Протест – така банальна архетипічна форма українського буття, що тут ніби навіть нічого обговорювати.
«Спалити пана і втекти на Січ» — цей алгоритм соціальної поведінки увічнений у народній творчості, класово приголублений у радянській УРСР і отримав свій природний розвиток у майданній складовій української політики. На яку, подобається чи ні, доводиться зважати.
Оскільки інших ефективних форм соціальної саморегуляції немає, загроза великим кровопусканням за рахунок малого (прости, Господи, мої словесні гріхи!) лишається єдиним механізмом стримування і противаг. Це щось схоже на ядерну зброю. В умовах паритету пускати її в хід при здоровому глузді ніхто не збирався, але пальцем над кнопкою можна й помахати. Вражало ж, і не раз.
Розглядання білоруської ситуації трішки з позиції старшого брата або сестри чітко показує, що ми насправді ненабагато політично старші. Соціальний пубертатний період у нас настав раніше, й ми тепер поблажливо розповідаємо їм, як спритніше надягати ліфчик. Не більше.
Протест і бунт відрізняються від революції тим, що в революції є цілком визначена кваліфікована заготовка, кому і як управляти державою. Решта пропозицій у дусі лицарських романів Середньовіччя слугують лише культурною прикрасою для прагматиків, які розуміють, що насправді вони захищають.
Епідемія, плавно переростаючи в пандемію, накладає незгладимий відбиток на соціальні відносини. «Світ уже ніколи не буде таким, як колись». Це мотто ми чуємо дедалі частіше з усіх джерел. І, з суб'єктивного погляду, не довіряти йому немає жодних підстав.
Ковід-19 виявився серйозною проблемою, але переважно — на тлі параноїдальної самовпевненості людства в тому, що воно недоторканне з огляду на власний еволюційний розвиток. Ця політично схвалена (мічурінського розливу) параноя стала причиною і стимулом безглуздого споживання безглуздих речей та ідей.
З одного боку, ця епідемія за летальністю посідає скромне останнє місце у двадцятці відомих людству епідемій. З іншого — завдяки неймовірно високій залежності сучасних людей від соціальної комунікації вона завдає неймовірно потужного удару по всіх мильних бульках, які сформувалися у ХХ столітті.
Проблема в тому, що всередині цих бульок живе пара мільярдів людей. Це зовсім не критична цифра для людства загалом. Оскільки, наприклад, більше мільярда людей живе взагалі без електрики, в них трохи інші проблеми. Проте самоіндукція і психічне зараження наших часів перетворюють понуре дарвіністське явище на кінець світу. Принаймні на кінець світу, який ми знали.
Проте для того, що раніше називалося в культурі «іудеохристиянською цивілізацією», а тепер скромно називається «європейським вибором» (але це не факт), епідемія справді стала катастрофою.
Можна сміливо констатувати розпад усіх великих соціальних груп, які створювалися з допомогою маркетингу, соціальної інженерії чи політичних технологій. Та оскільки людина — істота (тварина) соціальна, вона повертається до функціонування в середовищі природніших груп.
Стимули цього повернення такі: посттравматичний стрес, страх інфекції, фрустрація й нудьга, страх неправильного лікування, гнів і заперечення. Із посткарантинних очікувань ми орієнтуємося на фінансовий крах, втрату роботи і стигматизацію. Тобто слід від переживань теперішнього часу ми заздалегідь кодифікуємо вже у філософію майбутньої поведінки.
XIX століття ознаменувалося таким самим зламом, або вивихом свідомості. Вікторіанський оргазм від нових технологій і ліберальних мрій розбився вщент об Першу світову війну та її наслідки.
Чого нам варто очікувати найближчим часом? «Голодні» протести підприємців, комедія від «Епіцентру», три міністри проти, сім міст, які відмовляються впроваджувати карантин вихідного дня... Це що таке?
Та нічого. Зважаючи на купу проблем із зайвою вагою в переважної більшості населення, голод їм точно не загрожує. Паніка — це частина маркетингу сьогодні. Бізнес, що базується на контрабанді, у тому числі з Росії, справді валиться. У цього є абсолютно конкретні економічні причини, з епідемією не пов'язані. Місцеве самоврядування саме тому роками так боролося за себе, «європейське», що хотіло мати можливість цілком легально плювати у бік Києва. Нічого надзвичайного в цьому немає. Весь цей балаган у тій або іншій формі ми спостерігали в часи всіх попередніх президентів. Просто нинішній виявився, м'яко кажучи, досить провінційним у тому, що заведено називати «піар».
