До Миколаївки - травмоване війною містечко в Донецькій області - група волонтерів, яка назвала себе "Новий Донбас", приїхала у жовтні 2014-го. Тоді людей з Києва тут сприймали як радикалів-бандерівців. Через вісім місяців учні миколаївської школи самі їдуть у "серце бандерівщини" - Львів, щоб представити постановку про любов до Миколаївки. Як став можливим такий поворот? Як просте людське спілкування і культурна активність здійснили революцію в миколаївській школі?
Миколаївка - невелике містечко в Слов'янському районі Донецької області, населення якого до літа 2014 року налічувало близько 17 тисяч чоловік. Активне життя тут розпочалося в середині минулого століття, коли побудували Слов'янську теплоелектростанцію. Відтоді й понині підприємство є мотором міста, яке дає робочі місця та виправдує його існування. Тут нема театру, кінотеатру, боулінгу, розважального центру. Усе крутиться навколо станції. За понад 20 років незалежності України до міста "іззовні" ніхто не приїжджав. Та й місцеві не надто намагалися відкритися "зовнішньому світу". Життя йшло своєю чергою: робота, дім, школа, магазин, кілька кафе... Поки на початку липня 2014-го в місто не постукала війна - з обстрілами, бомбосховищами, убитими... Через кілька днів війна пішла, залишивши зруйновані будинки та долі, а також безліч запитань і протиріч, які розділили жителів на дві групи, - "за Україну" та "за Росію з ДНР". Запитання виникли не тільки в миколаївців. Через те, що сталося, про місто довідалися й за його межами. Війна на Сході України багатьох змусила замислитися про те, чому це стало можливим? Що 24 роки робила держава, якщо цілий регіон виявився таким ізольованим, і що робити, аби цей жахливий сон закінчився? На останнє запитання першою зголосилася відповідати зовсім не держава, а волонтерська братія, яка сформувалася після Майдану.
Початок "Нового Донбасу"
У миколаївській школі №3 - близько 200 учнів (до війни було більше). Під час бойових дій у липні минулого року школа теж потрапила під обстріли. Був зруйнований дах, вибиті вікна, двері, надщерблені стіни. За словами бійця Нацгвардії Артема - уродженця Миколаївки, який колись навчався в цій школі, де дотепер працює його мама, - під час бойових дій тут перебували терористи.
- Я поїхала на зйомку до Попасної як режисер творчого об'єднання Babylon'13, - розповідає керівник "Нового Донбасу" Лариса Артюгіна. - Там до мене підійшов Артем і звернувся по допомогу. В Артема була мрія - щоб 1 вересня діти з Миколаївки пішли до школи. Але школа була розгромлена, і хлопець попросив мене зняти ролик, щоб розповісти про проблему та знайти спонсорів. Я пообіцяла допомогти, якщо підключиться і буде готова допомагати вся громада міста.
Ми зняли невеликий фільм, і я почала всім про це розповідати, запитувати, хто може допомогти. Святослав Юраш із Babylon'13 познайомив мене з Оленою Кошарною зі Всесвітнього конгресу українців. Людина з відкритим серцем, вона перейнялася ситуацією й дала гроші. Тоді я сказала Сашку Фоменку (тепер головний менеджер "Нового Донбасу"): "Збирай активістів культури, треба їхати".
Допомагати і фізично, і культурно (душевно) - принципова позиція "Нового Донбасу", який у березні офіційно став громадською організацією. З одного боку, некоректно і неетично намагатися налагодити діалог із людьми, в яких зруйнований будинок. З другого - суто матеріальна допомога не змінює мислення, її недостатньо, аби налагодити діалог. Тим паче, що корупція в Україні продовжує жити своїм життям, і розраховувати на те, що виділені фінанси просто так дійшли б за призначенням, як мінімум, наївно".
Волонтерські експедиції
У жовтні 2014-го до Миколаївки приїхала перша експедиція волонтерів - актори, художники, фахівці кіно, психологи. Протягом двох тижнів кожний з них проводив майстер-класи та уроки профорієнтації зі школярами. Паралельно прибирали і ремонтували. В облаштуванні території брали участь усі - і школярі, і волонтери, і вчителі, і батьки. Питання ідеології дружбі не надто сприяли. "Коли директор школи оголосила суботник, багато батьків були налаштовані агресивно, - розповідає Л.Артюгіна. - Запитували нас: "Що вам тут потрібно? Ви ж від київської хунти". Я тривожилася ще й тому, що з нами був Алік - боєць Нацгвардії, який приїхав на час ротації. А тут 80% населення підтримувало сепаратистів.
Та ми аполітичні й приїжджаємо тільки з культурою. Та й спільна праця все-таки зробила свою справу. Агресія пішла. Отже, розмову ми закінчили з'ясуванням того, що первинне: буття чи свідомість. Це питання зняло ідеологічну напругу".
