Кілька днів поспіль читаю у Фейсбуку пости колишньої громадянки України, яка недавно переїхала до Ізраїлю. Про те, як там опікуються про людей, котрі були вимушені самоізолюватися після контакту з хворими. Планшети для осіб похилого віку, щоб підтримувати зв'язок із родиною. Гарячі обіди, які щодня доставляють солдати Армії захисту Ізраїлю під двері тих, хто перебуває на карантині. Фото додається. І приписка наприкінці: "Невже є країни, де громадянам реально допомагають вижити, а не тільки отримувати незліченні статуси?!"
Коли чесно, після прочитання цих постів мені захотілося голосно й нецензурно вилаятися, таке далеке це від наших реалій. Не потрібні планшети й гарячі обіди кожному в самоізоляції. Зрештою, населення в Україні вчетверо більше, а дохід на його душу разів удесятеро нижчий, ніж в Ізраїлі. Але, посадивши країну на карантин, можновладці точно мали б розробити механізми й чіткі алгоритми допомоги найбільш уразливим верствам населення, які в період будь-яких криз страждають найбільше.
Найменш захищені верстви населення в нас, як відомо, - пенсіонери і так звані державні діти: сироти й ті, хто з тієї або іншої причини залишився без батьківського піклування. І якщо пенсіонерам хоча б пообіцяли одноразово видати по тисячі гривень, індексувати пенсії, а домогосподарствам, які отримують субсидії,- додати в середньому по 300 гривень, переглянувши соціальні стандарти споживання, то про дітей, як у нас це часто буває не під час свят, просто забули.
А соціальна ж політика - не тільки пенсіонери й пенсії. Це ще й понад чотири мільйони сімей із сімома мільйонами дітей. На жаль, у прийнятому недавно законі про боротьбу з коронавірусом, крім продовження терміну подачі документів для призначення держвиплат на наступний період, для їх підтримки не передбачено більше нічого. Навіть підвищення виплат дітям під опікою до 2,5 прожиткових мінімумів, як у прийомних сім'ях.
Днями міністерка соцполітики Марина Лазебна закликала місцеві органи влади забезпечити заходи із захисту прав дітей в умовах карантину, запевнивши, що ці питання перебувають на постійному контролі Мінсоцполітики. Відповідний лист із підписом міністерки 26 березня надісланий обласним та Київській міській держадміністраціям.
Міністерка звертає увагу, що в умовах вимушеної самоізоляції є чималі ризики загострення в суспільстві таких проблем як неналежне виконання батьками своїх обов'язків, уживання алкоголю, наркотичних засобів, домашнє насильство і жорстоке поводження з дітьми.
Необхідність посилення соцзахисту дітей, зокрема, викликана і зміною режиму роботи установ інституційного догляду та виховання дітей. 42 тисячі вихованців установ системи освіти (з них 80% - діти з особливими освітніми потребами) внаслідок карантину були повернуті в сім'ї, без попереднього визначення спроможності цих сімей забезпечити потреби дітей, і насамперед - їхню безпеку.
З експертами із захисту прав дитини DT.UA розмовляло про те, наскільки результативні такі листи; чи є чіткі алгоритми для виконання на місцях викладених там рекомендацій, а також які першочергові кроки насправді треба було б зробити для захисту дітей в умовах пандемії коронавірусу, і не тільки.
"На мій погляд, у системі захисту прав дитини сьогодні надзвичайно важливі авторитет того, хто спілкується з системою, і сміливість того, хто цю систему організовує, - вважає експертка із прав дитини Людмила Волинець. - Під час пандемії на чолі системи має стояти особистість, здатна довести, що, зважаючи на очікувані в бідній країні обсяги смертності та дитячих трагедій, потрібні неординарні заходи, а не рішення, які приймаються за класичною системою мирного часу.
Я б порадила розгорнути Постанову Кабміну №866 і зачепитися за поняття "дитина, яка залишилася без батьківського піклування", стосовно якої виписано всі заходи, починаючи з порядку обліку таких дітей.
Ризикують опинитися в кризових ситуаціях сьогодні близько 20% дітей. Для допомоги 10% необхідно передбачити певний фінансовий ресурс, за який потім звітуватимуть. Я б запропонувала надавати цю допомогу тільки дітям, котрі залишилися без батьківського піклування. Це поняття сьогодні треба роздвоїти.
