17 квітня у Горлівці після мітингу, організованого на підтримку міського голови Євгена Клепа, було викрадено депутата міськради Володимира Рибака. Під час мітингу він намагався зняти прапор ДНР, замінивши його українським, проривався до мікрофона і хотів зайти до будівлі міськради, щоб поговорити з мером. Проросійськи налаштовані активісти його відтіснили. Після цього під'їхав автомобіль, і невгамовного депутата відвезли в невідомому напрямку.
Було відкрито кримінальне провадження за ч.2 с.146 КК України - "незаконне позбавлення волі або викрадення людини". А невдовзі (згідно з різними джерелами, 19-22 квітня) на березі річки Торець біля смт. Райгородок (Донецька область) знайшли тіла двох чоловіків зі слідами катувань. Множинні колото-різані проникаючі поранення, переломи… На плечі їм наділи рюкзаки з піском і кинули в річку. В одному з них Олена Рибак упізнала свого чоловіка. Другим виявився 19-річний студент КПІ Юрій Поправко. Пізніше там же було знайдено тіло 25-річного студента Івано-Франківського інституту нафти і газу, жителя м.Стрий (Львівська область) Юрія Дяковського.
Звірячі вбивства вразили всіх. Про них багато писали й говорили. Поки АТО не увійшла в активну фазу, і смертей стало так багато, що про ці забули майже всі. Окрім родичів, звісно.
Ми зустрілися з Оленою Рибак 30 липня - через три місяці після того, що сталося. Вона досі ще не оговталася від горя. Видавалася стомленою, змученою, розчарованою і… одержимою. Часом здавалося, що не має вона в житті тепер важливішої справи, ніж закінчити розслідування обставин загибелі чоловіка і добитися для нього статусу героя. Не заради матеріальних благ або слави. У цьому я переконана. А щоб про Володимира Рибака не забували. Як не може забути вона сама і його діти - 25-річний Юрій і 13-річна Маша.
Олена говорить, що розслідування обставин загибелі чоловіка не ведеться, справу гальмують. Віктор Смалій, який у часи Майдану був адвокатом журналіста і активіста "Дорожнього контролю" Андрія Дзиндзі, а нині безкоштовно запропонував допомогу Олені Рибак, це підтверджує.
Говорить, що родичів у Києві досі ніхто не опитував, а кримінальне провадження за фактом жорстокого вбивства Юрія Поправка взагалі закрито. Повідомлення про це отримала його мати - Ярослава.
Однак у професійному середовищі адвокатів є й інша думка. Деякі вважають, що справа розслідується дуже серйозною групою слідчих. І Віктору Смалію просто не вдалося налагодити з ними контакт. Тому він і не знає, як насправді просувається розслідування. Родичів поки що не опитували, оскільки є важливіші свідки.
Хай там як, зараз Олена Рибак сидить на валізі, будь-якої хвилини готова їхати в Слов'янськ, аби самотужки продовжити розслідування і зустрітися з очевидцями. А поки цього не виходить, вона співпрацює з Донбас-SOS, у надії допомогти колишнім землякам евакуюватися з гарячої нині точки - Горлівки. Охоче бере участь у всіх важливих, на її думку, заходах, на яких може донести свою думку про те, що насправді відбувається в Україні. Намагалася записатися лікарем-добровольцем у батальйон "Азов". Але згадувати про це не хоче, кажучи, що історія була дивною: "І взагалі: не треба робити з мене героя. Герой - мій чоловік. Не я"…
- Олено, чим ми могли б вам допомогти?
- Написати про це, щоб люди не забували про те, хто такий Володимир Рибак. У передвиборний час до активної фази АТО ім'я мого чоловіка згадувалося багато разів за день. Люди знали, хто він, за що вбитий, а тепер абсолютно нікому немає діла. Наче його й не було. Але я хочу, щоб про нього знали. По-моєму, усе просто. Володимир Рибак, Юрій Поправко, Юрій Дяковський, а також Дмитро Чернявський, убитий 14 березня під час проросійського мітингу на донецькому майдані, мають отримати статус героїв України. Мій чоловік і ці пацани… Їм не було сенсу вислужуватися перед кимось. Це просто патріоти, активісти Майдану… Вони загинули не за якісь блага, а за ідею.
