У жовтні виповнюється 60 років з дня народження Раїси Лиші, поетеси, художниці, публіцистки, яка свого часу зазнала утисків КДБ, періодів свідомого замовчування. Втім, і зараз в нашій літературі її своєрідна та талановита творчість ніби-то пройшла повз належну увагу критиків і читачів.
В її віршах немає голосних образів, каскадних метафор.
Зрештою, це поезія, віддалена від епатажності.
Натомість у кожному вірші Раїси Лиші маємо запитання. І саме в таких формах існує сутність поезії: як щохвилинне ставання в собі, як потік буттєвих запитань, над якими замислюємося і ми, і сам поет.
Поет Іван Сокульський ще 1991 року дивувався, як настільки не подібна на щось інше поезія могла з’явитися на українському ґрунті. «Хаотична розірваність та захаращеність сучасного світу, ентропія культури, в якій і якою живемо, - нота цієї реальності виразно звучить в пісні поета. Та найбільш характерним для цих поезій є глибоке проникнення в цілість культури… Через внутрішній світ авторки доходимо глибокого пульсу того життя, що попри всі катаклізми віку «оживає і сміється знову» над берегом нашої вічної Ріки. Як виріс тут поетичний сад Раїси Лиші?»
* * *
Її поетичний сад розквітнув не відразу… Народилася майбутня поетка у грізному воєнному 1941-му в селі Єлизаветівка Царичанського району Дніпропетровської області. Закінчила школу в рідному селі, пізніше (1959–1964) - російське відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету. Працювала вчителем, коректором, журналістом обласної молодіжної газети, редактором, бібліографом. У 1970–1980 роки за свою антирадянську, ірраціонально-авангардну творчість була переслідувана КДБ. Друкувалася на сторінках журналів «Україна» («Амфора дикого степу», «Понад берегами свічки», дума-іронія «Про кав’ярника, невідомого гетьмана України»), «Київ» (поема «Сон Дикого поля»), «Дзвін», «Сучасність» (цикл поезій «Вода - провида») та «Світовид». У 1970-1980 рр. підготувала поетичні збірки «Скитська баба», «Вертепне», «З води й повітря», фантасмагорію-феєрію «Сніговий монах».
У 1988 році вірші Р.Лиші прозвучали на радіо «Свобода», де їх було названо подією року. Разом з Іваном Сокульським, Юрієм Вівташем, Орисею Сокульською та іншими 1989 року видавала незалежний літературно-художній та громадсько-політичний журнал «Пороги». У 1990 році була учасником Всесоюзного фестивалю української поезії «Золотий гомін». У тому ж році стала лауреатом премії ім. Василя Стуса.
Про творчість Раїси Лиші писали Богдан Бойчук, Анатолій Погрібний, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Юрій Вівташ.
Батько пані Раїси Савелій (Сава) Титович юнаком служив у війську УНР. У 1932 р. був розкуркулений, як і дід, і п’ятеро батькових братів; троє з них загинули від переслідувань у 1930-ті роки. Родину було викинуто з хати взимку з двома дітьми (менший трирічний Степанко помер з голоду в 1933-му). Як зазначають біографічні джерела, світобачення батьків Раїси Лиші вирізняв духовний козацький аристократизм, що не допускав підкорення душі неправедній владі.
Р.Лиша завжди цікавилася мистецтвом, брала участь у студентських дискусіях, зокрема, про «абстракціонізм», через що її ледь не виключили з університету «за аполітичність». Фелліні, італійський неореалізм, польське кіно, Екзюпері, Ван Гог, Шекспір, а з другого боку - фільми і постать Довженка, народні думи і пісні, петриківські мальовки, пластика скитських баб, «Атомні прелюди» М.Вінграновського стали тими імпульсами, що спонукали письменницю та художницю шукати власний шлях.
Протягом 1970–1980 рр. Раїса Лиша зазнала на собі переслідування за національно-культурницьку позицію та літературно-мистецький нонконформізм. До початку 1990-х не мала змоги друкуватися у пресі. 1976 р. почався відкритий тиск: періодичні виклики на «бесіди» щодо «націоналістичних зборищ» та «ідейно шкідливих» (попри те, що ніде не друкованих) віршів.
Посилився тиск «громадськості». Були спроби «скорочення» з роботи, маніпуляції з «пропискою», чергою на житло...
