Переказувати біографію людини - не сказати про неї нічого. Бо біографічні дані - це всього-на-всього «суха бухгалтерія», статистика, яка слугує переважно чиновникам. Тому піду іншим шляхом. Подам свої враження про цю людину - епізоди з її життя, які були дотичні до мене.
Уперше «ніс до носа» я зустрівся з Федором Юрійовичем Маківчуком восени 1961 року. П’ятикурсником факультету журналістики Львівського університету приїхав у «Перець» на практику. Мене ніхто не посилав і ніхто не запрошував, бо «Перець» практикантів не брав. Домовився з деканом, що «за свої гроші поїду шукати долі».
«Перець» тоді розміщувався в цокольному приміщенні готелю «Театральний», навпроти Опери.
Ще задовго до початку робочого дня я з’явився у просторому холі. Там стояли кілька стільців і два канцелярські столи. За одним сидів кругловидий уже немолодий чоловік. Перед ним стояла чвертка «Московської» і лежали два чималенькі зелені огірки. Зазвичай такої ранньої години до редакції з поїздів прямували скаржники. Тож чоловік запитав мене:
- На кого скаржитесь?
Я пояснив, що й до чого, на що він зауважив:
- Ну, практиковацця в «Перці» - почотно… І є в кого…
Запропонував мені трішки випити. Я відмовився, і він засумнівався, чи з мене щось вийде. Проте дозволив чекати «відповідальних». Бо він «усього-на-всього» чергує і на громадських засадах приймає скаржників. Себто координує - кому до кого. А прізвище його Самохін…
Десь по дев’ятій у дверях з’явився жвавий худорлявий чоловік. Самохін сказав:
- Оце - відповідальний секретар Олесь Єфремович Громов. А це, - кивнув на мене, - практикант. Приїхав зі Львова…
- Ми на практику нікого не приймаємо, - придушив мої надії Громов. - Нам і грошей на це не виділяють…
Я щось белькотів про «свої гроші», про те, що мені хоч трохи подихати б перчанською атмосферою. На що Громов мовив:
- Ну, добре. Прийде редактор - хай вирішує. Але запевняю вас, справа це безнадійна…
Дочекалися Маківчука. Сиджу перед ним як заєць перед левом. «Лев» запалив цигарку. Затягнувшись, усміхнувся:
- То чого ж вам так раптом захотілося в нас практикуватися?
«Заєць» намагався в кожне слово вставити щонайбільше змісту:
- Не раптом. Я п’ять років самотужки пишу сатиру. Бо на факультеті такого курсу не було. Регулярно друкую фейлетони у «Вільній Україні», інших газетах…
Маківчук зупинив мене:
- Добре, добре… Бо зараз договоримося до того, що вам одразу й премію треба буде давати…
- Ну що, - каже до Громова, - спробуємо… Вишні з нього не зробимо, то, може, хоч пити навчимо… Посади його в кімнату до Жолдака. Практикою нехай керує Білкун…Та зніми за рахунок редакції для нього готель… Бо, не дай Боже, влипне до якоїсь… Пропаде талант…
У 1965 році я знову в кабінеті Маківчука. Тепер уже як шукач роботи.
Знав про нього вже чимало. І легенд, і правди. І про те, як «ніс у ЦК ср…ку», і про придибенції на полюванні чи риболовлі. Знав про його крутий характер.
Тому, правду кажучи, на удачу не дуже сподівався. Хоч знав, що він пам’ятає мене з практики, хорошої думки про мій сатиричний калейдоскоп, рукопис якого читали в редакції.
Обтрусив попіл з цигарки:
- То ви хочете в нас працювати?
- Це було б для мене великою честю…
- Тиць-пердиць - контрактація телиць… Тут честі мало. Тут треба вміння…
Я опустив вуха. Хандрець, думаю. Куди ти, сіромахо, поперся?