А тепер не потрапляють у жоден раніше встановлений формат. Обіцяли, що їх зарахують до Небесної Сотні. Відмовили. Ми не наполягаємо. Це справді різні прецеденти, хоча мотив один - патріотизм.
Завдяки активістам з родин Небесної Сотні 25 липня ми потрапили на зустріч з В.Яремою і представниками міністерств. Я встала й сказала: "Вибачте, ми, звичайно, не у форматі. Але у нас немає іншої можливості пробитися до уряду". Я виходила на КМДА, на АП, депутатів ВР. За три місяці, що я тут, ніхто з представників влади зі мною не зустрівся.
Розмова вигляд мала, я б сказала, цинічний. Як я зрозуміла, генпрокурор вважав, що нас зарахували до Небесної Сотні. На конкретне запитання, до кого звертатися, запропонував написати заяву активістові. Якому активістові?
А заступник міністра соціальної політики В.Мущинін взагалі сказав: "Ви спочатку порахуйте, скільки таких випадків. Зараз три, потім буде ще три. Ми що, кожен будемо розбирати?" Ну вибачте, що нас мало…
- На якому етапі сьогодні розслідування обставин загибелі вашого чоловіка?
- Розслідування не проводиться. Я сама і наш адвокат Віктор Смалій, котрий запропонував нам безкоштовну допомогу, запитували у В.Яреми. Він відповів, що розслідування проводиться в Маріуполі, справу передали туди. Але там справи не було. А були сепаратистські міліціонери, які дістали наказ згори, що розслідувати нічого не треба, це - піар. Я просила всіх, хто працював з Вовою, допомогти мені його знайти. Була інформація, що він у сепаратистів. Начальником УВС тоді був Крищенко. Але мій телефон внесли до чорного списку - не спілкувалися, не допомагали. А міліціонери з георгіївськими стрічечками, які мене опитували, ви ж розумієте, наскільки вони були зацікавлені. Там і міліції давно ніякої немає. У Маріуполі вже немає ніякої справи. А в Києві - ще немає. Мене дотепер ніхто не опитав. Тож розслідування я веду сама.
- Що відомо на сьогодні?
- Я дуже довго не могла знайти людей, які бачили Рибака в останні години його життя. Тепер знаю точно: його вбили в Слов'янську. Була ще одна людина, яку привезли разом з Вовою і тоді ж убили. Сепаратисти говорили, що він з Горлівки і добре знав мого чоловіка. Хто ця людина - ми не знаємо. Труп не знайшли. Цього ж дня були вбиті Ю.Поправко і Ю.Дяковський. Трьох студентів (з ними був ще В.Ковальчук) привезли 16 квітня.
Довідки родичам були видані однакові - комбіновані множинні колото-різані проникаючі рани живота, утоплення. Це поки те, що я можу сказати. Справу гальмують. Родині Ю.Поправка взагалі прийшов лист, що у зв'язку з відсутністю події злочину справу закрито.
- Хто, на вашу думку, гальмує розслідування?
- Якщо Безлера візьмуть живим, то він про це сам розповість.
- А яка ймовірність, що візьмуть живим?
- Думаю, 1%.
- "Батьківщина" виділила вам постійне житло?
- Тимчасове. Не знаю, наскільки. Сказали: "Живіть поки що". Принаймні за цю однокімнатну квартиру ми не платимо.
Син і невістка (єдина, хто працює з нас) знімають квартиру. Зараз "Батьківщина" допомагає мені і сину вирішити питання з працевлаштуванням. У Києві - інші масштаби. Влаштуватися на роботу за моєю спеціальністю акушера-гінеколога тут непросто. Якби "Батьківщина" не надала нам підтримки у вигляді житла і грошей на якийсь час, то ми б, напевно, стояли з простягнутою рукою на вокзалі. Крім них, ніхто не допомагав.
- За що ви живете зараз?