Перший варіант - коли батьки хочуть і здатні, але не можуть піклуватися про дітей (пандемійна бідність). Таким сім'ям треба допомогти або продуктовими наборами, або грішми. Другий варіант - коли дитина залишилася без батьків або ж батьки небезпечні для неї. У такому разі дитину з сім'ї потрібно вилучити. Але куди? Кожна територія матиме свій варіант рішення. Десь є ЦСПРД, десь - вільні місця у прийомних сім'ях і ДБСТ тощо. Але навіть якщо розміщувати дитину в дитячій лікарні, як це зазвичай робиться і як зараз запропонувала міністерка соцполітики, то однак потрібні фінансові ресурси, які допомогли б цій дитині вижити. Це можуть бути якісь перерахування з центрального рівня або якийсь резерв на місцях. Мабуть, на ці потреби можна було б тимчасово переспрямувати субвенцію на будівництво малих групових будинків (а це близько 700 млн грн), оскільки, з погляду виживання дітей, зараз це не пріоритет. Як дістати гроші, вирішувати міністрові. Але, щонайменше, на 10% дитячого населення має бути достатня для виживання допомога, бодай у межах 70% від прожиткового мінімуму. На два-три місяці, поки ми або розберемося в тому, що відбувається, або подолаємо пандемію.
Наступне, на що я б хотіла звернути увагу міністра. Потрібно чесно подивитися на проблему й визнати, що листи-наганяйки з центрального рівня на місця не працюють. Там недосить людей, які могли б виконувати планові види діяльності, пропоновані міністром, без виділення на це якихось додаткових ресурсів. Це називається перекладанням відповідальності. На жаль, Україна проігнорувала всі уроки, отримані внаслідок воєнних дій, а тепер намагається проігнорувати уроки, які дає пандемія.
Не треба писати листи "зробіть, забезпечте" тощо. Потрібно говорити про те, що працівники служб у справах дітей сьогодні могли б стати інформаційним центром, який координував би діяльність волонтерських ініціатив або організацій. У 80% випадків служби у справах дітей мають інформацію про сім'ї, в яких на дитину може чатувати небезпека. Але їхати туди їм ні на чому, бігти - нікому. Волонтери в соцмережах шукають інформацію, як і чим можна допомогти. Міністерка могла б скоординувати всю цю діяльність, заявивши публічно, що через нестачу людського ресурсу служби у справах дітей стають інформаційними центрами. І тоді, якщо, наприклад, волонтери привезли в сім'ю продуктовий набір, але побачили, що залишати його нікому, бо батьки в запої, неадекватні тощо, - служби у справах дітей могли б делегувати волонтерам право вилучати дітей.
42 тисячі вихованців із 135 інтернатних установ Міносвіти сьогодні відправлені додому на так зване "дистанційне навчання". Без жодної перевірки, чи в змозі сім'ї забезпечити таке навчання без комп'ютера, планшета і смартфона, але що ще страшніше - чи безпечно дитині перебувати в цій сім'ї.
Я ніколи не погоджувалася з популістською логікою, дуже популярною останні кілька років скрізь, що, мовляв, в інтернатах у нас усього-на-всього 9% дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, а решта - нещасні діти, від яких, практично, відмовилися батьки. Треба розуміти, що з цих 42 тисяч дітей близько 70% мають абсолютно нормальних батьків, які сьогодні забрали їх зі спеціалізованих інтернатів для дітей із вадами зору, слуху тощо. А ось 30% - це діти, яких інтернати агресивними способами й методами збирають наприкінці кожної весни, приїжджаючи до батьків і погрожуючи, що почнуть процес позбавлення батьківських прав, якщо ті не віддадуть дітей. Це і є діти в зоні ризику. Сьогодні вони розкидані по країні. Щоб служби у справах дітей їх знайшли, знадобиться час. На жаль, інформаційної взаємодії з інтернатами здебільшого немає. Міністерка повідомляє страшні цифри, але при цьому не дає службам у справах дітей жодної рекомендації, як захистити дітей.
Навіть ті служби, котрі могли б це вирішити, нині перебувають у стані паніки. Вони не розуміють, як, у разі необхідності, забирати дітей у батьків, жодним чином не обмежених у правах.
На сьогодні серед хворих на коронавірус переважно - люди працездатного віку. Це означає, що, швидше за все, в них є або діти, або маленькі внуки. Я не знаю, чи налагоджена співпраця між медиками і службами у справах дітей, наприклад обласними, про передачу інформації про склад сім'ї хворого (як мінімум про наявність дітей, котрі можуть залишитися без батьківського піклування через хворобу батьків).
