державу, дослідження суперечливих біографій військових та політиків, осягнення ступеня співпраці комуністів і нацистів, не кажучи вже про вивчення феноменів евакуації, депортацій чи встановлення доль військовополонених, - це лише частина необхідних кроків на шляху лікування наших колективних травм, порозуміння із минулим та усвідомлення самих себе.
«Це не чиїсь там недоторканні священні історії, а наше власна біографія. Відтак її осягнення – це єдиний шлях упоратися з минулим і отримати шанс на нормальне майбутнє. Це наш шлях і наша війна, в якій треба перемогти, навіть коли здається, що 75 років тому вже все закінчилося», - додає Дробович.
А народи, які не пройдуть тим шляхом,так і залишаться блукати в токсичній пастці чорно-білих ілюзій зотлілої більшовицької імперії.
Про те, які основні зміни у сприйнятті Другої світової війни відбулися в Україні за роки незалежності та чому досі точаться війни пам’яті, розмірковує голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович у статті «Токсичні пастки чорно-білих ілюзій».