- Я оформила пенсію за втратою годувальника для доньки - 700 грн. І в мене є пенсія як інваліда 3-ї групи - 1000 грн. Останній рік я працювала на прийомі - не могла чергувати через травму. А п'ять років перед цим - представником компанії. Мені доводилося сім'ю годувати. Чоловіка через його погляди на роботу не брали. Я ж у політику не заглиблювалась. Напевно, добре, що не знала ні його соратників по партії, ні іншого…
Депутатом міськради Володя став від "Батьківщини". Кілька років очолював міський відділ партії. А півтора року тому його виключили - "за деструктивну поведінку". Рішення приймали в обласній організації. Володя був дуже чесним і своєю принциповістю багатьом заважав. Увесь цей час він хотів відновитися, але не встиг. Відновили посмертно. Ю.Тимошенко потім виключила з партії тих, з ким він боровся. А в них вистачило розуму мені дзвонити і пропонувати якусь грошову допомогу. Я відмовилася. Сказала, що й на похороні їх бачити не хочу. Але ці люди розпустили чутку, начебто я гроші взяла. Просто мародери якісь…
- Страшно було їхати до Слов'янська на упізнання?
- Мені? Ні. А чому страшно?
- Ну… Уночі, через блокпости... Страшно від того, що можеш там побачити…
- Я була впевнена, що це не мій чоловік. На фотографії були схожі тільки брови. Але щоки… Потім зрозуміла, що це переломи дали такі
набряки…
Я була впевнена: Володя живий. І я його шукала. А хто буде? І що страшного? Мені й у Горлівці не було страшно. Хоча й по телефону дзвонили з погрозами, і через інших людей передавали. І із сепаратистами я вночі зустрічалася. Вони, по-моєму, боялися більше. Один сидів з пістолетом і весь тремтів. Намагався удавати щось із себе. А я йому: "Мені байдуже, хто ти. По справі говори". Він вискочив з машини й каже: "Я не буду з нею вести переговори. Це не дружина Рибака, а офіцер СБУ якийсь".
Ні, мені не було страшно. Може, у якісь моменти я й хотіла, щоб мене вбили. Я б з Горлівки не виїхала. Тут для мене нічого хорошого немає. Тільки донька. За неї було страшно.
- Ви виїхали 29 квітня. Є якісь новини звідти? Як ваш будинок?
- 27 липня потрапив під бомбардування. Даху немає. Вікна і двері вибито. Тож будинку, вважай, немає. Але там зараз багато таких…
- Ви б хотіли повернутися? Потім, коли буде спокійно?
- Ні. Мало хто з горлівських продовжує зі мною спілкуватися. Там усі за ДНР. Сьогодні одна знайома буквально винесла мені мізки по телефону. Я працювала з Донбас- SOS - координували, як людям допомогти, як виїхати. Там справді жахливо. Навіть не стільки загинути, скільки дістати поранення - адже ніхто не надасть допомоги. І ця знайома мені каже: "Ми вже домовилися, нас вивезуть. А тут піймали трьох розвідників - двох двадцятирічних пацанів і дівчисько з Чернігова. Вони затягли на дах міномет і стріляли по всіх районах. Це ваші, з України, а не деенерівці, як ти казала". Уявляєте, що в неї в голові діється? Щоб перебудувати свідомість цих людей, потрібно дуже багато часу. Якщо це взагалі можливо.
- А що для цього потрібно, на ваш погляд?
- Насамперед - незалежне телебачення, яке показуватиме правду. Коли я приїхала в Київ, то побачила, що відбувається перекручування фактів або неправдива подача інформації. Не щодо мене, а стосовно подій в Україні взагалі. Цього не треба робити. Усе таємне рано чи пізно стає явним. І рикошетить.
От кажуть, Крим порожній. І показують ту саму картинку. А горлівський знайомий їздив туди і три дні не міг знайти квартиру - усе забито. Казали, що підтримка сепаратистів на Донбасі - 18%. А я відповідала, що насправді 98-99%. Це всіх злило. Говорили, що 11 травня на референдумі були порожні дільниці. Насправді люди вбивалися, по чотири години стоячи в чергах, аби проголосувати. Моя родичка в тому числі.
- Ну тоді виходить, що на Донбасі мирних жителів немає, і захищати нема кого...
- Однаково не брешіть, не треба. Краще правда. Ну, а взагалі ситуація в кожному місті різна. Що вищий загальний рівень інтелекту, то складніше маніпулювати.
- Правдиві ЗМІ вже навряд чи змінять ситуацію докорінно...
