Менш ніж за тиждень після початку війни стає дедалі ймовірнішим, що Владімір Путін рухається до історичної поразки. Він може виграти битви, але все ж таки програє війну. Мрії Путіна про відновлення Російської імперії завжди ґрунтувалися на брехні про те, що Україна – не справжня нація, що українці – не справжні люди, а мешканці Києва, Харкова та Львова прагнуть влади Москви. Це цілковита брехня, Україна – країна з більш ніж тисячолітньою історією, а Київ був великим мегаполісом тоді, коли Москва навіть ще не була селом. Але російський деспот стільки разів повторював цю брехню, що, мабуть, сам почав у неї вірити, пише в колонці для The Guardian ізраїльський історик і футуролог Юваль Ной Харарі.
Плануючи вторгнення в Україну, Путін міг розраховувати на багато відомих фактів. Він знав, що у військовому плані Росія перевершує Україну. Він знав, що НАТО не надішле війська на допомогу Україні. Він знав, що залежність Європи від російської нафти та газу змусить такі країни, як Німеччина, коливатись щодо запровадження жорстких санкцій. Грунтуючись на цих відомих фактах, його план полягав у тому, щоби сильно і швидко вдарити по Україні, обезголовити її уряд, встановити маріонетковий режим у Києві та перечекати західні санкції.
Але був один величезний невідомий фактор у цьому плані. Американці дізналися в Іраку, а Радянський Союз – в Афганістані, що набагато легше завоювати країну, ніж утримати її. Путін знав, що має достатньо сил, щоб завоювати Україну. Але чи змириться український народ з маріонетковим режимом Москви? Путін ставив на це. Адже як він неодноразово пояснював усім, хто хотів слухати, Україна – несправжня нація, а українці – не справжні люди. У 2014 році жителі Криму практично не чинили опір російським окупантам. Чому ж у 2022 році має бути інакше?
Але з кожним днем стає все більш зрозумілим, що ставка Путіна не зіграла. Український народ чинить опір усім своїм серцем, завойовує захоплення всього світу – і перемагає у війні. Попереду багато темних днів. Росіяни все ще можуть завоювати Україну. Але щоб перемогти у війні, їм потрібно буде утримувати всю Україну, а вони зможуть зробити це, лише якщо їм дозволить український народ. Це здається все менш ймовірним.
Кожен підбитий російський танк та кожен убитий російський солдат підкріплюють мужність українців до опору. І кожен убитий українець посилює ненависть до окупантів. Ненависть – найжахливіше з почуттів. Але для пригноблених народів ненависть – прихований скарб. Захована глибоко у серці, вона може витримувати опір протягом поколінь. Щоб відновити Російську імперію, Путіну потрібна відносно безкровна перемога, яка призведе до відносно безкровної окупації. Проливаючи дедалі більше української крові, Путін робить усе, щоб його мрія ніколи не здійснилася. На свідоцтві про смерть Російської імперії не буде імені Міхаіла Горбачова, там буде ім'я Путіна. Горбачов дозволив українцям та росіянам почуватися братами та сестрами, Путін же зробив їх ворогами і домігся того, що українці визначатимуть себе в опозиції Росії.
Нації зрештою будуються на історіях. Кожен день додає нових історій, які українці розповідатимуть не лише у ці похмурі дні, а й у майбутні десятиліття та покоління. Президент, який відмовився від притулку у США, заявивши, що йому потрібні боєприпаси, а не транспорт; солдати з острова Зміїний, які сказали російському кораблю «йди нах*й»; мирні жителі, які намагалися зупинити російські танки, вставши в них на шляху. Зрештою, ці історії означають більше, ніж танки.
Російський деспот повинен знати це, як ніхто інший. Будучи дитиною, він ріс на історіях про звірства німців та геройство росіян при блокаді Ленінграда. Тепер він створює такі ж історії, але грає у них роль Гітлера.
Історії про українську хоробрість надають рішучості не лише українцям, а й усьому світу. Вони надають сміливості урядам європейських країн, адміністрації США та навіть пригніченим громадянам Росії. Якщо українці наважуються зупинити танк голими руками, уряд Німеччини може наважитися забезпечити їх протитанковими ракетами, уряд США може наважитися відрізати Росію від SWIFT, а громадяни Росії можуть наважитися продемонструвати свою незгоду з цією безглуздою війною.
Нас усіх може надихнути зробити щось, будь то пожертвування, притулок для біженців чи допомога у боротьбі в інтернеті. Війна в Україні визначить майбутнє світу. Якщо дозволити тиранії та агресії перемогти, ми всі постраждаємо від наслідків. Немає сенсу залишатися лише спостерігачами. Потрібно вставати і змушувати з собою рахуватися.
На жаль, ця війна може бути тривалою... Але найголовніше питання вже вирішено. Останні кілька днів довели всьому світу, що Україна — цілком реальна нація, що українці — цілком реальний народ і що вони не хочуть жити під новою Російською імперією. Головне питання, яке залишається відкритим, — скільки часу знадобиться, щоб це послання проникло крізь товсті стіни Кремля.