Дивиться, наче пропікає:
- Це якби ви були приїхали пару тижнів тому… Ми взяли чоловіка… Повертайтеся до Львова, пишіть нам. А там, може, щось наклюнеться…
Я пішов ва-банк:
- Бачите, Федоре Юрійовичу, «може» - глибоке й широке… Розумію, що ви мене не «купуєте», але котом у мішку не хотів би бути ні для вас, ні для себе… Якби ви мені дали якесь завдання… Щоб я себе хоч перевірив, чи варто мені в цьому жанрі працювати?
Йому це сподобалося. Досі ті, хто претендував на роботу в «Перці», боялися Маківчукових завдань. Як мінімум три-чотири перші матеріали він «різав».
Мої три перші фейлетони підписав, після чого я був оформлений як «постійний позаштатний» при редакторові. Зарплати не отримував, але жив за рахунок редакції в готелі, мав добові. А коли звільнилася посада секретаря-друкарки, я запропонував «друкарку» відкинути й оформити мене «секретарем». Думав, Маківчук не захоче. Та його турбувало інше:
- Це як ви будете жити на 60 рублів? Ні готель оплачувати, ні добові видавати ми штатному в Києві не зможемо…
- Нічого, Федоре Юрійовичу, зате я вже буду в штаті. Душа спокійна…
- Коли в шлунку бурчить, то й душа не спить…
Через якийсь час і шлунок заспокоївся. У ЦК вибили ще одну ставку фейлетоніста. Правда, потім Маківчук, коли був чимось незадоволений, дорікав: «Завльок мене тими першими фейлетонами, а тепер сачкує…».
Я не «сачкував». Часто в номер ішло по два фейлетони. Один - під своїм ім’ям, інший - під псевдонімом. Але інколи писав не так, як шеф спрямовував…
Стою перед його столом наче облаяна невістка. Втретє повертає фейлетон, щоразу інші претензії. Я мовчки слухаю і, мабуть, не дуже люб’язно на нього дивлюся.
- Чого ви на мене витріщилися?!
- А чого ви на мене вишкірилися?! - не витримав. Розвернувся, хряпнув дверима так, що вікно зачинилося.
Сів за робочий стіл. Але яка робота? Думаю: мабуть, усе. Треба готуватися до «евакуації»…
Десь за півгодини - гуде коридором (він, ходячи, любив мугикати).
Відчиняє двері, кладе перед моїм носом підписаний фейлетон, а до хлопців, з якими сидимо в одній кімнаті, каже:
- Хороший фейлетон написав Дудар. Але якби написав так, як я казав, був би ще кращий…
А після роботи, за «круглим столом», спрямовуючи на мене підняту чарку, зауважує:
- Це тільки Дудар може собі дозволити в моєму кабінеті дверима хряпнути так, що вікна випадають…
Він був, якщо можна так сказати, різнополюсний. Коли тобі тяжко - допоможе. Але, коли ти купив нового кожуха - начувайся. Ми навчилися своїми «матеріальними статками» шефа не дратувати. Але такого атрибута достатку, як авто, бодай найменшеньке, не приховаєш. Він чогось вважав, що все, чим ти живеш, і навіть дихаєш, - за рахунок перчанського бренда.
Мій «вухастий» «Запорожець» він образливо називав «жоповозець». Я ж, на честь шефа, величав його: «Кадилак-Фердінанд».
Якось заходить:
- Викликають у ЦК, а той архаровець з «Волгою» десь тиняється. Заведіть свого «жоповозця» й підкиньте мене…
Їдемо. Я газую, він репетує:
- Обережно! Куди женете?!
- В ЦК. Вам же треба швидко…
- Так мене туди живого викликають, а не мертвого…
Повернули на Орджонікідзе (нині - Банкова).
- Коло Спілки письменників зупиніть, пройдуся…
Я зрозумів, що він не хоче, аби в ЦК побачили, що приїхав на «Запорожці», та ще й червоному. Натиснув на газ і пригальмував перед самим входом у ЦК.
- Вибачте, - кажу, - переплутав педалі…
Він, крекчучи, вивантажується, а я:
- Федоре Юрійовичу, вас чекати чи приїхати за вами?
