UA / RU
Підтримати ZN.ua

Згоріти на роботі

Явище «професійне вигоряння» набуло небачених раніше масштабів.

Автор: Лілія Соколова

Ірина Ж. - це моя (тепер уже колишня) колега з сусіднього відділу. Тендітна тиха жінка. Довгий час ми з нею мило віталися, а зблизилися в останні кілька місяців. Виявилося, читаємо одні й ті самі книжки, любимо одні й ті самі фільми, і взагалі - «мислимо в одному й тому ж кольорі». Обмінювалися враженнями стисло за кавою й розбігалися з теплими почуттями: життя є й за стінами цього коридору, ну а поки що потрібно працювати.

Потім в Ірини у відділі почався аврал (робота, яку виконують терміново, а тому часто - погано), а тут ще її помічниця пішла в планову відпустку. Тепер я зазирала тільки привітатися. Подруга у горі паперів на привітання відповідала: «Вчора документи до засідання готувала до 11-ї вечора, сиділа у вихідні, а шеф пиляє: не справляєшся…» Ірина змінювалася на очах: кудись поділася енергія з її завжди живих, а тепер зацькованих очей, втратила форму зачіска, елегантність - одяг, зсутулилась постать, уся вона якось стемніла й знітилася.

Потім враз усе скінчилося. Ірина зайшла попрощатися - прямо серед робочого дня взяла й написала заяву.

Ледачий трудоголік

Насправді це роботодавець частіше позбувається вигорілого працівника, адже він не фонтанує, як раніше, енергією та ідеями, розгубив раптом увесь свій досвід і таланти. Розчарований і незадоволений. А замінити його є ким, «свіжої крові» предосить. Попит на вакансії перевищує пропозиції, особливо в окремих галузях, на окремих підприємствах. У середньому в Україні на одне робоче місце претендують п’ятеро-шестеро осіб. І вигорілі працівники опиняються за стінами підприємств, як «відпрацьований шлак». Де над ними (як у класика) «згущуються чорні хмари…». І «люди як хмари…». Але це вже з пісні…

Термін «професійне вигоряння» впровадив американський психіатр Фрейденберг 1974 р. (англ. burnout перекладають як «емоційне згоряння» або «професійне вигоряння»).

У пастку вигоряння найчастіше потрапляють жінки, переважно - інтроверти, більше - відповідальні й ті, хто чесно «викладається» (не володіє одним спритним прийомом - ухилятися, аби робота перелітала до іншого). І передусім той, хто позбавлений, як кажуть психологи, «асертивності» (незалежності від зовнішніх впливів та оцінок). Таких люблять «навантажувати» начальники, і вони тягнуть «скільки покладуть», боячись втратити насиджене місце.

З боку сім’ї вигорілий видається трудоголіком. Повертається з роботи пізно (оскільки став менш ефективним, затримується довше). Бере роботу додому. Близьким здається, що ним повністю заволоділа робота і в нього більш ні на що немає часу. А в неділю трудяга бурчить, аби йому дали спокій. Сидить годинами, втупившись у телевізор чи Інтернет. Про якісь гості й чути не хоче. Дратівливий, пригнічений, байдужний.

«Трудоголізм», віддача роботі - це зовсім непогано, навіть навпаки. Але для будь-якої професії передбачено оптимальні норми, так звані професійні рекомендації, розраховані розумними інститутами. Якщо вони перевищені, людина втрачає здоров’я. Втомившись, людський організм включає компенсаторні механізми і починає просто «торохтіти вхолосту». Можна справді напружено працювати, але віддачі відповідно до вкладеної енергії не буде.

Явище світового масштабу

Явище «професійне вигоряння» набуло небачених раніше масштабів. У дослідженнях польського Instytutu Spraw Publicznych 36% працівників і 26% безробітних, які залишили роботу, робили це через «хронічну втому».

В Америці Інститут стресу (The American Institute of Stress) підрахував, що прояви професійного вигоряння є в половини працюючих американців. Тому економіка США втрачає 300 млрд. доларів щорічно (неефективність працівника, прогули, відновлення його здоров’я, перенавчання, пов’язане з «плинністю кадрів»). Утім, ці цифри можуть бути ще більшими. Компанії, особливо великі корпорації, не діляться такою інформацією. Доки не доходить до трагедій. Як у французькій телекомунікаційній компанії France Telecom, де в період 2008-2009 рр. у стані морального пресингу наклали на себе руки 35 працівників. Судові розгляди досі тривають.

Міжнародна кадрова компанія Headhunter (hh.ua) цього літа провела опитування і в Україні. Згідно з ним, кожен четвертий працівник у нас особисто мав справу з синдромом професійного вигоряння, а ще 16% хоч особисто й не зіштовхувалися, але що це таке, добре знають. Решта про такий термін не чули (мабуть, більш звично для них називати це «втомою).

