Про харківського скульптора Антона Дербілова, поціновувача різних мистецтв і батька трьох дітей, писали і знімали передачі вітчизняні й іноземні медіа. З початком російського вторгнення Антон добровільно вступив у Нацгвардію України. За цей час відзначений такими нагородами як медалі «За хоробрість у бою», «Незламним героям російсько-української війни», «Ветеран війни», а також вищою відзнакою Національної гвардії України — нагрудним знаком «За доблесну службу».
Боєць, який повернувся з передової, каже, що вдома спиться чудово. Майже без кошмарів, які довго не відпускають усіх, хто побував на війні.
Ще влітку 2021-го Антон грав на гітарі у веселій компанії на традиційному «плов-концерті», присвяченому дню народження шанованого колеги-музиканта. Обговорювали його участь у зйомках кліпу як танцівника фламенко. Є й такий талант у нашого героя. Він виріс у сім’ї художників, його спеціалізація — ігрова та військова мініатюра. Сімейний проєкт Антона і його дружини Катерини Sirko toys має успіх в Україні й за кордоном.
А з початку березня 2022 року скульптор із побратимами стояли на позиції біля окружної Харкова. Потім були Балаклія, Ізюм, східний берег Оскола. Участь у зачищенні сіл, штурмах. Два з половиною місяці під Кремінною. Тепер ротація, і скоро знову на передову.
За словами Антона, історія про те, як він потрапив в армію, скидається на квест. Торік 24 лютого він, як і більшість, перебував у шоковому стані. Думав, що робити далі, куди вивозити дружину та доньок, збирав речі. Увечері сказав сім’ї, що буде воювати. Домашні сприйняли його вибір на диво стоїчно. Були й залишаються надійною опорою.
Вранці наступного дня подружжя запаслося продуктами, й Антон вирушив шукати пункт, де можна було б вступити в збройні сили. Хтось сказав, що поруч, у приміщенні Держпрому, розміщується штаб ТрО. Але там доброволець виявив тільки порожні ящики від патронів і папірці. Вахтерка сказала: «А вони вчора виїхали. Кудись на окружну, б'ються там». Потім з'ясувалося, що і військкомати вже не працюють.
Антон зібрав спорядження, що залишилося ще з часів п'ятирічних занять страйкболом, у баул, який шив ще його кум 2014 року для харківських добробатів. Усе, що взяв, потім знадобилося на війні. Дружина Катя обстригла довге чоловікове волосся по-військовому — благословила так. Антон попрощався з сім'єю, вирішивши, що, поки його не візьмуть в армію, додому не повернеться.
Почався той самий квест. Один штаб, інший. Туди приходило багато чоловіків. Без бойового досвіду не брали. Добровольці кричали: «Дайте нам зброю! Ми хочемо воювати!» — й чули у відповідь від караульних: «Відійти на десять метрів від паркану! Раніше треба було приходити!». Антон сидів на баулі й чекав. Потім раптом під'їхав чоловік у білому джипі: «Хлопці, хто хоче в Нацгвардію? Жодних контрактів, озброюють, одягають!». Саме в Нацгвардію Антон не дуже хотів, але вибирати не доводилося. Зізнається: коли пройшов КПП, зрозумів, що не переживав такого трепету, навіть коли вступив на перший курс Харківської держакадемії дизайну і мистецтв, до чого готувався роками, як спортсмен до олімпіади. В актовому залі хтось із новобранців уже приміряв форму, хтось розмовляв із лікарями, все відбувалося хаотично.
— Патрику, йди сюди! — раптом почув Антон. Це був давній приятель, із яким разом колись займалися рольовими іграми. Тож насправді досвіду бою з орками Антон набув давно. Серед гобітської тусовки він був відомий як «Патрик», приятель же виступав під псевдонімом «Шворц». Так вони і вступили в армійські лави, «Патрик» і «Шворц». Невдовзі до них приєднався третій товариш, Ігор. Перші сто днів служили поруч, в одному загоні, разом ходили в нічні чергування. Потім служба розлучила. «Шворц» воює нині в дуже гарячому місці. Ігор відновлюється у шпиталі після поранення.