Малярські роботи Р.Лиші були представлені 1977-го на виставці альтернативної образотворчості поетів «Прощання з кометою» в Музеї Івана Гончара. Впродовж 1988–1990 рр. вона долучилася до заснування у Дніпропетровську осередку НРУ, товариства «Просвіта», першої громади УАПЦ. У 1988–1989 рр. разом з Ю.Вівташем взяла участь у кількох акціях Українського культурологічного клубу (УКК) у Києві. 1990-го була учасником Всесвітнього фестивалю української поезії «Золотий гомін» у Києві.
* * *
ЇЇ творчість нагадує сюрреалістичне письмо. Зрештою, вона не лише поет, а й водночас митець. Її поетичні твори часто прикрашають власні малюнки, в яких щось - від імпресіонізму, щось - від примітивізму, щось - від супрематизму.
А головне - в усіх творчих роботах пані Раїси відчувається пошук Бога, вихід за межі тривіального у царину трансцендентного. Можливо, тому її поезія протягом десятиліть залишалася непоміченою й непоцінованою (1994 року побачила світ її поетична книжка «Трисвіт. Поезії» у видавництві «Український письменник». А наступна книжка «Зірнула зірниця» вийшла аж 2010 року у видавництві «Ярославів вал»).
Крім того, довгий час її творчість була заборонена…
«В цій поезії-ворожінні немає кордонів між стародавнім полем та модерним містом, між людиною, рослиною чи твариною, між цим та іншим світом, між життям і смертю.
В її нібито цілком фантастичних картинах я не можу не впізнати чарівний світ свого дитинства, бо походжу з тих самих степів», - розмірковує над поезією Р.Лиші Ар’є Вудка, відомий ізраїльський письменник і колишній політв’язень.
Рецензенти, які беруться за творчість Раїси Лиші, одностайні в тому, що «розумова поезія» може схибити, повести людину на манівці. А нині потрібна, на думку самої авторки, поезія-інсайт, поезія-одкровення, провидіння. Ця поезія інтимна, особистісна, яка не тисне на читача, не подає чітких дороговказів, вона вбирає в себе архаїчну міфологічність і допасовує її до модерного світовідчуття.
не впізнала чогось
мені ти майже
незнайомий
майже вічний
кружляючи
красивішав навколо
весь рослинно
мальований
накружляв
воронову печаль
з долонь
навіяв
таборами
циганко
пікадорів
буття
Р.Лиша розвиває в українському мистецтві лінію, з одного боку - Нью-Йоркської групи, а з другого - Київської школи.
Вона - поет-сімдесятник, а у творчості сімдесятників завжди більше недомовленого, ніж явленого зримо. Це поезія напівтонів і підтекстових рефлексій, які майже неможливо схопити словесно і передати образно.
Це радше філософські коани (буддійський жанр), поезія запитальна, екзистенційна, в якій є питання про те найважливіше, що дає людині право бути людиною. Але відповідь кожен підшуковує власну.
Україна в її поезії саме там, де «суворі скити варять у казанах рештки часу», де Шевченко «пасе небесних овець».
Минула Україна становить основну частину країни чудес Раїси Лиші. Бачила теж поетеса Україну «Соловками засоловлену» та з «іграшками концтаборів». Але вона відсувала її на окраїни свого поетичного світу, як щось чуже його природі».
На думку Євгена Сверстюка, Раїса Лиша в поезії «заглядає в таємницю буття і бачить там часом таке, чого ще ніхто не бачив «у золотому віконці» між небом і землею.
Важко висловитися сучасніше про екзистенціяльне відчуження в світі знебулих цінностей, ніж у такому образі:
страшно
що світ
почує моє дихання
і підстежить
де я
Втім, така поезія тільки прочиняє двері до свого читача. І хоча поетка формально належить до покоління сімдесятників, проте на довгий час її було вилучено з «дозволеного канону». Після 1991-го літературний процес набув хай і не ідеологічно-небезпечних, проте хаотичних ознак: якість текстів вимірювалася можливістю знайти закордонний ґрант для письменника. За такої какофонії й «війни всіх проти всіх» поет знову замовкає, щоб озватися до свого читача тоді, коли прийде час, коли читач потребувати не декламації, а поезії.
* * *
Раїса Лиша живе у світі підсвідомих імпульсів. Вона саме той митець, який ніколи не може пізнати Істину в її остаточному виявленні, бо інакше зникне імпульс до і від мистецтва. Вона - тільки на шляху, завжди в пошукові, боячись доторкнутися до чогось досконалого. Бо досконалість - це таки зупинка, а митець ніколи не може спинити свого лету.