Останнім часом поширюються новітні міфи про минулу війну і спростовуються старі. Наприклад, уже остаточно доведено, що ніякого «матчу смерті» влітку 1942 року в Києві не було, але декому так не хочеться позбутися красивої легенди, вигаданої радянською пропагандою. Або міф про небажання червоноармійців воювати в 1941-му. Влада в усіх негараздах завжди звинувачує народ, приховуючи в такий спосіб власну неспроможність. Влади прагнуть не найкращі представники суспільства, в чому не раз доводилося переконуватися тому ж таки народові. Влада не любить, коли з неї сміються, і тому знищує розумників - так легше правити. І ніколи не згадує, що в 1941 році нацистський вермахт дійшов від кордону до Києва за ДВАДЦЯТЬ ДНІВ (22 червня - 11 липня), а потім «легендарная и непобедимая» Червона армія від Києва до кордону йшла ЦІЛИЙ РІК (6 листопада 1943 - 28 жовтня 1944)! Не через те, що не хотіли воювати, а через те, що не вміли, керовані недолугими полководцями, які здобували перемоги кількістю занапащених життів. А потім іще й глузливо стверджували, нібито бійці віддавали своє життя заради світлого майбутнього. Отакі мільйони камікадзе…
Дозволю собі не вдаватися до глобальних розмірковувань у масштабах країн і народів, звернуся до власних спогадів про рідних і людей із близького оточення. Так, у нашій родині не було героїв, але доля обійшлася з усіма неоднозначно. Можливо, це буде сповідь або просто спомин про минуле, осмислене через десятиліття. Відкиньмо пафос ідеологічних гасел та формулювань радянської доби. Скажімо простіше: то була жорстока німецько-радянська війна, яка забрала мільйони людських життів. Саме забрала! Ніхто добровільно не хотів віддавати життя, ніхто останньої миті про прийдешні покоління не згадував. Так, було горде: вмираю, але не здаюся! Але то був крик відчаю в безвиході.
Ось епізод з реального життя. Коли німці взяли в полон під Києвом групу моряків Пінської військової флотилії, зв’язали їм руки дротом і повели на розстріл, один з приречених підійшов до ворожого офіцера і, не маючи іншої змоги, взяв його «на-одесу»: з усієї сили вдарив головою в пику так, що той упав як підкошений. Моряка на місці розстріляли - але ж він не здався!
У «всезнаючому» Інтернеті натрапив на німецьке фото: полонені червоноармійці. Видно, що кадровий склад, не щойно мобілізовані. Похнюплені, руки на потилиці. Але німець вихопив об’єктивом одного з-поміж них: зі схрещеними на грудях руками, насунутою на брови пілоткою із зіркою, з непримиренним поглядом - він не здався!
Пригадується розповідь: німецький офіцер іде повз полонених і питає кожного - та так, щоб чули німецькі солдати: «Ти скількох німців убив?». Одні боязко кажуть, що жодного. «Шайзе!» - презирливо кидають їм у відповідь. Але ж дехто, вважаючи, що вже нема чого втрачати, зухвало відповідає: «Десятьох!» або: «Два танки підірвав!». І несподівано чують: «Ду біст гут зольдат!». А декого ще й схвально поплескують по плечі.
Звісно, то поодинокі приклади, але ж доволі промовисті.
Коли почалася війна, ми були дітьми: братові Георгію - 13, мені - чотири. Батька забрали на фронт ніби як «на збори», бо був старший за мобілізаційний вік. З нами залишилася мама, її сестра-інвалід Віра з дочкою Ніною 16 років і наша бабуся - мамина мама.
Почну з горя і втрат, завданих війною нам - киянам, які пережили нацистську окупацію. Будинок на Інститутській, де ми мешкали восени 1941 року, спалили радянські підпільники, щоб, бачте, наша земля горіла під ногами окупанта. Хоча жили там не окупанти. Моя бабуся, мамина мама, Марія Андріївна Паппадопуло, померла 10 січня 1942 року - від голоду й хвороб у віці 74 років. Мене, чотирирічного, віддали до дитячого будинку, бо вдома не було чим годувати. А там, хоч і впроголодь, але годували. Брат у чотирнадцять років мусив піти працювати, щоб уникнути відправки до Німеччини. Кияни, як могли, тяжко виживали, хоча радянська влада на це не розраховувала: запаси продовольства влітку 1941-го вивезла на Схід, щоб не дісталося німцям, решту знищила. Тодішні керманичі вирішили, що 400 тисяч киян, яких здали під окупацію, країні вже не потрібні. Дитячі будинки в Києві відкрила міська управа, сформована членами похідної групи Організації українських націоналістів за підтримки активістів з числа української інтелігенції. Натомість більшовицьке підпілля вдалося до диверсій. За першу їхню акцію (порізані дроти зв’язку) окупанти розстріляли 100 заручників, за другу - 200, за третю - 300, за четверту - 400. Отак «за ціною не стояли» і в тилу…
А тепер - про родинні втрати.