Пропозиція Мінсоцполітики госпіталізувати здорових дітей разом із хворими батьками, на мій погляд, безвідповідальна й небезпечна для дітей, а щодо медиків - недружня. Одним із виходів могли б стати майже 100 притулків і ЦСПРД по Україні, що мають ізолятори. Але в пандемію країна опинилася в ситуації, коли ці установи, у зв'язку з невизнаною безпритульністю та бездоглядністю дітей, переповнені на 150%.
Через карантин у країні зараз не використовуються 15 тисяч дошкільних установ, розрахованих на один мільйон 300 тисяч місць. Сподіваюся, що в обласні штаби з подолання коронавірусу входять експерти, зокрема з Мінсоцполітики й Міносвіти, і тепер вони визначають установи, в яких можна організувати цілодобове перебування дітей, відділених від батьків, які захворіли й лікуються, та їх фінансування. Там мають бути тести, умови для харчування і цілодобового перебування аж до одужання батьків.
До речі, раніше багато говорилося про те, що дошкільні установи виконують і соціальну функцію. Часто це чи не єдина можливість збалансованого харчування для дітей, особливо з малозабезпечених сімей. Сьогодні 15 тисяч дошкільних установ і 18 тисяч шкіл перейшли на дистанційне навчання, а отже перестали годувати дітей. Однак про це зараз ніхто не згадує. Не чути пропозицій від Мінсоцполітики про підвищення виплат малозабезпеченим сім'ям на харчування дітей. Та й із місцевих бюджетів ці кошти зараз не витрачаються. Така економія від пандемії…
З приводу випадків домашнього насильства. Я вважаю, що не можна зараз навантажувати місцеві органі влади збором статистики, яка, ймовірно, навіть не буде узагальнена. Тут не потрібна статистика. Досить просто знати закони розвитку такого явища, як домашнє насильство, щоб розуміти: воно неодмінно зросте з однієї простої причини - стресових ситуацій у сім'ях з'явилося набагато більше. Якщо проводити якісь аналогії, то у США закон про протидію коронавірусу Трамп назвав просто й стисло: "Сім'я - вище за все". Пандемія в ньому розглядається не тільки як деформуюче явище медичного характеру, а й як соціально-психологічне - через додаткове навантаження на сім'ю.
Якісь сім'ї не витримають і розпадуться. Ми спостерігаємо, як зараз батьки активно шукають способи спільних дій із дитиною. За всіма дослідженнями, раніше на спілкування з дитиною йшло, в середньому, близько години на день. Тепер же раптом - 18 годин. І це тоді, коли немає можливості кудись із дітьми ходити. Природно, буде збільшуватися не тільки позитивне спілкування, а й негативне. Це закон замкненого простору. І якщо в сім'ї раніше не було конфліктів, тепер вони можуть з'явитися. А якщо стосунки в сім'ї були конфліктні, тепер це посилиться.
Я думаю, що коли наприкінці року, подолавши пандемію, ми все-таки зберемо статистику, то випадків домашнього насильства буде не 100 тисяч, як торік, а, мінімум, 170 тисяч. Якщо, звісно, звернення будуть чесно зареєстровані. Що далеко не факт. Про такі випадки люди зазвичай повідомляють у Нацполіцію. Але скільки її працівників зараз лишилося на реєстрації, подоланні цього явища, на допомозі? Думаю, ніхто не відповість, наскільки об'єктивно нині реєструють випадки домашнього насильства. Основні сили Нацполіції кинуто на забезпечення карантинних заходів. Не секрет, що через завантаження сьогодні дуже часто не виїжджають на виклики лікарі. Приблизно така ж ситуація, думаю, і в поліцейських. Це об'єктивна реальність".
"Сьогодні відбувається безліч не взаємопов'язаних дій, - каже національний програмний директор Благодійного фонду "SOS Дитячі села - Україна" Дар'я Касьянова. - З одного боку, ми бачимо, як до допомоги долучаються волонтери, бізнес, який, не секрет, хоче зробити собі при цьому хороший піар. З іншого - ми знову спостерігаємо безпорадність держави, якій нічого не залишається як скористатися такою допомогою. Жодних реальних алгоритмів я не бачу.
На жаль, нині ми не застраховані від якихось складних ситуацій. І вони будуть. Як організація, що працює з сім'ями та дітьми, ми намагаємося робити що можемо. В ситуації карантину, коли вся сім'я надовго замкнена в одному просторі й не у всіх є можливість хоча б ненадовго розійтися по різних кімнатах, рівень агресії зростатиме. Зараз, наскільки можливо, людям треба пояснювати, що це нормально, і підказувати, яким чином агресію можна мінімізувати. Тому ми запустили платформу з різними безплатними вебінарами - про те, як функціонує сім'я, які заняття придумати для себе й дітей, як знизити рівень агресії. Попит дуже великий, записалося багато людей із регіонів".