- Але починати ж треба. Адже все заздалегідь було підготовлено. Безлер там уже два роки.
- Ви з ним раніше були знайомі?
- Чоловік був. Коли все це почалося, Володя то на Майдан їздив, то вів депутатську роботу, боровся з місцевою владою. 14 квітня, коли був штурм МВС, Володя теж був там. Тоді його викрали вперше. Хтось із регіоналів випросив, щоб його випустили. Я довідалася про це пізніше.
Потім він знову виїхав у справах. Я дивилася новини, подзвонила йому й запитую: "Вово, хто такий Безлер? Ти його знаєш?" Він відповів: "Я знав його як чесну, порядну людину". А мого чоловіка обдурити важко. Він 14 років пропрацював у карному розшуку. У кабінеті не сидів. Оперативник. Ходив у бронежилеті, сидів у засідках.
Тобто російські агенти, котрі жили на території України, впроваджувалися, збирали агентурну мережу, маскувалися, знали, кого можна залякати, кого шантажувати, в кого бізнес, у кого коханка. Ми з чоловіком були вінчані. Він хоч і красень, але ні на кого ніколи не дивився. Нас не можна було шантажувати. І залякати нічим.
Коли Безлер приїхав, то заволодів ПП "Простір". Це цвинтар. А мером поставили Євгена Клепа - від блатних. Йому 29 років, а він мер. Зрозуміло, чиї інтереси захищає, намагається монополізувати бізнес. Коли в Безлера бізнес забирали, мій чоловік на сесії міськради сказав: давайте розберемося, на якій підставі. За іронією долі через два роки ця людина дала вказівку Володю вбити. І поховали його в цьому ж ПП "Простір", яке Безлеру, щоправда, уже не належало.
Усе готувалося заздалегідь. Коли почався Майдан, жителям стали розсилати листи, мовляв, завтра до вас прийдуть представники Правого сектора. Вашу квартиру віддадуть під потреби революції, зроблять опис майна. А кому хочеться квартиру віддавати? І отакий 25-й кадр повторювався постійно. Потім (ще не було війни) почалося: прийдуть українці й бомбитимуть. Тепер з одного району "Градом" бомблять інший район, а всі кажуть, що це Україна. Але в Горлівці немає Нацгвардії. Це ж просто. Ніхто не хоче аналізувати й думати. Там правильно велася інформаційна боротьба. А ви що, не можете вести контрборотьбу? Як щось може змінитися?
- Тепер у багатьох виникає запитання: чому здорові молоді чоловіки евакуюються з Донбасу, а не захищають свої будинки?
- А вони тимчасово евакуюються. Послухайте, що вони кажуть. Ми виїдемо, бо небезпечно. Але це Україна все почала.
- Але не в Крим же і не в Росію евакуюються?
- Багато хто - у Крим. У кого є гроші. У багатьох просто грошей немає. Мені це знайомо. Коли сталося з моїм чоловіком, у мене вдома було 600 гривень. Не було готівки, все витрачалося. Попервах люди допомагали - перераховували гроші на картку. Я завдяки цьому місяці й прожила. А в них немає грошей. Є безплатні автобуси. Але ви уявляєте, що за смертовбивство, щоб до них потрапити? Періодично деенерівці їх не випускають. Тепер я дивлюся, у Горлівці розбомбили автовокзал. Бояться їхати й тому, що зупиняють сепаратисти. Забирають. Декого просто так, декого - мобілізують, а декого - щоб отримати викуп. Там усе складно. І так буде дуже довго.
А западенці такі порядні, що навіть не обвинувачують жителів Донбасу, попри те, що там тепер гинуть їхні діти. Кажуть: "Ну їх же не чули. Тепер почують". А я от думаю: чому ж не чули? Там же ніхто жодних вимог не висував. Була масова вбогість по всій Україні. Гадаю, не випадково в останні три роки, особливо на Донбасі, було й падіння рівня життя, і зомбування, і нав'язування кримінальних авторитетів з відповідним способом життя й третьою мовою - "фенею". Це здається прикольним й іноді чітко передає думку, але це інша мова. Моя дочка, коли ми приїхали в Київ, дивиться телевізор і каже: "Мамо, дивися, як швидко перевзулися". А я їй: "Машо, ми в Києві. Не перевзулися, а змінили думку".