- Да єжжайтє ви к Фєнькіной матєрі!.. Єздок!.. Ще не вивчило, де яка педаль, а вже береться шефа возити…
«Перець» був журналом авторитетним і дієвим. «Перця» часто боялися навіть ті, хто вже нічого не боявся. Понад тримільйонний тираж сатиричного видання, не пропагований і не планований, сприяв добрій славі «Перця». Але тієї слави заслуговував насампепед його головний редактор. Він добирав кадри, він формував кожне число журналу, він читав і підписував к о ж е н матеріал, відбирав кожен малюнок, текстівку до нього. Корегував верстку.
Верстку вичитував кожен творчий працівник, ставив свій підпис.
За моєї п’ятнадцятирічної «відсидки» у «Перці» це правило порушили лише раз. Коли друкували пасквіль на Івана Дзюбу. Така собі совдепівська брехня - «Про містера Стецька та літературне жабеня». Я не знаю, кому з перчанських колег довірили його вичитувати, але в день, коли мала з’явитися верстка, мені сказали: «Можеш іти додому… Верстки не буде…».
Матеріал вийшов під псевдонімом. Але те, що Маківчук до того працював «за зачиненими дверима», його творча манера підказували, що це був його плід. Ще більше утвердився в цій думці, коли за чаркою деякі колеги вихваляли, мовляв, матеріал написано дуже кваліфіковано. Я тоді ляпнув: «Та яка це кваліфікація? Приміром, фраза, де «викликає його Лин», повчає, лає… І виходить, що жабеня, яке живе в чистій воді, - негативний герой, а лин, який у болоті, - позитивний…».
- Та заткніться ви! - гиркнув на мене Маківчук. - Ще один жабознавець знайшовся…
У журналістських колах про Маківчука ходили легенди як про надзвичайно сміливу людину. Мовляв, пісочить, не зважає на чини й ранги. Це, звісно, легенди. Насправді ж він був типовим радянсько-партійним чиновником - із «вихилясом» перед вищими і «свистоплясом» перед нижчими. Привілеї, які дала йому природа, - почуття гумору, відчуття міри і хороший журналістський «нюх»… Він і сам добре розумів, що, можливо, його як сатирика, гумориста не дуже й бояться чи поважають. Але кому хочеться, щоб з нього публічно кепкували? Тому партійні чиновники і з «Перцем», і з його редактором час від часу загравали. Тим більше коли запевняли, що партії потрібні щедріни і гоголі. Це створювало навколо персони редактора «захисну оболонку», додавало самовпевненості…
Якось викликає мене:
- Дзвонив Шелест. У заповіднику на Бирючому острові браконьєрничали Мацкевич і Єжевський. Убили 17 оленів… Виписуйте відрядження. І пам’ятайте - це «вільні пошуки». Ніхто ніякого завдання не давав. І в редакції нікому ні слова… Підтримуйте зв’язок…
Хто такі Мацкевич і Єжевський ми знали. Перший - міністр сільського господарства СРСР, другий - голова Всесоюзного об’єднання «Сільгосптехніка». Обидва - члени ЦК КПРС… А от де той Бирючий острів?.. Була репліка Шелеста, що після полювання «…тинялися по Запоріжжі в тірольських шляпах»…
Літак доправив мене до Запоріжжя ввечері. Січень, заметіль, автобуси не ходять. Зателефонував знайомому з обкому партії. Він сказав, що Бирючий острів - фактично півострів на території Херсонщини, але в’їзд на нього із Запорізької області. В Якимівському районі. Це заповідник, у якому дачі всіх членів політбюро ЦК КПРС, в тому числі й Хрущова.
Об’єкт режимний. На косі, що веде до острова, - три смуги загорожі. Одна від одної за кілька кілометрів. Посилена озброєна охорона… Перепустки видає лише Москва…
Телефоную Маківчуку. Кажу, що й до чого.
- Раз «хазяїн» сказав, треба пробиватися…
Мої «пробивання», перевірка й утікання описані в книжці «Роздуми легковажного».