— Антоне, ми з тобою зустрілися випадково на вулиці в Харкові торік 15 лютого. За припущенням Bloomberg, саме того дня мала початися війна. Ти вірив тоді в це?
— Відсотків на десять жевріла надія, що вони все-таки тільки лякають. А на решту дев'яносто був упевнений: напад неминучий. Кожну маячню, яку вкидають росіяни, слід сприймати серйозно. Як євреї після Голокосту казали: «Якщо хтось стверджує, що хоче вашої смерті, слід йому довіряти». Так і з росіянами — краще довіряти їм у тому, що стосуються якихось загроз. Питання було тільки — коли. Порівнюючи з нинішньою ситуацією, я впевнений, що ми переможемо. Але все те ж саме питання — коли?
Коли я вперше надів форму, то сфотографувався і змінив аватарку у Фейсбуці. Фото передавало мій стан. Трохи заспокоївся, коли дали зброю. До кінця, звісно, не вірилося в реальність того, що відбувається.
— А тепер віриться?
— Другий рік служу, а досі не можу відчути себе військовим. Хоч і досвід є вже якийсь, і нагороди бойові. Почуваюся скульптором, який ходить у військовій формі. Косплей такий, тобто перевтілення в різні ролі. Все життя щось косплеїв. Замолоду — лицарів, стрільців. Коли бойовими мистецтвами займався — якихось суперменів. Коли займався фламенко — іспанських мачо. Коли грав у групі Alcohol Ukulele — музикантів. У страйкболі кого тільки наша команда не косплеїла: і ваххабітів, і колумбійських наркобаронів, і албанских повстанців. Найпристойніше з того, що я пам'ятаю, — британська армія у війні з Ірландією. І цього вистачало.
— Виходить, що, по суті, доброволець — це людина, котра добровільно підкоряється чиїйсь чужій волі. Як людина мистецтва, творець переживає жорсткі обмеження свободи?
— Складне запитання. Все життя я був вільним художником. Я не займався регулярною діяльністю в якомусь режимі. А тут потрапляєш у ситуацію, коли ти не вільний узагалі. Хтось за тебе вирішує, коли тобі спати, коли їсти, куди йти. Правда, в нас ситуація все-таки трішки інша, ніж у тих-таки строковиків і контрактників. До нас, мобілізованих, ставлення трохи інакше, не так усе жорстко. В обмін на те, що ми більше ризикуємо життями, мабуть, дається певне послаблення. З одного боку, таке особливе ставлення тішить, а з іншого — ти занадто дорого за нього платиш. Так, звикнути до несвободи було важко. Але довелося.
— Вас, добровольців, після зарахування в Нацгвардію зразу послали зустрічати російські танки на окружну Харкова. Без підготовки?
— Все було наспіх, напівстихійно. У місті вже бої йшли, росіяни проривалися з двох напрямків. Із нас ліпили бойові групи. На перевалочній базі хтось із досвідчених бійців показував, як розбирати і складати автомат, як накладати турнікет, перев'язувати. Як користуватися ручним гранатометом. Усе це мало сумбурний характер. Через три дні з нас сформували бойову групу, вивезли кудись на окружну й висадили в замети. Сказали: «Будете тут день чи два стояти і чекати танкову атаку». Ми там просиділи сто днів. Танків не дочекалися, вони трохи до нас не доїжджали. Виходили на позиції, бачили, як перед нами розбивали колони, що проривалися. Ми постійно окопувалися, за цей час хоч якось ознайомилися зі зброєю.
— Це збігалося з твоїм уявленням про те, як ти воюватимеш?
— Мабуть, ні. Ми думали, що зразу ж вступимо в бій. Було відчуття, що ворог проривається з усіх боків. Але тоді, в тому ажіотажі, не було ніякого страху. Страху смерті. Страху отримати поранення, потрапити в полон.
— А коли стало по-справжньому страшно, пам'ятаєш той момент?
