«Навіть не кажи мені про це. Я не хочу чути. Ти не загинеш. Викинь цей папірець. Він не знадобиться…»
Реакція молодої дружини була абсолютно типовою. Але її чоловік завжди був людиною відповідальною та педантичною. Перед першою ротацією на схід він привів до ладу свої справи. Оформив на дружину довіреність на ведення всіх справ, позакривав борги, зробив дублікати карток у банку, написав для неї повний список усіх паролів — від рахунків у банку, електронної пошти, навіть від сторінок у соцмережах. На окремому листочку були детальні інструкції стосовно того, що робити в разі важкого поранення чи його загибелі...
Листочки зі словами «Креслення по проєкту віддай Михайлу, якщо я загину», «Мамі про поранення не говорити нічого, а про загибель -— тільки особисто й у присутності тата», «Тільки кремація й жодних пам’ятників» спричиняли в неї справжню істерику. Бо саме в той момент, коли вона їх побачила, зрозуміла: він справді може загинути. І їй здавалося, що якщо їх не буде, то й смерть знову повернеться в розряд чогось далекого та майже нереального.
Приблизно таку реакцію я бачила багато разів до повномасштабного вторгнення, коли йшлося про паліативних пацієнтів. Майже всі родичі відмовлялися навіть говорити про смерть як про реальність. Навіть попри те, що часу залишалось обмаль і ситуація вимагала відвертої дорослої розмови.
«Не кажіть мені про це. Вона не помре. Я не дозволю. Ми боротимемося», — ця розмова відбувалася біля ліжка жінки, яка вже тиждень не приходила до тями. Рак легенів не залишив їй жодного шансу. Позаду був важкий шлях і багато років, які вдалося відвоювати у хвороби. Але зараз у легенях майже не залишилося і шматочка здорової тканини. Судячи з її стану, йшлося про кілька днів або навіть годин. І треба було завчасно подумати про відгули на роботі. Про похоронну агенцію. Про абсолютно побутові речі, з якими доведеться стикнутися. Не для того, щоби «ховати за життя», а щоби бути готовою.
«Розумієте, смерть — це така сама частина життя, як народження, — казала їй я. — Але до народження людини ми готуємося ретельно. Плануємо час, гроші, домовляємось із родичами про допомогу. І це нормально. Це відповідально. А смерті намагаємося не помічати. Ніби від того, що ми заперечуватимемо її існування, станемо безсмертними. І в момент, коли вона приходить до нас в оселю, ми намагаємося зрозуміти, куди бігти й кому телефонувати. Де взяти гроші на поховання й кому з родичів телефонувати насамперед. У стані стресу це робити в рази важче. Давайте все ж таки про всяк випадок складемо план дій. Можливо, він нам не знадобиться. Але хай буде. Як тривожна валізка. Постоїть у куточку. Добре?»
Та жінка пішла з життя за кілька годин. Але за ці кілька годин ми встигли скласти покроковий план на папері. З адресами, номерами телефонів і порядком дій. Саме цей папірець став для доньки милицею, на яку вона змогла спертися, коли мама припинила дихати.
«Хлопці, я тут знайшла круту форму для військовослужбовців, яку можна роздрукувати й заповнити. На випадок загибелі. Там враховано взагалі все — від спадщини до процедури поховання. Кому дати?» — питала я. І мій рідний підрозділ відреагував на це легкою істерикою, яку можна було перекласти як: «Ми їдемо на схід убивати орків, а не гинути. Не треба навіть говорити про це».
(До речі, не всім відомо, що під час воєнного стану заповіт військовослужбовця в пунктах дислокації, де немає нотаріуса, може посвідчити командир частини, — частина 4 статті 1252 Цивільного кодексу України.)
І це було для мене дивно. Бо суто статистично ми мали повернутися не всі. І частина наших родичів мала б у перспективі стикнутися з купою проблем. Від конфліктів між родичами стосовно спадщини, місця поховання й далі за списком до відсутності доступу до персонального кабінету в облгазі або заблокованого телефону з останніми фото. Моя пропозиція була не про «я не вірю, що залишуся живою», а про відповідальне ставлення до тих, кого люблю.
До речі, мій син-підліток підійшов до цього питання набагато раціональніше, ніж мої дорослі побратими. Крім усього іншого, його турбувало питання, з якого віку він зможе взяти офіційну опіку над молодшими сестрами, якщо загинемо ми обоє — я й чоловік. І не було в цьому ані істерики, ані спроби попрощатися з нами за життя. Була просто дорожня карта на випадок, якщо щось піде не так, як ми плануємо.
Далекого 2016 року я була на абсолютно ідеальному похованні. Якщо взагалі тут можна використовувати слово «ідеально». Ірка Гавришева, відоміша як «Птеродактиль», підготувалася до власного поховання заздалегідь. Вона знала про свою хворобу більше, ніж лікарі. І розуміла, що її шлях закінчується. Більшість часу, який у неї залишався, вона використала на звичні справи — допомагала іншим. Але знайшла час для «репетиції поховання» з тими, хто був для неї важливим. Тому все відбулося саме так, як хотіла вона. Вона лежала в труні у рваних джинсах і бандані з черепушками; лунала музика, яку вона сама обрала саме для цього дня. Замість квітів були донати благодійному фонду, яким вона опікувалась. А ті, хто прийшов віддати їй шану, розповідали смішні історії, яких із нею за життя сталося чимало. Всі її справи було фіналізовано, а тим, хто залишився, роздано купу вказівок. Це анітрохи не скасувало тяжкості втрати. Але й після смерті вона залишилася рівноправною партнеркою, людиною, яка тримає під контролем не лише своє життя, а й свою смерть.
Мабуть, у цьому й полягає головна проблема тих, хто намагається заплющити очі на перспективу власної смерті або смерті близької людини в країні, де смерть стала страшною буденністю. Ми досі не маємо звички контролювати своє життя. Контролювати ж власну смерть — наступний рівень.
На одинадцятому році війни ми досі не маємо чіткого особистого плану життя. Воювати чи обійдеться. Їхати з країни чи залишитися. Навчитися надавати допомогу чи сподіватися, що це зроблять інші. Мати тривожну валізку в автівці й турнікети по кишенях чи сподіватися, що в твоє місто не прилетить.
Ми все ще намагаємося сховати голову в пісок, наче страуси. Й це сумно. Бо сховатися від реальності неможливо. Так само, як і від смерті. Але можна зробити так, аби залишитися не безвольним спостерігачем, а хазяїном. Як свого життя, так і смерті.