Микола Семенович Титов, мій дядько, чоловік батькової сестри Катерини, загинув у Київському оточенні в жовтні 1941 року. Його теж узяли «на збори», бо мав 44 роки.
Мама моєї майбутньої дружини Варвара Володимирівна Касимова загинула в Києві від рук нацистів 19 жовтня 1942 року начебто як невиліковно хвора. У двадцять дев’ять років…
Далі - про рідних, які пішли на фронт.
Про батька розповідав (див. «Спроба реконструкції: з мапи й поштівок 1941 року» DT.UA, №39, 28.10.2011 р.), але нагадаю: у складі 174-го запасного стрілецького полку 26-ї армії він пройшов, деколи з ар’єргардними боями, від Самбора на Львівщині до станиці Обливської під Ростовом - від червня до листопада 1941 року. Згодом був комісований за зором, служив як нестройовий у Наркоматі оборони, але влітку - восени 1944 року по кілька місяців був на фронті, про що нагадує медаль «За бойові заслуги». Згодом додалася «За оборону Києва».
Батьків двоюрідний брат Михайло Іванович Малаков, випускник медичного факультету Казанського університету, ще під час Першої світової, пішов на фронт капітаном медичної служби. Нагороджений орденами Вітчизняної війни та Червоної Зірки, медалями «За оборону Москви» та «За взяття Кенігсберга». Потім брав участь у війні з Японією.
Мій дуже шанований дядько, чоловік маминої сестри Віри - 43-річний Анатолій Григорович Волохін, теж пішов «на збори». Потрапив у полон, утік з табору десь з-під Бердичева, повернувся до Києва, звідки його вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Ще один мій дядько, мамин старший брат Володимир Костянтинович Паппадопуло. Потрапив на фронт не одразу - у віці 48 років. Після поранення довго лікувався у польових та тилових шпиталях. Його сина Всеволода, щойно виповнилося вісімнадцять, в 1944-му забрали в армію. Воюючи, він брав участь у танкових десантах, навесні 1945-го під Кенігсбергом був поранений у руку.
Кілька слів про тестя, якого вже немає серед живих (нині йому було б 100 років). Напередодні війни він закінчив піхотне училище і відразу пішов на фронт лейтенантом. Невдовзі - оточення, закопав посвідчення і партквиток. Перейшов лінію фронту; за перебування в оточенні та втрату документів потрапив під трибунал, а відтак опинився у штрафбаті. Воював, «змивав кров’ю» провину. Потрапив у полон, утік з ешелону, який ішов на Захід, виламавши у вагоні дошку в підлозі. Опинився в Польщі. Місцеві жінки допомогли перевдягнутися. Знову перейшов лінію фронту, знову позбувся звання й нагород, і знову - штрафбат. Закінчив війну в Кенігсберзі у званні старшого лейтенанта.
А тепер - про переможний 1945-й. На початку травня наш батько, старший лейтенант, повернувся додому, але ще до кінця осені служив у штабі Київського військового округу.
Війна ось-ось мала закінчитися. Ми не вимикали «радіоточки», аби не пропустити такої довгоочікуваної новини. Почули її в ніч на 9 травня - про підписання Акта капітуляції нацистської Німеччини. Яка ж то була радість! Скрізь лунало: «Перемога!», «Кінець війні!».
Батько вихопив свій ТТ і кинувся на балкон салютувати! Але мама вхопила його за руку: «Не стріляй, бо ще повбиваєш Ганопольських!». Це наші сусіди поверхом вище, які саме повернулися з евакуації і тепер так само несамовито кричали з балкона: «Ура-а-а!»…
Вдень ми з братом Георгієм були на Євбазі і бачили, як угору по бульвару Тараса Шевченка їхали американські «студебекери» з вітчизняними 85-міліметровими зенітними гарматами на причепі. Ввечері брат пішов на Софійську площу, і попід фасадом великого будинку на Володимирській, 19, спаленого німцями під час втечі з Києва восени 1943 року, вже стояли ті гармати. Площу заповнили радісні кияни. Незадовго до восьмої години вечора обслуга розчохлила стволи гармат і підняла їх у небо. Настала очікувана година. В хмари врізалися промені прожекторів, які вже не шукали ворожі літаки, а мали «акомпонувати» салюту. Але гармати мовчали. Минула година, друга - не салютують. Через кілька хвилин по десятій ночі обслуга почала опускати стволи і зрештою зачохлила їх. Загарчали «студебекери», і дивізіон рушив з площі під свист і вигуки обурених киян. І тоді з балкона будинку на розі Володимирської та Рильського провулку якийсь офіцер стрельнув з пістолета. Це стало сигналом: у небо стріляли всі, хто мав при собі зброю. Отак кияни самі влаштували салют в День Перемоги!