— Пам'ятаю, коли мене вперше добре так накрило. Четвертого грудня під Кремінною. Тоді ми вже близько трьох тижнів воювали в лісах. Це був не перший і не другий бій, ми брали участь у наступі. І поранені були, і полеглі. Вдень по наших позиціях почав працювати танк, потім кілька разів за ніч відкривав вогонь. Обстріли тривали по пів години, а то й по годині. Вночі я спав у ямці під тентом від дощу. Снаряди лягали буквально поруч. Тоді мене реально накрило: «Ти можеш заснути й не прокинутися». Коли доти по нас стріляли, було не так усе ж. Ми могли бігати, стріляти у відповідь. Окопна війна найстрашніша. Ти сидиш і реально взагалі нічого не можеш зробити. Влучать чи не влучать. Ти можеш трохи глибше закопатися. Можеш приблизно вирахувати місце, де залягти, щоб тебе не накрило осколком. Але це тільки трохи знижує ймовірність. Рулетка. І, по суті, ти перебуваєш у цьому стані 24 години на добу. Це дуже важко. Коли йде штурм, атака, це страшно, але там ти робиш якісь дії. Теж травматичний досвід, але інший, ніж днями сидіти під снарядами. Мабуть, під тим танковим обстрілом був перший мій досвід ПТСР.
— Ти відчуваєш, що став за цей час, коли можна так висловитися, іншою людиною?
— Хоч би що було в тебе в житті раніше, ти не знав, що таке справжній страх. Тваринний, первісний. Причому в такому стані ти перебуваєш тривалий час. Не можеш думати про щось інше. Дихальні практики застосовуєш, спілкуєшся. Але розслаблятися занадто не можна. Постійно треба розуміти, звідки в тебе можуть влучити в будь-яку секунду. Якщо не куля снайпера, то осколок снаряда. Каска й броник — корисні речі. Але від прямого влучення ніщо не врятує.
— Про корисні речі... Володіти шанцевим інструментом виявилося важливішою навичкою, ніж грати на укулеле...
— В армії, звісно, треба вміти й розслаблятися. Лопата — річ необхідна. Але мені привозили і гітару, і укулеле.
— Виходить, що на війні мистецтво не потрібне. Запобігти або зупинити війну воно не може. Яка від нього, взагалі, користь?
— У кожному разі, мистецтво не запитує в нас, потрібне воно нам чи ні. Воно просто є. Якщо говорити особисто про мене в мистецтві, то маю величезне бажання щось творити. Я все життя це робив, для мене це необхідний процес. Але поки що немає на це сил ні фізичних, ні моральних. За всю війну намалював один портрет товариша, подарував йому на день народження. Для творчого пошуку мені потрібні внутрішній спокій, гармонія. На війні мозок відмовляється ставити творчі завдання і виконувати їх.
— Цей досвід позначиться на твоїх роботах у майбутньому? Буде постпереможна серія мініатюр сучасників?
— По-перше, дай Боже дожити. Якщо спочатку я був упевнений, що робитиму такі мініатюри, то тепер у мене немає бажання взагалі думати на якісь військові теми. Можливо, потім, коли дивитимуся на це з боку. Попустить, сподіваюся. Все-таки я фахівець із військової мініатюри, і в цьому я був хороший. А змінювати амплуа на п'ятому десятку важко, мабуть. Хоча — хто його знає. Побачимо. Дуже багато було запитів, люди писали з усього світу: «Ми чекаємо ваших фігурок на цю тему». Я розумію, що це матиме успіх і буде правильно, з усіх точок зору. Поставив собі завдання — дожити до перемоги, бажано — в повному комплекті. Зберегти рештки творчого розуму. І якщо завдання буде виконано, повернуся до цього питання.
— А щодо фламенко? Затанцюєш тоді?
— На жаль, моя фламенко-діяльність припинилася. Всі виїхали. Ті, хто ставив хореографію, і ті, хто танцював. Учитель, який учив мене грати на гітарі фламенко, теж виїхав і, мабуть, уже не повернеться. А я дуже хочу потім розбудовувати акомпанемент. Не впевнений, що зможу танцювати так, як раніше. Але спеціально для твого кліпу я щось згадаю. Головне — щоб було здоров'я.
Наразі йде ротація, переформування. У мене війна вийшла, як у комп'ютерній грі: від простого до складного. Від місії до місії, від локації до локації трешак і хорор наростають. Зараз тривають заняття. Потім знову на передову. Куди конкретно, ще не знаю. Але весело буде в кожному разі.
Більше статей Марка Баянова читайте за посиланням.