Розпад соціальних груп, які стимулювали бізнес у сфері культури та обслуговування, справді спричиняє фінансові крахи. Але вони нагадують фінансові крахи художників-портретистів після появи фотографії. Крім того, потерпілий сегмент жодним чином не є революційним.
Тобто в соціальній масовці якоїсь маси критичних настроїв не спостерігається взагалі. Є масовий переляк і конспірологія на будь-який смак, але всі зайняті власним виживанням як пріоритетом. Бо недавній добровольчий і волонтерський досвід самовідданої боротьби за країну показав, що чим ти самовідданіший, тим імовірніше, що тебе за цю самовідданість і посадять.
Але я говорив про настрої, а не про тенденції. Преса й соціологи мають справу з настроями і думками, що для побудови прогнозів годиться лише в короткостроковій перспективі, та й то не в масштабах країни. Майдан-2014 був унікальним збігом за вектором, за точкою докладання зусиль абсолютно різних, і за інших обставин -- навіть ворожих, сил. Він став іконою соціальних очікувань і проекцій частини населення України. Але такі явища не можуть повторюватися на політичне замовленням, хоч би хто його робив.
З одного боку, демонстрація політичної сили органами місцевого самоврядування додає їм рейтингу, що цілком очікувано в період місцевих виборів. Але жодним чином не позначається на наповненні місцевих бюджетів. Тому ці локальні протести негайно здмуться після остаточного рішення Центральної виборчої комісії.
Протести малих соціальних груп, безумовно, наростатимуть. Що преса зображатиме як усенародний настрій. Але народ у масі своїй про це навіть гадки не матиме. У нього скоро довгі свята, якщо хтось забув. І готуватися до цих різдвяних «голодувань» треба вже зараз.
Партійні чвари поза виборами не мають сенсу, оскільки наші партії є не партіями, а більш або менш успішними виборчими проєктами. Тобто партійний вплив — це нікчемна величина, і працює лише тією мірою, якою олігархи, котрі їх фінансують, вирішать, що партійні декорації навіщось потрібні.
Очевидці розповідали мені, як Леонід Макарович Кравчук, людина далекоглядна, говорив покійному нині В'ячеславу Чорноволу: «Ви мені приведіть хоч три тисячі людей під вікно, щоб я мав що комуністам показати, що ось — народ вимагає». Але ці часи минули давно і безповоротно. Конкуренція фінансово-політичних груп уже давно набула цілком цивілізованого характеру. У тому сенсі, що плебісцитарна демократія і будь-яке інше волевиявлення їм абсолютно байдужі. Можна вже навіть не прикидатися.
Своєю чергою, ці групи під впливом загальних деструктивних тенденцій розпадаються на дрібніші й агресивніші утворення. Це несказанно тішить пресу, але жодними катаклізмами країні не загрожує.
Так, є мовчазна (і навіть озброєна) більшість, наявністю якої волого марять диванні конспірологи і пацифістські теоретики кривавих хунт. Але це приблизно як шар лави під мантією Землі. Вулкан виникає там, де виходить у природи, а не там, де мріється для селфі. А пробуритися туди можна лише у фантазіях Жуля Верна й Олексія Толстого. Крім того, всі теоретики практичної організації «соціального вибуху» підозріло нагадують напівбожевільного і бомжуватого інженера Манцева з фантастичного роману «Гіперболоїд інженера Гаріна».
Який із цього висновок? Ну, по-перше, горизонт планування більше трьох місяців сьогодні — це чітка ознака наукового невігластва і безвідповідальності. Тому я можу говорити тільки про тенденції у світлі відомих обставин. Усі пафосні осінньо-зимові розмови про якийсь прийдешній масовий протест слід вважати або загостренням сезонної депресії, або самопіаром.
Імпотентність саме цієї народницької теми з гаком компенсується зростанням палацових інтриг. Там, завдяки обставинам, люди бачать трохи далі. І це побачене тривожить їх набагато більше, ніж те, що бачимо ми.
Тому зростає ризик саме «палацового», кулуарного перевороту. Оскільки ж про його можливості теж уже говорять пошепки, такий варіант усе ще залишається «ядерною кнопкою», про яку всі знають, і тому кожен остерігається натиснути першим.
Ми з вами залишені напризволяще, тобто самі на себе. Це добрий шанс остаточно позбутися дурних ілюзій народницької політичної магії, віри в доленосність прогресивних негідників. Це добрий шанс зрозуміти: світ справді ніколи не буде колишнім, але це не означає, що особисто для вас він не буде гіршим, якщо ви й далі чіплятиметеся за своє минуле.
Якщо ви хочете протестувати, то найкраща форма вашого протесту — залишитися серед живих, усупереч усьому.