Ще років двадцять тому, коли говорили про професійне (емоційне) вигоряння, йшлося про «контактні» професії: вчитель, соцпрацівник, лікар, - про тих, чия праця - безпосереднє спілкування з людьми. Тепер ми всі перебуваємо «в контакті» (в безпосередньому, мобільному, Інтернет). Лікарі називають це «станом постійного стресу». Тихі й затишні кабінети також відходять у минуле. Їх замінюють на «офіси», так звані open space (відкритий простір), де вже не сховатися, не усамітнитися. До всього цього людина, котра працює, перестала почуватися важливою: корисною (у власних очах, начальника, оточення, суспільства), цінованою (морально й матеріально) та незамінною. «На роботу - з радістю, а з роботи - з гордістю» - це, на жаль, не про нас.

«Емоційне згоряння» - це й наслідок інтенсифікації всього нашого життя. «Ми не перестаємо гнати, проклинаючи в душі кожного, хто стає в нас на шляху. Розучилися бути наодинці з собою і втрачаємо відчуття винятковості власного життя», - каже сучасний британський письменник Карл Оноре (Carl HonorО), який очолив рух slow (жити повільніше). Тішить, що у світі в нього вже чимало послідовників.

Якщо в понеділок хочеться п’ятниці

- Якщо людина виходить на роботу в понеділок, а вже чекає на п’ятницю, можливо, їй просто потрібно її змінити, - каже завідувачка терапевтичного відділення поліклініки №2 м. Києва Віра Процюк. - Якщо ж вона відчуває втому й хоче відпочинку - це діагноз. Якщо її обстежити, можна виявити хронічну недостатність кровообігу, невротичний синдром. Людина може скаржитися на безсоння або болі в животі. Якщо лікар не подивиться в цілому, може призначити непотрібні в даному разі ліки.

Та й яке тут призначити лікування, ніби ж не хворий. Я в таких випадках раджу зупинитися. Дуже важливо вчасно зупинятися і зробити, як кажуть стосовно комп’ютера, «перезавантаження» (це стосується будь-якої діяльності, навіть домашньої роботи, - не можна продовжувати щось робити в стані утоми). Трудовим законодавством передбачено два дні відпочинку. Але хто їх дотримується, особливо жінки, для яких напружений трудовий тиждень плавно переходить у не менш напружений домашній будень.

Можливо, я не буду оригінальною, але скажу: «У здоровому тілі - здоровий дух». Людина - це двоєдина система: душа і тіло. Треба підібрати оптимальний (і для тіла, і для душі) режим дня: ось це - це робоча зона, а це - відпочинок. Бажано, щоб відпочинок був активним. Не обов’язково спорт, можна «вивести себе» на прогулянку. Дуже важливо відволіктися від роботи, змінити тему: заняття, оточення, співрозмовника, місто, обстановку. Це може стати імпульсом, і людина знову захоче працювати.

Але більшість людей останніми роками живуть у режимі «автомат»: дім-робота, робота-дім. Мало хто свідомо планує й шукає інтереси, крім роботи. Якщо ж це зробити, коло розімкнеться. Коли зосереджуєшся (замикаєшся) на чомусь одному, проблема виростає до велетенських розмірів. А збоку виглядає - «та немає проблем, це - лише робота». Навіть якщо є моральна (а ще краще - моральна й матеріальна) сатисфакція, однак це тільки робота.

Багато хто з моїх однокурсників виїхав за кордон, стверджуючи, що інтенсивність у роботі там вища. Але вони адаптувалися. Моя приятелька, анестезіолог з Америки, пояснює це тим, що живуть не тільки роботою: раз на тиждень обов’язково сім’єю ходять у басейн, грають у теніс, планують усі спільні вилазки, щоб було цікаво й їм із чоловіком, і дитині. Коли трохи стомиться - на тиждень на Кубу, і знову у формі. У них такого немає, щоб повернувся з роботи - і до телевізора або спати. Можливо, якби вони жили в Україні, то поводилися б як більшість нас. Наше суспільство ставить нам занадто низькі матеріальні рамки. В Америці теж є проблеми, але там розуміють, що від працівника потрібна віддача, і йому платять зарплату.

У нас незадоволення особисте, негатив у суспільстві загалом. Результати підсумовуються. Адже вигоряння - це ефект накопичення не так фізичної, як психоемоційної напруги. У нашій поліклініці завжди заведено було ділити відпустку. Бо лікарі ведуть пацієнтів, деякі з них не можуть чекати місяць. Щоб не посилати до іншого лікаря, ми ділили відпустку на дві частини по два тижні. Ще три-п’ять років тому для всіх це було оптимально, аби відпочити й знову бути готовим вийти до людей. Тепер колеги заявляють, що хочуть брати всю відпустку зразу, кажуть: «Через два тижні тільки розумію, що «не там» (не на роботі), а тепер - хочу відпочити».

Стати собі Мюнхгаузеном

Хоч як банально це звучить, але велике значення має колектив (а для колективу - керівник), із яким хочеться працювати. Ті особливі емоційні зв’язки, які мотивують до роботи. І підтримують, коли працювати не можеш: «Нічого, відпочинь, ми почекаємо». Навіть зарплата може важити не так багато. У хорошому колективі менше шансів на вигоряння. Буває, правда, й так: людина змінює місце за місцем, колектив за колективом, а стан «вогнику немає» залишається. «Включилось» у психіку.