З Херсонського аеропорту знову зателефонував Маківчуку. Це був якраз мій день народження. Він міг стати останнім…
Увечері прибув до редакції. Мене чекали за накритим столом. Маківчук ходив кандибобером. Усі все вже знали.
У найближчому числі «Перця» вийшов фейлетон «Браконьєрство на високому рівні». За підписом моїм і Білкуна. Для більшої солідності. А через тиждень я писав у ЦК пояснення, як літав на «вільні пошуки». І, «не радячись ні з ким», проник на територію «режимного об’єкта» і т.д. і т.п. Страхував себе член політбюро ЦК КПРС і перший секретар ЦК України Шелест, страхував себе Маківчук. Застрахував себе і я. Написав заяву «за власним бажанням». Але Маківчук порвав її зі словами:
- Не спішіть, може, перемелеться…
Наступного завдання Шелеста і Маківчука я не виконав. Хоч об’єкт був аж ніяк не режимний. І мені ніхто не перешкоджав. Крім власної совісті.
Викликав Маківчук:
- Дзвонив Шелест, казав: «Пошли хлопця на Чернігівську науково-дослідну станцію сільського господарства. Нехай роздраконить директора. Ми його будемо знімати…».
Станція - не доїжджаючи Чернігова. «Хлопець» наступного раночку, ще задовго до початку робочого дня, обсервовував її територію. Першою на роботу прийшла прибиральниця. Спитав її, коли буде директор, бо, мовляв, хочу влаштуватися на роботу.
- З директором біда, - каже вона. - Лежить у лікарні, інфаркт… А перед тим параліч розбив дружину, бо в горах загинув син… Був альпіністом…
Я повернувся в редакцію. Кажу Маківчуку: «Фейлетону не буде…». Змальовую ситуацію - не можна добивати людину…
- Ви що?! Опупєлі?! - гиркнув Маківчук. - Не розумієте, чиє це завдання? Повертайтеся в Чернігів і…
Розмову перервала «вертушка». Якраз зателефонував Шелест. Маківчук схопив слухавку:
- Так, Петре Юхимовичу, так… А він отут біля мене… Даю… - простягнув мені слухавку.
- Ви ще не поїхали? - питає Шелест.
Я скоромовкою пояснив, що вже приїхав, і вважаю, що фейлетону писати не можна. Пояснив чому…
- Правильний висновок ви зробили, - сказав Шелест. - Дайте трубочку редактору…
Маківчук слухає, і його перелякане обличчя ясніє:
- Так, так, Петре Юхимовичу. І я йому кажу, що молодець… Людину добивати не можна… Ми ж не варвари…
Те, що в «Перці» час від часу випивали, - брехня. У «Перці» випивали постійно. Для цього в сейфі відповідального секретаря завжди лежав фінансовий резерв. «Перець» часто отримував премії від Комітету охорони природи. Їх виписували на того чи іншого працівника, а зберігали як редакційну заначку. Окрім того, була «парубоцька складчина». Існувало правило: п’єш чи не п’єш, а гроші даєш. Але в гастроном бігав той, хто прийшов на роботу в «Перець» останнім.
Та в колективі, крім нормальних людей, були й «доброзичливці». Одні «стукали» шефові на мене, інші - в ЦК - на мене, шефа і весь колектив. Хтось із «доброзичливців» написав у ЦК, що в «Перці» постійно п’ють, а Дударя посилають у гастроном.
Викликали Маківчука. Він каже:
- А що я Білкуна пошлю? Так він без ноги.
Дотепність Маківчука навіть його супротивників часто обеззброювала. А в колективі була збудником доброго настрою.
Якось на вечірньому застіллі питає мене:
- А то правда, що вас жінки люблять?