І все-таки головна робота, за словами волонтерів, відбувалася між поїздками - коли в миколаївських школярів, їхніх батьків і вчителів був час осмислити те, що сталося.
"Узимку, перед Днем святого Миколая ми готували свято, прикрашали коридори, зал школи, - продовжує керівник "Нового Донбасу". - Пізно ввечері в одному з класів я почула гуркіт - двоє чоловіків прибивали плінтус. Виявилося, один із них - той, з ким сперечалися тоді на суботнику. "Ми вам так вдячні, - каже. - Передайте спасибі волонтерам за допомогу нам і нашим дітям".
Друга поїздка відбулася в грудні. Склад волонтерів трохи змінився- з'явилися драматурги, журналісти, рукодільниця, фахівець IT і викладач хіп-хопу.
"Атмосфера другої поїздки відрізнялася кардинально, - розповів актор Театру на Подолі і головний менеджер "Нового Донбасу" Олександр Фоменко. - Першого разу на нас дивилися з великими побоюванням. Спілкуватися було дуже важко. Потім самі місцеві згадували: "Ми не знали, про що з вами можна, а про що не можна говорити". Вони не розуміли, що відбувається, і навіщо ми приїхали. Але коли побачили, що та як ми робимо, особистісний діалог став налагоджуватися.
У першій поїздці ми зняли два фільми, зробили виставку арт-терапії - кожний намалював свою картину. А через шістнадцять днів виїхали. І люди відчули: щось сталося. Це щось їх помітно змінило. І коли ми приїхали вдруге, то зрозуміли - вони нас чекали.
Кульмінацією другої поїздки стало свято святого Миколая. Волонтери з дітьми готували постановку Театру тіней. Ліза Костиркіна, яка готувала постановку, була вражена талантом школярів.
Святого Миколая грав німецький режисер Георг Жено, який за випадковим збігом обставин доєднався до проекту в другій поїздці. Його роль не обмежилася роздачею подарунків. Георг вислухав і прочитав усі побажання дітей, більшість із яких стосувалися миру в Україні: "Але діти хотіли від мене чогось більшого - надію, віру в те, що війна закінчиться та більше ніколи не повториться. Якби хтось ще місяць тому сказав мені, що я гратиму Миколая в такому старомодному костюмі, я, напевно, у це не повірив би. Але сталося щось страшне. І дивовижне. Страшне, тому що кожна четверта дитина, яка підходила до мене, бажала миру в Україні. І тільки потім - щось іще для себе. Наприклад, маленьку собачку, як першокласниця Юля.
Місто Миколаївка потребувало дива. І того тижня всі ми стали Миколаями".
Ця школа, місто, люди запали Георгові в душу. Він повертався туди не раз, створивши інсталяцію "Страх в Україні", яку показав уже в кількох містах Європи, а також проект Hands&Hearts for Ukraine - для залучення європейських волонтерів. Остання робота Георга Жено та драматурга Наталії Ворожбит (яка також розпочала своє знайомство з Миколаївкою з поїздки разом із "Новим Донбасом") - "Моя Миколаївка" - складається з історій самих школярів про любов до міста та про любов взагалі. Їхні розповіді, дуже відверті, повідали про те, про що батьки й учителі навіть не здогадувалися. Наприкінці червня постановку було показано у Львові в рамках Національного форуму "ДОНКУЛЬТ - Мистецькі надра".
Про ідеології
Хоча всі українські волонтери "Нового Донбасу" - люди, які мають тверду і зрозумілу громадянську позицію, - у поїздках, особливо спочатку, політичні теми не порушувалися. І річ не лише в безпеці.
Знаю, нині в багатьох з'являються думки: а може, ну його, цей Донбас? Навіщо там щось відбудовувати, коли немає гарантії, що знову не прийдуть сепари? Тож я вважаю, що всього цього не сталося б, якби хтось отак їздив і просто спілкувався з людьми. Адже проблема не в ідеології. Чому хтось має вірити нашим розповідям із Києва про те, як жити? Якщо тобі є, що сказати, то зроби та покажи.
Мета організації "Новий Донбас" (неофіційний слоган якої - Help Yourself, допоможи собі сам) - створювати громади, які стануть основою громадянського суспільства в Україні; показати людям, що від них теж щось залежить і що насамперед вони самі - будівники свого майбутнього.
Мислення людей на Сході України часто не передбачає особистої відповідальності за власну долю. Так історично склалося. Люди поколіннями вважали себе гвинтиками, які ні на що не можуть впливати. Відмовитися від мислення гвинтика та розпочати мислити вільно - дуже непросто.