Важливо усвідомити: проблема не в роботі, не в колективі, а в собі самому, і змінювати потрібно щось у собі. Переучуватися вже пізно, й життя радикально змінювати - роки не ті. Керівники та менеджери високої ланки можуть розраховувати на допомогу коучів (особистих тренерів) за рахунок компанії, які навчатимуть їх позитивно мислити й давати раду стресам. Звичайна людина сама собі має стати Мюнхгаузеном. Якщо від природи немає «здорового пофігізму», слід його навчитися. Можна записатися на курси або за книжками. Їх нині вдосталь. Приміром, Вадим Зеланд («Трансерфинг реальності») вчить, що не можна завищувати планку важливості (зросте хвилювання), треба ніби «здавати себе в оренду» - намагатися робити все правильно й добре, але без надмірної напруги. Психологи радять у деяких ситуаціях бути «хоч верть-круть, хоч круть-верть». Та й народна мудрість, очевидно, теж: «не заморочуйся», «менше знаєш, міцніше спиш», «горе з розуму», «тихіше їдеш - далі будеш», «а Васько слухає та їсть». Багатьом допомагає медитація. Ошо (філософ) стверджує, що медитація - це найкраща профілактика проблем із психікою. Можна, нарешті, піти до психолога.

- Поняття «психотерапія» заангажоване в нас американськими фільмами. До психолога звертаються не всі, і допомагає він не всім, - каже київський психолог Олена Печенюк. - Наші люди «знають усе краще», їм звичніше поділитися з сусідкою, виговоритися попутникові в поїзді. У плані медицини й наші психіатри не сприймають психотерапію. Однак душевні стани - це така загадка. Одне з іншим (психологія з психіатрією) може бути тісно пов’язане. Рік у рік більшає депресій, станів тривожності. Це ще не психічні розлади. Але тривала глибока апатія може призвести до психічних змін, деформації особистості. І тоді людина замкнеться тільки на собі й стане повністю нечутливою до переживань інших. Із такого стану людину вже важко витягнути.

Навіть психіатри з досвідом не завжди можуть визначити, коли закінчуються «психологічні стани» і починаються «психічні розлади». Важливо не пропустити першого, щоб запобігти другому, насамперед - для людини, а потім для інших. Адже спочатку людина руйнує саму себе, а затим стає небезпечною для оточення. Те, що сталося в «Каравані» (вбивство охоронців у київському торговому центрі), - не злочин у стані афекту, людина внутрішньо до цього була вже готовою, зміни вже відбулися. Основи психотерапії повинні знати всі лікарі. Такий курс слід запровадити на всіх спеціальностях у медуніверситетах. Це також допоможе відділити соматичні проблеми, справжні хвороби, від психосоматичних. Психолог має працювати в дитсадках, школах, щоб вчасно помічати дітей із підвищеним рівнем тривожності, агресивності. Часто проблеми, особливо комунікативного плану, починаються в дитинстві, надалі тільки поглиблюються.

Змінити роботу

«Професійне вигоряння» посилюється явищем «зростання безробіття». У таких умовах, навіть коли людина розуміє, що мусить змінити роботу, - вона не завжди може це зробити.

- Є стани здоров’я, коли змінювати роботу просто необхідно. Це інфаркти, інсульти, гіпертонія тощо, - каже Віра Процюк. - Радимо знайти спокійнішу, розмірену діяльність. Пояснюємо, що це ваше здоров’я, воно погіршуватиметься, і якість вашого життя - теж. Відповідають - що я ще можу робити? І навіть після успішного лікування з часом хвороби повертаються.

Але навіть ті, кому здоров’я дозволяє, не завжди можуть працевлаштуватися внаслідок отриманої в рамках «вузької спеціалізації» освіти. У країнах ЄС раніше за нас зрозуміли, що професійна освіта не відповідає запитам мінливого ринку праці. І прийняли так звану європейську рамку кваліфікацій, яка включає, незалежно від сфери діяльності, набір ключових компетенцій (знання мов, IT-технологій, основ підприємництва тощо). Така підготовка дозволить людині вписатися в будь-яку галузь. Європейський фонд освіти (ЄФО) тепер реалізує і в Україні такий проект - адаптації до ринку праці випускників профтехучилищ Дніпропетровщини. Поки що таких проектів у нас одиниці. «Але, - розповів Тімо Куусела, експерт ЄФО, який приїхав в Україну втретє, - їх буде більше. Років п’ять тому, коли я побував тут уперше, на місцях взагалі не розуміли, про що йдеться, тепер уже підхоплюють ідею». В Україні розробляється Національна рамка кваліфікацій, яка гармоніюватиме з глобальною. Працівника передбачається навчати не тільки професійної, а й емоційної гнучкості: успішної комунікації, вміння співпрацювати, протистояти стресові.