А наказу так і не було: Верховний головнокомандувач генералісимус Сталін наказав салютувати тільки в «столице нашей Родины городе Москве». Хоча два останні роки війни переможні салюти з нагоди визволення різних міст гриміли і в Києві. Але найголовнішого - 9 травня 1945-го - офіційно в нас не було!
Влітку наш дитячий будинок для дошкільнят, в якому я жив до осені (до школи), вивезли на дачу у Ворзель. Ми дуже пишалися нашою завідувачкою Катериною Костянтинівною Кропивницькою: її за врятування дітей під час нацистської окупації нагородили орденом «Знак Пошани». У нас на все життя залишилося в пам’яті перебування в тому ж таки Ворзелі восени 1943 року, куди наш дитячий будинок у повному складі вивезли німці і де нас визволили «червоні», як тоді казали. Сьогодні важко уявити той справжній подвиг завідувачки і всього персоналу: сто душ дітей - від немовлят до дошкільнят, яким треба забезпечити триразове харчування, одяг, тепло, зберегти здоров’я, створити затишок у час, коли навколо палає війна!
Влітку 1945-го Ворзель був переповнений військовими шпиталями, поранені в смугастих піжамах на своїх двох, на милицях, із костурами тинялися біля станції та базару. А нас водили групами на прогулянки. Над братською могилою полеглих воїнів стояв невеличкий постамент з моделлю гармати, довкола рясно квітнули стокротки (маргаритки). Побачивши згодом у місцевому парку такі ж квіточки і подібний постамент з фігурою Сталіна, хтось з дітей запитав виховательку: «А це могилка Сталіна?». Добре пам’ятаю, як вона знітилася, потім злякалася і з притиском пояснила нам, що, по-перше, він живий, а по-друге, щоб ми ніколи й ніде більше не повторювали таких дурниць!
Якось до нашого закладу привезли групу дуже блідих і мовчазних малюків. У них на рученятах було витатуйовано номери. Так ми дізналися, що то були діти-донори, визволені з нацистського табору. Вони ледь пересувалися, наші дівчатка співчутливо допомагали тій малечі ходити. Ми - семи-восьмирічні, переживши війну, голод і холод, побувавши під вогнем із землі й повітря, знали про війну не менше, а часом і дечого більше, ніж дорослі.
У серпні до Ворзеля приїздив батько, дозволив братові стрельнути зі свого ТТ у воду ставка: пам’ятаю, як з дна піднялася хмара мулу. Приїздили мої дядьки: дядько Толя, який повернувся з Німеччини, визволений американцями (мав при собі німецьке фото: виснажене обличчя - самі очі, а на звороті - шестизначний табірний номер), і дядько Володя - вже демобілізований, але ще в галіфе і чоботах. Фотографувалися на згадку.
Спогади про війну мали багато різних вимірів і навіть запахів: пороху, диму, згарища, трупів, перекопаної землі, жаданої їжі і, даруйте, лайна. Хто отримував «похоронку», а хто повертався із цілим вагоном майна, яким розжився в Німеччині. З переможених країн гітлерівського блоку в Країну Рад вивозили океанські лайнери, які потім отримали назви: «Россия», «Украина», «Адмирал Нахимов», та цілі заводи. Так «опель-кадет (олімпія)» почали виробляти в Москві під назвою «москвич», мопед «вандерер» - у Києві як «киевлянин», а фотоапарат «контакс» випускали в нашій столиці під назвою «Киев» - на заводі №245 («Арсенал»), куди й завезли обладнання з усесвітньо відомої фірми «Карл Цейсс. Єна» - повністю, від складних верстатів до канцелярського приладдя.
Не відставали й деякі воїни-переможці. Один з наших сусідів привіз усе: набір меблів, малолітражний «опель», одяг, взуття, посуд - на все життя собі й онукам. По-своєму дивилися на це сусіди - вдови й сироти.
По війні полиці й вітрини київських комісійних магазинів наповнилися «ненашими» годинниками, фотоапаратами, друкарськими машинками, радіоприймачами, порцеляною, кришталем, картинами, килимами, не кажучи вже про одяг і взуття. Все це попривозили ті, хто «вмів жити» за будь-яких обставин - навіть на війні. Чимало з тих речей і досі є в продажу - вже як антикваріат, викликаючи невимовний захват у новітніх господарів життя!
Такі от спогади й роздуми щороку викликає згадка про 9 травня 1945 року.