Проект "Новий Донбас" не ставив перед собою мети когось у чомусь переконувати. Але в результаті спільної роботи, спілкування та обміну досвідом певні зміни сталися самі по собі. Так, над школою здійнявся український прапор. Багато школярів отримали українські паспорти. Тим часом альтернативою міг стати паспорт "ДНР". На погляди старшокласників багато в чому вплинула поїздка в Західну Україну, яку влаштувала для них відома актриса і волонтер Римма Зюбіна. Одним із найяскравіших і по-хорошому шокуючих вражень для школярів стала російськомовна школа в Мукачевому.
Приїхавши до Миколаївки вдруге, волонтери відразу помітили серед одинадцятикласників довгокосу красуню Лєру у вишиванці. "Я вдягла її, тому що хотіла зробити приємне волонтерам, - сказала дівчина. - Не приховую, чимало з нас, і я теж, підтримували "першу хвилю" зародження всього цього руху тут. Але в потрібний момент, слава Богу, я все зрозуміла... Зрозуміла, що люблю свою Україну та пишаюся цим безмежно. І як же круто зараз серед збіговиська тих, хто сліпо йде за ідеями "ДНР"-"ЛНР", мати свою позицію та сказати: "Я - українка!".
"Ми не розмовляємо в поїздках про політику, - пояснює Лариса Артюгіна. - Наш проект - культурний. Ми переконані, що це єдина мова, яку можуть почути всі. Але культура означає не концерт після фуршету, а процес її творення. Разом зі школярами та батьками ми малюємо, проводимо уроки драми, пишемо... Ми разом творимо культуру. І вважаємо, що саме це найбільше зараз потрібно цим людям. Це заліковує рани, поєднує, підтримує та допомагає. Культура - це клей, що може склеїти Україну, як розбиту чашку. У японській культурі є мистецтво "золотого шва" - Кінцугі, - реставрація керамічних виробів. У клей додається золото, і склеєна чашка цінується більше, ніж нова. Культура - це золотий шов. Думаю, якби була можливість на якийсь час Захід переселити на Схід і навпаки, то не було б війни".
"Моя Миколаївка"
29 травня в миколаївській школі №3 відбувся останній дзвінок. Цього року він, напевно, був найбільш людним за всю історію навчального закладу - тележурналісти, офіційні особи та, звичайно, волонтери. Театр тіней, Book-crossing платформа, художня студія працюють тут і після того як закінчився проект. І все-таки головним успіхом "Нового Донбасу" Лариса Артюгіна вважає той факт, що школярі (та й деякі батьки та учителі) тепер самі мріють стати волонтерами.
Катя Сергєєва:
- Наш навчальний рік був зовсім не такий, як звичайно. Звичайно - це якісь нудотні уроки, сірі будні, абсолютно нецікаві, коли не хочеться йти до школи. Але коли я занедужала після зимових канікул і довідалася, що до нас у школу знову їдуть волонтери, то засмутилася. І хоча зазвичай, коли хворію, то люблю посидіти вдома та не спішити до школи, тут я сказала: "Мамо, я йду вчитися!". Не уявляю, що ми робили б без "Нового Донбасу". Вони допомогли нам відновитися, якось жити звичайним життям... Тобто знову радіти деяким незначним моментам...
Анатолій Скатьків:
- Ми стали розуміти, що всі люди різні, думок - багато. Судити поверхово і при цьому бути впевненим у своїй правоті - не завжди правильно. Потрібно думати. Миколаївці стали більше розуміти людей, контактувати з ними. Так, протиріччя, як і раніше, є. Але не так, як було відразу після війни. Це було щось страшне. Я, наприклад, усвідомив, що мені теж хочеться допомагати людям, бути волонтером. Потрібно відкриватися людям, і не боятися цього.
Вікторія Городинська, учениця 8-го класу, взялася продовжувати Театр тіней після того, як волонтери виїхали. Брала участь у постановці "Моя Миколаївка". Свій малюнок прокоментувала в себе на сторінці в Facebook: "Поки є час, хочу трішки розповісти про смисл цього малюнка, тому що вчителям він був не особливо зрозумілий (фото: незакінчений варіант). Перша частина - рудоволоса дівчина з шикарними локонами. Просто сидить у школі за партою, звівши очі догори, з думкою: "Як нудно. Коли це закінчиться?" (мені не дозволили вставити напис). Друга частина - та сама дівчина, якій простягають руку допомоги, на яку вона боїться якось відреагувати. І третя, остання - щаслива дівчина стоїть в оточенні волонтерів. Так само звівши очі догори, вона нібито дивиться назад у минуле та думає: "Як добре, що цей період суму закінчився". Так, люди намальовані зі смислом. Тут є Георг, Ліза, Маша та Лора. На більше мене не вистачило. Велике вам усім спасибі. Навіть цей малюнок допоміг подивитися на ситуацію з боку, так би мовити".
Звичайно, у місті залишилося багато нерозв'язаних проблем. Але важливо те, що тут був заданий вектор для розвитку, для подальшого діалогу та, в остаточному підсумку, побудови громадянського суспільства.