В Україні існує секретний батальйон «Братство», який виконує завдання за лінією фронту і навіть на території Росії. Видання The Guardian поспілкувалося з трьома бійцями цього батальйону.
Якщо станеться найгірше, 23-річний Тарас, 21-річний Владислав та їхній командир 39-річний Олексій добре знають, що українська влада заперечуватиме будь-яку інформацію про них. У західних столицях виникає колективний страх від самої думки про них. Вони є членами батальйону «Братство», добровольчої групи українських спецназівців, які ведуть боротьбу з Владіміром Путіним за межею фронту війни в Україні і в глибині Росії.
Їхня робота варіюється від викрадення високопосадовців Кремля до руйнування ключової військової інфраструктури та збиття ворожих літаків на території Росії.
Це може здатися дивним для такого батальйону, як їхній, щоб їхні історії були почуті публічно. Але це неправильне розуміння їхньої мети. У всьому, що вони роблять, є єдине повідомлення, яке вони хочуть надіслати.
«Нам дуже легко перетинати російський кордон», – з посмішкою каже Владислав, молодший із трьох.
Добровольці «Братства» мають особливий статус, технічно незалежні від української армії, але діють пліч-о-пліч з офіційними силами.
Олексій, за його словами, у «розвідці», але в батальйон набирають переважно цивільних, або відбирають найспритніших з інших добровольчих батальйонів. Він каже, що розуміє, чому їхня робота повинна залишатися окремо. Проте їм усім важко сприйняти це міркування.
Справа зводиться до нервозності Заходу при думці про те, що Україна може бити по Росії як підкреслили тривалі дебати щодо надання Німеччиною танків Leopard 2 і відмова США та інших країн поставити винищувачі F16. Велика частина цієї тривоги, ймовірно, пов’язана з погрозою Кремля застосувати ядерну зброю, якщо «саме існування держави опиниться під загрозою».
«Виходить, що росіяни можуть їхати на територію України, а українці не можуть їхати в Росію», – каже Олексій.
Добровольців «Братства» це не зупиняє. Вони наполягають, що російському вищому командуванню життєво важливо відчути настрій битви на власній території.
У джинсах, джемперах і худі вони п’ють каву в київському парку імені Тараса Шевченка, розповідаючи про свої пригоди, відпочиваючи від тренувань, планування та місій. Єдиним натяком на те, хто вони є, є пістолет на стегні Владислава.
Через неофіційний статус їхні історії не можна було перевірити незалежно, але вони переконливі та заслуговують довіри. Вони також надзвичайні своєю сміливістю. Другий старший із трьох чоловіків, Тарас, каже, що повернувся два тижні тому після із, за його словами, простої операції. «Нашій групі потрібно було завезти певну кількість вибухівки на територію Росії і залишити її в певному місці, – говорить він. – Я не знаю, для кого і для чого призначалася ця вибухівка. Але я точно знаю, що деякі люди в Росії готові допомогти українцям».
Але шість тижнів тому, за його словами, він завершив найуспішнішу операцію. У нього був нервовий початок. «Ми мали завдання знищити російський гелікоптер, який перевозив високопосадовців російського МВС, – розповідає Тарас. – Першого разу погана погода завадила лазерному прицілу точно навестись на ціль. Крім того, у нас були внутрішні проблеми в групі, суперечки, тому ми зайшли на територію Росії, але повернули назад, врахували наші помилки… і через тиждень зробили повторну спробу».
Оперативна група з п’яти чоловіків вирушила о сьомій ранку, легко перебираючись через ліси та поля, щоб перейти до Росії. «Цілий день ми гуляли, – розповідає Тарас. – Потім ми провели ніч на місці і о 9 ранку почули вертоліт. Зі мною був невеликий розвідувальний дрон, і він підтвердив, що це той самий вертоліт».
Він продовжив: «З переносного зенітно-ракетного комплексу ми вели вогонь по вертольоту з відстані 4 км. На жаль, ми не побачили удару, оскільки були далеко, але почули вибух. А потім ми швидко втекли зі своїх позицій. Залишили триногу переносного зенітно-ракетного комплексу. Ми повернулися вдвічі швидше».
Незалежно від того, чи загинули кремлівські чиновники у вертольоті, для Тараса це була успішна місія, яка досягла головної мети ініціатив батальйону.
