Масові обшуки в храмах, розрив договору оренди з Києво-Печерською лаврою, арешт митрополитів — можуть свідчити, що почався процес тиску на Українську православну церкву (Московського патріархату). Влада нарешті зняла рожеві окуляри і побачила, що УПЦ МП проводить проросійську, проімперську політику, яка суперечить інтересам Української держави. Мотиви кліриків УПЦ МП зрозумілі: тільки у складі Російської імперії вони стануть панівним привілейованим класом. Українська влада прагне змусити священноначалля УПЦ МП розпочати переговорний процес із керівництвом Православної церкви України з метою об’єднання та створення єдиної помісної православної церкви. Очевидно, що в питанні ставлення до Росії державна влада України і священноначалля УПЦ МП мають протилежні погляди. Чим цей конфлікт може закінчитися для церкви і для держави?
Результат прогнозований, але невідомо, в який термін
Церква — це не якась громадська організація чи політична партія. Отримав судове рішення — і все ...немає організації. Судовим рішенням віру не відбереш! Досвід показує, що перехід церкви в іншу конфесію — доволі тривалий та складний процес. Сила і потужність держави в нинішньому конфлікті неспівмірно більші, ніж церкви, і відповідно результат цього протистояння передбачуваний. Починаючи з XVIII століття європейські країни обмежили релігійний вплив у суспільстві до рівня, коли єпископам залишалося хіба що підлабузнюватися і плідно співпрацювати з могутніми правителями, та аж ніяк не протистояти імператорській чи президентській волі. Церква програє. Відкритим залишається лише питання: коли це станеться?
Наведемо окремі приклади церковно-державних конфліктів на українських землях, коли держава прагнула навернути віруючих до іншої релігійної конфесії.
Берестейська унія 1596 року започаткувала процес гонінь православних, щоб навернути їх до Греко-латинської церкви. Він тривав близько 150 років (!).
Після поділу Речі Посполитої відбувся обернений процес — греко-католиків навертали у православні. Він зайняв 80 років.
Більшовики поставили собі за мету не лише побороти церкву, а й знищити релігійність. Значних успіхів вони досягли тільки у 1937 році, після 20 років гонінь.
По закінченні Другої світової війни сталінська машина терору ліквідувала УГКЦ за один рік, проте певна частина греко-католиків перейшла в підпілля і проводила таємні богослужіння впродовж 45 років, аж до 1990-го.
Немає жодних підстав вважати, що нинішній конфлікт між державою та церквою якийсь особливий і розв’яжеться одномоментно. Тривалість конфлікту залежить як від ефективності дій держави, так і від здатності церкви вміло захищатися. Якщо взяти за аналогію гру в шахи, то недосвідчений гравець отримає мат за три ходи, а фахівець може протриматися до сорокового.
Які методи впливу застосовує держава?
Виходячи з досвіду попередніх конфліктів, можна передбачити, що в арсеналі держави є нижченаведені методи впливу на церкву.
Найбільш результативний і найменш витратний метод — провести переговори з єпископами та архімандритами, намагаючись спонукати їх до переходу в потрібну конфесію. Відтоді, як церква здобула могутність і багатства, апостольська бідність і святість щезли. Найбільш високопоставлені церковники тепер живуть у розкоші. Так було колись, і наївно вважати, що нині ця традиція зникла. Верхівку церкви можна банально підкупити.
Монастир — це потужний осередок релігійного життя і фортеця супротиву. Громада ченців та насельників, захищена монастирськими мурами, здатна чинити організований спротив. Держава завжди намагалася підкорити монастирі, коли була незадоволена політикою церкви. Наприклад, у 1833 році греко-католицький Почаївський монастир було передано православним. Причиною такого кроку влади стала підтримка ченцями польського повстання.
Економічний тиск на церкву: храми закривалися, забирались маєтки і землі в єпископів та монастирів, заборонялося будувати нові й ремонтувати існуючі храми, організовувалися погроми дворів.
Утиски священників. Священник має другий ступінь священства, після єпископа. Їх позбавляли парафій, переводили на службу в «бідні» парафії та в інші єпархії.
Арешти кліриків, заслання, фізична розправа.
Методи переконання, на кшталт проповіді чи релігійної полеміки, супроводжували акти насилля, але вважалися менш ефективними і дієвими.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/0a01491c286222abb5ef9b5155e813d6.jpg" ltitle="" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/7e8115b447a4bd895af641fed982e3b2.jpg" rtitle="undefined"]
Опір церкви
Найвагоміший чинник, який може посилити позиції церкви в боротьбі з державою, — лояльність і підтримка політичної еліти й народу. Так, надійним захисником православ’я було козацтво (тому і протрималися 150 років!). Пихатість і зверхність нинішньої верхівки УПЦ МП спричинили протистояння між церквою та суспільством. Військова агресія Росії лише посилила цей конфлікт, що виливається у відкриті сутички і ворожнечу між патріотично налаштованими громадянами та церковниками УПЦ МП. Опір владі здатна чинити значна частина священнослужителів. Досвід показує, що до 75% кліриків можуть відмовитися перейти в іншу конфесію. Деякі парафії залишалися без священників, а монастирі — без ченців. Часи хрестоносців давно минули і вже кілька століть священнослужителі не беруть до рук зброю. Терористичні акти були поодинокими і траплялися дуже нечасто. Опозиційні священнослужителі емігрували в інші держави (православні — у Валахію та Молдову) або йшли в підпілля (УГКЦ). Церква активно шукала союзників. Наприклад, православні уклали в 1599 році союз із протестантами, аби протидіяти католикам та уніатам. Нині священнослужителі УПЦ МП просять патріарха Варфоломія прийняти їх під свій омофор, надати їхнім парафіям особливого статусу ставропігії або тимчасового екзархату на перехідний період у кілька років.
Висновок
Історія Руської православної церкви свідчить, що церква, як і її філії в особі УПЦ МП , була не лише прибічником, а й осереддям Російської імперії. Всі російські імперські ідеології, як-то ідеологія народності графа Уварова чи ідеологія «руського міра», вважали церкву оплотом самодержавства. Відповідно, конфлікт Української держави і РПЦ (УПЦ МП) неминучий.
Ліквідація церкви і примусова зміна конфесійної юрисдикції — це паралельні, але різні процеси. Ліквідація УПЦ МП зовсім не означає, що її духівництво у повному складі автоматично перейде в ПЦУ.
Конфлікт між державою і церквою може тривати доволі довго, що потребує від держави мудрості, виваженості, волі, грамотної тактики і стратегії.