На Майдані негативну енергію громадська думка повернула в потрібне русло - проти диктаторського режиму Януковича. А на Донбасі злиденний народ без особливих моральних принципів повернули в бік Росії. Кому ж воювати? Дати їм зброю, то вони проти України підуть.
До біженців теж треба підходити диференційовано. Не виключаю, що серед першої хвилі, коли ще не бомбили, були й диверсанти, і просто ті, хто розраховував отримати тут квартиру й ліпшу роботу.
- Незадовго до своєї загибелі ваш чоловік передав Ю.Тимошенко якісь документи?
- Він писав листа, щоб розібратися зі зрадниками, як він їх називав. Володя хотів особисто потрапити до Ю.Тимошенко, хотів, щоб його поновили в партії. Це було днів за десять до того, як його вбили. 18 квітня він мав іти до неї. Але з цим листом прийшла вже я. Просила допомогти знайти Володю. Тимошенко сказала, щоб ми почекали півгодини. Ми чекали п'ять-шість годин. Потім я довідалася, що велися переговори, але зірвалися, оскільки Володя був уже мертвий.
Хоча Безлер і говорив в інтерв'ю РИА "Новости", що Рибака не вбивав, бо той не являв для нього жодної небезпеки, це неправда. Володя для всіх становив небезпеку - і для деяких соратників по партії, і особливо для сепаратистів, оскільки в нього був список людей, які могли організувати опір. Це недоробки сепаратистів, що його тіло знайшли. Не повинні були. Четвертого не знайшли.
- Ви казали, що політикою раніше не цікавилися. Але чоловік намагався ж ділитися?
- Не намагався, аби не піддавати мене небезпеці. Та я й сама не хотіла. Я сім'ю годувала, а він вирішував питання якихось бабусь і дідусів, безплатних рецептів, боровся з Є.Клепом, щоб той землі не продавав. Це тут у мене інший спосіб мислення. Після смерті Володі...
- В одному з інтерв'ю мати Ю.Поправка говорила, що ви дуже їй допомагали. Як? Матеріально?
- Ну як матеріально? Я сама в такій самій ситуації. Ми одна одній допомагаємо. Ярослава Поправко - дуже сильна й розумна жінка. Такі ж діти, як її син, не з'являються з повітря. Я навіть не можу сказати, хто кому більше допоміг. Бували моменти, коли мені жити не хотілося. Коли я зрозуміла, що це абсолютно нікому не потрібно. Нема зв'язку ні з ким із рідних - усі від тебе відмовилися. І друзі... Подруга, з якої ми дружили 31 рік, навіть не приїхала на похорон. Відправила своїх дітей до Росії. Ви не уявляєте собі, що сталося. Мого чоловіка не просто застрелили. Он що з ним зробили...
Ярослава підтримує мене тепер більше, ніж хтось. У неї взагалі дитина-інвалід. Йому півтора року. Вона каже: "Ми маємо принаймні заради цих дітей жити".
- Як ваша дочка пережила те, що сталося?
- Вона про це спочатку не знала - ми її переховували. Везли Машу додому, а вона не знала, що їде на похорон. Я кажу синові: "Скажи. Я не можу". Він теж не зміг. Невістка сказала. Коли Маша зайшла в дім і побачила труну з понівеченим татом, її знудило. Я досі не можу привести її до тями. Усе зірвалося - і психіка, і шлунково-кишкові проблеми... Вона ні з ким не хоче спілкуватися. Нам допомогли - знайшли лікарів. Нас безплатно прийняли й призначили лікування. Я дуже хочу відновити її до школи. Знайомі пропонували знайти психолога. Але Маша не хоче. Сама розумна. І сильна. Може, навіть сильніша, ніж усі в нашій родині, хоча їй усього 13 років. Татова дочка. І генотип, і фенотип його.
- Колись знайома психолог у відповідь на "сама впораюся" сказала мені: "Це гординя"...
- Ні. Тут є ще й елемент недовіри. Психологові треба довіряти. А я зіткнулася з тим, що кожен переслідує свою мету. І журналісти теж. Витягаючи інформацію, вони отримують за це гроші, ім'я... А як усе це потім на тобі відіб'ється - про це багато хто не думає. Немає тепер людей, яким би я цілковито довіряла. Я з таким зіткнулася... Коли стоять біля труни, клянуться, а минає три місяці і ніхто нічого не робить. Навпаки. Я не вірю тепер нікому. І не знаю, чи зможу. Поки що в нас накопичуються негативні емоції.