«Ми показали, що можемо зайти на територію Росії, і показати росіянам, що українці можуть діяти, – каже він. – Після того, як росіяни дізнаються, що на їхній території працюють диверсанти, їм потрібно перекинути багато солдатів, щоб знайти цих диверсантів. Це дуже деморалізує ворога. Гелікоптер був для російського керівництва. І сам факт того, що українські диверсанти стріляють по російських командирах, для росіян вже є точкою напруги. Це нервує російське командування».
Остання операція в Росії, в якій брав участь Владислав, була місяць тому в районі Бєлгорода, де за останні місяці вибухнули кілька складів боєприпасів. Невеликі оперативні групи, часто лише чотири-п’ять солдатів, визначають, де пролягають безпечні шляхи до Росії, перевіряючи рух худоби або користуючись порадами тих, хто займався контрабандою до війни. Владислав і його побратими отримали завдання «захопити або вбити одного з високопоставлених офіцерів ФСБ».
«Він працював недалеко від кордону з Україною, але на території Росії, – розповідає Владислав. – У нас був маршрут автомобіля цього російського офіцера, і ми вирішили влаштувати засідку».
Вони були на позиції протягом кількох годин, але машина не прибула, і головну мету довелося покинути на світанку. Їм потрібно було вийти, але вони зіткнулися з проблемою прорватися в Україну, повз російські війська, зібрані на кордоні.
«Ми натрапили на прикордонну заставу російських прикордонників, – згадує Владислав. – Ми зіткнулися, були чотири на чотири. Ми вбили трьох росіян і одного легко поранили. Ми його захопили, вивезли на територію України і передали українським військовим».
Українці пережили ще один день, лише один із їхньої групи отримав вогнепальне поранення в руку.
Але не завжди все йде за планом. На Різдво четверо їхніх колег – 34-річний Юрій Горовець, 32-річний Максим Михайлов, 39-річний Тарас Карпюк, і новачок місії, 19-річний Богдан Лягов – були вбиті у Брянську в Росії.
Вперше про катастрофу Олексій дізнався, коли 26 грудня в російських Telegram-каналах з’явилися фотографії їхніх загиблих колег, які лежать у снігу. Кремлівське ЗМІ «РИА Новости» повідомило, що чоловіки мали при собі «автомати SIG Sauer, засоби зв'язку та навігації, а також чотири бомби загальною потужністю близько 40 кг у тротиловому еквіваленті».
Вони, за даними ФСБ, були налаштовані на проведення «диверсійно-терористичних актів». ФСБ опублікувала відео, на якому видно тіла, розкидані між соснами російського лісу.
«Всі були шоковані, – розповідає Олексій. – Вони були нашими найкращими бійцями».
Причина їхньої смерті залишається невідомою. Їхні тіла не знайдено. Троє старших чоловіків групи були чемпіонами з пішохідного туризму та ветеранами цього виду спорту, раніше діяли в розвідці в тому числі в окупованому Чорнобилі.
«Провідник відвів їх на певну відстань від кордону України вглиб території Росії і залишив там, – згадує Олексій. – Ми дуже спокійно ставилися до цих хлопців і були впевнені, що все буде добре. Ми не знаємо подробиць, але припускаємо, що вони випадково зайшли на другу лінію російської оборони. А перед ним росіяни заклали міни в землю».
Це було важким нагадуванням про ризики, на які вони наражаються. На запитання, чи знають їхні батьки про їхню роботу, двоє молодих чоловіків, яким трохи за 20, голосно видихають і сміються.
«Мої батьки знають лише те, що я зараз на війні, – каже Владислав. – Ви повинні розуміти, що коли ми плануємо наші операції, про це мало хто знає. Інформація про операцію може потрапити до ворога. Солдати, які стоять поруч, можуть сказати щось своїм побратимам, і про це дізнаються росіяни. Краще, щоб наші батьки не знали, чим ми зараз займаємося».
Тарас додає: «Наші операції фактично вдвічі безпечніші, ніж ті, що проводять українські збройні сили. Здається, що це дуже небезпечна робота, але ми дуже серйозно до неї готуємося».
Важливість їхньої ролі, попри те, що вона заперечується урядом у Києві і не подобається західним столицям, для них очевидна.
«[Західні читачі] можуть очікувати від нас, що ми збираємося підірвати Кремль, але поки що це не так, – каже Тарас. – Я вважаю, що треба починати з маленьких завдань, а потім переходити до складніших. У мого друга є приказка: "Щоб знищити ворожу військову базу, треба спочатку підірвати собачу будку"».