Війна внесла корективи в усі сфери нашого життя. Деякі зміни ми відчуваємо відразу й гостро (як-от втрата близьких, житла, окупація…) та шукаємо сенси й способи жити далі.
Про якісь чуємо регулярно: війна впливає на психічне здоров’я, розумові здібності, стосунки… Чуємо поради, як, із огляду на ці зміни, допомогти собі.
Про деякі немає часу замислюватися й не прийнято говорити, бо так просто є. А саме — про вплив війни на самосприйняття батьків і зміну рольової моделі у виховані дітей. Поміркуймо сьогодні про це.
Багато з тих, хто працював із дітьми наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років, іще 2014 року казали, що через війну знову зростатиме рівень бідності. А наслідком відсутності батьків удома через збільшення робочого навантаження — сім’ю ж-бо треба прогодувати — стане зростання кількості дітей «із ключами на шиї» та дитяча безпритульність. Саме в ті роки з’явилися терміни «євросироти» (діти, чиї батьки поїхали працювати за кордон, і їхнім вихованням займалися бабусі/дідусі) та «соціальні сироти» (діти, яких за наявності біологічних батьків і проживання разом із ними виховувала вулиця). Інтернатні заклади тоді існували тільки для дітей, які мали статус сиріт чи позбавлених батьківського піклування, а також дітей із інвалідністю.
Пандемія знов загострила питання фінансового забезпечення, до того ж почастішали випадки домашнього насильства. Проте батьки, хоч і вимушено, проводили з дітьми більше часу. Нині ж (на додачу до попередніх наслідків кризових часів) багато людей втрачають близьких або перебувають у вимушеній розлуці з партнером.
Сьогодні діти наражаються на небезпеку, мають травматичні спогади, проживають на окупованих територіях, є свідками жорстокого поводження, протягом тривалого часу перебувають у розлуці з близькими. Все це спричиняє зниження розумових здібностей, погіршення поведінки, збільшення проявів агресії й тривожності, самозвинувачення, ізоляцію. І все разом упливає на базові переконання дитини про те, що «світ безпечний» і «я можу довіряти людям».
Про вплив війни на дітей нам уже більш-менш відомо. Проте досі мало досліджень на тему впливу війни на батьківство.
Як під час «спільного впливу» війни (вперше цей вислів я почула від представників ЮНІСЕФ — він підкреслює, що травматичні події одночасно впливають і на батьків, і на дітей) батькам вдається підтримувати емоційний, когнітивний і соціальний розвиток дітей? Адже, за словами науковців, які досліджували тему виховання під час війни, батькам постійно потрібно зосереджуватися на безпеці власній і своїх дітей, через що в них може бути менше часу на задоволення дитячих емоційних потреб, а це, зі свого боку, може призвести до дезадаптації.
Війна посилює стрес у батьків. Фінансові навантаження, зміна сімейних ролей, складність підтримання стосунків на відстані, вимушене переміщення — це далеко не повний перелік того, з чим вони стикаються. Ті, хто виховує дітей, мають давати собі раду з почуттям втрати/хвилювання за партнера; нести тягар самотнього батьківства; переглянути свою роль і навчитися виконувати нові побутові завдання. Часто це — подвійне навантаження для одного з батьків. Проблем стає дедалі більше, а сил — дедалі менше. Дорослим може бути важко регулювати власні емоції, а отже, вони менше будуть здатні витримувати емоції дітей.
До чого це може призвести? Цілком логічно — до емоційної сплощеності (зменшення прояву емоцій), браку послідовності у вимогах, підвищення рівня агресії, спрямованої на близьких. Але хто ж тоді виявлятиме звичне батьківське тепло й турботу? Хто має прийти на допомогу дитині, якщо батьки стали менш чутливими до її потреб?
Є й інші наслідки. Одне з досліджень підтвердило гіпотези про те, що під час війни батьки почуваються менш ефективними. Вони нібито мають забезпечити дитині захист. Проте в умовах війни цього досягнути неможливо. Через це батьки починають сумніватись у власних силах. Такі відчуття нікому не подобаються, правда ж? І що в такому разі роблять батьки? Посилюють контроль.
На все це дуже часто й у батьків, і в дітей накладається відчуття невизначеності через від’їзд військовозобов’язаного члена сім’ї. Тут я не згадуватиму про подальший процес реінтеграції, пристосування членів сім’ї до того, хто повернувся з фронту, та звикання до «нової норми», бо як було, вже не буде.