- Ви вже визначилися, до якої школи піде Маша?
- Відразу ж, як приїхали. Пішли до найближчої. На початку травня про чоловіка багато говорили, я давала інтерв'ю. Нас упізнали і взяли без розмов. Коли ми приїхали до Києва, Маша казала: "Мамо, ми потрапили в якесь інше життя. І люди інші". Насправді люди теж різні. Але здебільшого все-таки інші.
- У неї з'явилися друзі?
- Ні. Через свій стан вона до школи ходила всього днів п'ять. А потім літо. Добре, що Донбас-SOS допоміг передати нам собаку. Ми виїжджали швидко. Не знали, куди їдемо. І собаку на таксі відправили в інше місце. На своїй машині їхати було не можна - на неї були орієнтування. Їхали через блокпости в саме лігвище. Потім довідалися, що можна було через Запоріжжя. Син із дружиною так їхали.
- Син чоловіка?
- Мій, від першого шлюбу. Перший чоловік відмовився від дитини, аби аліменти не платити. Вова всиновив його в 9 років, виховав. Зараз Юркові 25. Він - Рибак, Вову називав татом. Вони не схожі зовні, але навіть хода в Юрка татова.
У Володі був перший шлюб, я - перша дружина. Він сказав тоді: "Я женюся один раз і назавжди". Вова все робив один раз і фундаментально. Дуже порядний був. Ніколи не ділив дітей. Та в нас і не було такої розмови ніколи: обоє - наші діти. Вова дуже багато для мене зробив. Сина намагався виховувати жорстко, у своєму дусі. Але, гадаю, це добре. Наполіг, щоб ми віддали Юру в армію. Я навіть гроші платила, аби взяли. Військкома потім зняли - за хабарництво. Служив у Донецьку, в МВС. Там, звичайно, було моторошно.
- А професію яку обрав?
- Пішов по слідах Володі. Працював помічником слідчого, потім перейшов в іншу службу. Тепер поки що без роботи.
Звичайно, в усіх нас ностальгія за минулим. Особливо тому, що ми не влаштовані ще. Але назад дороги немає. Знову вступати в боротьбу один проти всіх не зможеш. А мовчати я теж не зможу. Адже не тільки будинки зруйновано. Багато людей пережили ще й особисте горе. Я знаю, що це таке. Це не забувається. Я була людиною абсолютно поза політикою. А тепер просто не можу чути мову з російським акцентом. Розумію, що вони не винуваті. Знаю, що це неправильно з християнського погляду. Але не можу.
- Що змінилося у вашому житті після приїзду до Києва?
- Усе. Я не бачу нічого хорошого. У мене з'явилося багато знайомих, але не друзі. Там поспілкувалися, там скоординували, допомогли комусь виїхати з гарячих точок. Коли я все це роблю, то не думаю про Вову. Тоді легше. Але зі своїм горем ти однаково сам. І постійно це відео...
І найголовніше - немає перспективи, не знаєш, що далі. Мені хочеться піти на могилу, бракує цього. Кажуть же, що дух приходить на місце поховання. Але я не знаю, де житиму. Куди його перевозити?
Моєму чоловікові було 42 роки. Мені 49. Я не планувала залишитися сама. Мені нічого цього не треба. Я хочу просто спокійно жити. І роблю все це, сподіваючись комусь чимось допомогти.
Ми з Ярославою вирішили, що не відступимо, поки не доможемося статусу. Я хочу пам'ятник нормальний. Хочу, щоб про Вову фільм зняли, в підручники внесли. Це ж не єдиний момент його життя, коли він прапор із міськради знімав. Він робив це сім разів! Вова був патріотом, і я вважаю, він гідний того, щоб на його прикладі в молодих українців виховували патріотизм. Його не можна дискредитувати, неможливо знайти компромат. Я не хочу, щоб про це забули. Я грошей не прошу. Не за цим прийшла. Хочу тільки, щоб життя і смерть Володимира Рибака гідно оцінили.