"Зараз я бачу, що люди, які займаються захистом прав дитини на центральному рівні, намагаються загальними фразами рекомендаційних листів перекласти відповідальність на місцевий рівень, - вважає глава громадської організації "Всеукраїнське об'єднання "Право на сім'ю" Світлана Клочко. - Службам у справах дітей спускається розпорядження щотижня давати інформацію в таблиці про кількість сімей у складних життєвих обставинах, попередньо їх навідавши. При цьому ніхто не думає про забезпечення їх засобами індивідуального захисту. У бій соціальних працівників посилають, але боротися вони мають голіруч.
Коли я розмовляю з директорами ЦСПРД, наприклад, то вони всі просто виють, бо установи сьогодні не забезпечені нічим, крім "Дезактину". Жарознижувальними, у кращому разі, - на 20%. Мають бути централізовані закупівлі тих-таки засобів захисту і жарознижувальних. Але сьогодні про це ніхто не думає.
Якщо спеціалістам на місцях дається розпорядження передбачити зміну режиму роботи установ (передусім ЦСПРД), то виникають логічні питання. Для переведення працівників на вахтовий метод роботи (що доцільно) потрібні нормативи й розрахунки із забезпечення їх ліжкомісцями, харчуванням тощо. Але їх немає.
Як практик я б хотіла бачити чіткі алгоритми роботи. І не в листі, а на рівні постанови Кабміну. Щоб люди, які це виконуватимуть, мали документ, на підставі якого вони це роблять.
Дуже важливо збирати в таблиці не так цифри, як актуальну проблематику. Для того, щоб на центральному рівні негайно її вирішувати. Бо якщо в одному регіоні з'явилася якась гостра проблема, то, дуже ймовірно, найближчим часом вона з'явиться і в інших. Є речі, яких не вирішити на місцях.
Дуже гостро стоїть питання, куди подіти дитину, яку, наприклад, знайшли на вулиці поліцейські. Днями в Донецькій області Нацполіція знайшла трьох дітей ромської національності, які бродяжили на вулиці. І тепер усе місто стоїть на вухах, не розуміючи, куди цих дітей прилаштувати. ЦСПРД заповнений на 120%. Лікарня розміщувати дітей відмовляється, бо дитяче відділення перепрофільоване на прийом хворих на коронавірус. Діти не обстежені…
Багато питань із приводу того, що робити з дітьми, чиїх батьків госпіталізовано. Дурне рішення - відправляти дитину в лікарню. Потрапивши в умови стаціонару, ризик захворіти для здорової дитини підвищується в рази. Треба знаходити інші місця, щоб не наражати дитину на небезпеку.
Сьогодні пишуть - "забезпечити служби у справах дітей автотранспортом". Як експерт у рамках моніторингового візиту ще до пандемії я відвідувала Новоайдарський район Луганської області спільно з представниками Офісу Уповноваженого з прав людини. Коли заступницю голови Новоайдарської райдержадміністрації запитали про машину, вона відповіла, що на всю райдержадміністрацію в них усього одна машина. Крім сімей у СЖО, є безліч інших проблем. Район міститься неподалік зони бойових дій. Тобто відвідувати сім'ї у СЖО і заповнювати таблицю з листа міністерки Мінсоцполітики там просто немає можливості. На центральному рівні вдають, що вони про це не знають. А на місцевому розуміють, що рекомендацію треба якось виконувати. Питання - як? Оскільки можливостей відвідувати сім'ї, немає, їм просто телефонуватимуть. У результаті, все перетворюється на профанацію. Не забезпечуючи нічим, центральний орган такими листами, фактично, ставить людей, які працюють на місцях, у безвихідь.
Сьогодні говорять про премію у 200% за роботу в умовах пандемії. Керівник одного з ЦСПРД підрахував, що ставка в деяких співробітників - 1800 грн. У звичайний час їм дотягують виплати до мінімальної зарплати 4700 грн. Але ж надбавки за роботу в умовах пандемії розраховуються з окладу. І така добавка навряд чи дуже мотивує людей ризикувати життям і здоров'ям, у тому числі своїх сімей".
* * *
Сьогодні ми всі в однаковій ситуації, і втікати нікуди. Епідемія висвітила всі прогалини системи управління. І якщо Італія шокувала фотографіями колони вантажівок, що перевозили покійників у крематорій іншого міста, то Україна може шокувати світ іншою картинкою - покинутими в біді й нікому не потрібними дітьми.