- Не знаю, Федоре Юрійовичу. Але коли раз поцілую, то ще хоче…
- О, похвалився, - каже Маківчук. - Он Лавруша, - кивнув на Лавріна Гроху, - як «поцілує», то вона два тижні не хоче…
Маківчук дуже не любив, коли хтось із працівників друкувався в інших виданнях. У журналі «Соціалістична культура» я мав рубрику «Галерея чудотворців». Він про це знав, але не казав нічого. Та комусь з моїх «доброзичливців» це муляло. І він іще до приходу шефа на роботу підпихав журнал з черговою моєю публікацією йому під двері.
Викликає. Журнал - перед ним:
- Коли ви все оце пишете?
- Вночі, Федоре Юрійовичу. Вдень я працюю лише на «Перець»...
- Вночі спати треба… А взагалі, раджу, якщо вже таке «нєдєржаніє таланта» - ставте псевдонім. То вам буде спокійніше і мені. Бо заздрість ваших «друзєй - нєобьятная»…
Був у редакції чоловік з якимось особливим «інтересом» до мене. Часто «жартував» - і все однаково: «О, вже іде перевіряти схрони»… Це тому, що я з Галичини, де були криївки повстанців.
Я все пропускав повз вуха. А на якомусь усередакційному застіллі, коли він знову видав цей «жарт», я не стримався:
- Шановний (ім’ярек)! Іще раз це почую, наклепаю пику…
Всі ахнули. Чоловік був набагато старший. І на відповідальній посаді. Наступного дня викликає мене заступник редактора Микола Білкун. Сидить у нього і вчорашній «жартівник».
- Треба вибачитися! - каже категорично Білкун.
- Не буду! Хай вибачається той, хто не до ладу жартує…
Заходить Маківчук:
- Що, не хоче вибачатися?.. Та вибачтеся перед тим лайном! Бо завтра побіжить у ЦК, знов наробить смороду…
- Добре, - кажу «жартівникові». - Вибачте мені…
Той кидається мене обнімати, цілувати, а Маківчук коментує:
- О-о, поцілунок Іуди… Та не обслинюйте вже його, хай біжить, бо гастроном зачинять.
- Федоре Юрійовичу, - питаю, - що брати - «Пліску», чи «Будафок»?
- Та беріть «Будафок». Там хоч пляшка більша…
Коли ми вже ту пляшку «ділили», Маківчук мовив:
- Наступного разу, коли захочеш комусь сказати, що він лайно, мовчки постав перед ним пляшку коньяку і йди…
Якось улітку каже:
- Поїдьте у Бердянськ. Зробіть «З олівцем…» і в Будинку мисливця домовтеся про полювання. Я приїду машиною…
Приїхав з дружиною та внучечкою. Підстрелили кілька качок. Дружина зафарширувала їх гречкою, запекла. Випили по чарочці. Кажу:
- Піду скупаюся.
- Тільки ж далеко не залазьте, бо я погано плаваю.
Борсаюся серед хвиль. Бачу, він вийшов з будиночка, ходить берегом сюди-туди, сюди-туди, а тоді гукає:
- Та вилазьте вже! Не вимотуйте моїх нервів… Я зовсім не вмію плавати…
Було зрозуміло, що йому не так дороге моє життя, як власний спокій. І я покірно вийшов на берег. Хоч, правду кажучи, і про життя турбувався. Дізнавшись, що в мене напередодні трохи «підкульгало» серце, одразу по приїзді зателефонував професору Міхньову, і я зо два тижні відлежувався в інституті ім. Стражеска…
Це - всього лише кілька епізодів з життя Федора Юрійовича Маківчука. Не сумніваюся, що кожен, хто тією чи іншою мірою з ним контактував, оповів би не менше. Пишучи ці нотатки, не використовував того, що знаю про цю колоритну людину з розповідей інших. Не переказував наших неприємних розмов. За п’ятнадцять років роботи було всяке. Я не був любимчиком Маківчука. Але він знав, що ніколи не підведу і ніколи не вчиню підло.
Цього року йому виповнилося б сто. Сорок із них він редагував «Перець». Можливо, десь там, в інших світах, його неспокійна душа продовжує сміятися, смішити й перчити. А ми - ті, хто працював під його орудою, вдячні долі за те, що якусь частину свого життя перцювали поруч із ним.