Як бачимо, війна має багато негативних наслідків як для дітей, так і для дорослих. Проте давайте трохи й про позитивне.
Ми спостерігаємо збільшення турботи та піклування про дітей, які разом із батьками проживають безпосередню небезпеку. Стосунки між близькими, які протягом тривалого часу перебували в розлуці, здебільшого теж покращуються. Якщо це справді близькі люди. В сім’ях, які втратили рідних через війну, зазвичай проявляють одне до одного більше співчуття.
Цей, такий різний досвід батьківства ще раз підкреслює взаємозв’язок між станом батьків і дітей. І це дає надію, що батьки можуть мати позитивний вплив на дітей, навіть коли є загроза життю. Якщо батьки розвиватимуть власну стресостійкість; реагуватимуть на потреби дітей; проявлятимуть батьківське тепло навіть у ситуаціях небезпеки — все це загалом може зменшити негативний вплив травми на дітей.
Сподіваюся, змогла ще раз переконати вас, батьків, у тому, що ви мусите виробити звичку піклуватися про власне психічне здоров’я, адже воно безпосередньо стосується ваших дітей. Брудний посуд можна помити разом. Або ж натомість спільно провести час. За вечерею можна креативно згадати про свій день та суперсили. Наприклад, вимив горнятко — позбавив живих мікроорганізмів хатинки; не нахамив у транспорті, не зірвався на вчителя/колегу — мав заклеєний рот цілу годину; попри завантаження знайшов хвилинку, аби відчути аромат квітки/намалювати малюнок, — навчився сповільнювати час; прибрав у шафі — перетворився на восьмирука. Можна поміркувати разом, що покращити в комунікації, аби кожному члену сім’ї стало тепліше. Можна навіть завести скриньку скарг одне на одного та зошит подяки.
І не забувайте, що маєте хвалити не лише дітей, а й себе. Адже ви — справді герой/героїня й робите все, аби ваша дитина в будь-яких умовах росла здоровою та щасливою. Я впевнена, що ви часто недооцінюєте власну значущість у житті дитини. Дозвольте собі втомитися та відпочити. Цим ви дасте дітям гарний приклад: відпочинок — не бездіяльність, а коротенька передишка перед тим, як підкорити вершину гори. Гори під назвою «Щасливе батьківство в умовах війни».
Ну, і ще декілька рекомендацій для тих, хто протягом тривалого часу перебуває в розлуці.
Для дітей раннього віку (до трьох років) і немовлят тривала розлука пов’язана з порушенням прив’язаності, формування якої важливе в цьому віці. Вони можуть не впізнавати батьків чи бути наляканими в їх присутності. Тому варто поставити фото біля ліжка дитини, розповідати історії про батька/матір, показувати архівні фото та відео. Можна покласти одяг із запахом поруч.
Для дітей дошкільного віку (до шести років) важлива комунікація, адже саме в цьому віці найбільше поповнюється словниковий запас. Гарними практиками було б читання батьком книжки (спільно через відеозв’язок або надиктувати в зручний час на диктофон), виконання разом певних домовленостей, вигадування «своїх» ігор, жартів і способів творчості (наприклад, паралельно створювати щось із листя, ліпити сніговика й пізніше ділитися цим одне з одним).
У дітей шкільного віку зазвичай починається усвідомлення значення слів «війна», «небезпека», «смерть». Вони схильні до тривожності, їм важко зосередитися на навчанні й, на жаль, часто їхні оцінки погіршуються. На цьому етапі важлива комунікація між учителем і батьками, щоб оптимізувати шкільний процес.
Було б добре мати змогу спонтанно написати/зателефонувати батькові, пограти з ним в ігри онлайн, слухати той самий плейлист.
Для підлітків важливий стабільний графік, де все якомога ретельніше розплановано.
Почуватися краще їм допомагає виконання певних хатніх доручень. Підліткам важливо бути корисними, й волонтерська робота та колективна праця також допоможуть їм не почуватися самотніми.
Сімейні вечори з фільмами, настільними іграми допомогли б вирішувати конфлікти, що виникають на побутовому рівні. Не бійтесь емоцій дітей, не приховуйте постійно своїх. Ви можете разом поговорити про те, що відчуваєте, як даєте собі раду з цим, що не виходить. Сім’я — це безпечне місце, де можна говорити, зокрема, й про важке і бути вислуханим.