Надія Світлична з когорти тієї молодої інтелігенції, яку радянська влада судила іноді за слово, іноді за кривий погляд, а іноді — за підозру на слово. Наймолодша сестра поета, науковця та літературного критика Івана Світличного, з 1972 по 1976 рік відбула ув’язнення в жіночому політичному таборі у Мордовії. Перша з українців, кому радянський режим дозволив емігрувати, Надія Світлична з 1978 року живе із родиною у США. Працювала кореспондентом у нью-йоркському корпункті Радіо «Свобода». Нині спеціально для «Дзеркала тижня» пані Надія розповідає про себе та свою родину.
— Народилась я у тридцять шостому році в селі на Луганщині. Отож голоду не пам’ятаю. Батьки — селяни, але бідні, через те їх ніхто не пробував розкуркулювати. Нічого не було. В родині троє дітей. Брат Іван двадцять дев’ятого року, сестра — тридцять другого і я — тридцять шостого. Батько хворів усе життя, але треба було годувати родину. В колгоспах тоді нічого не платили, люди їздили на заробітки. Батьки щосили старалися, аби ми дістали освіту. Іван перший у селі закінчив університет. Потім по тій протоптаній стежці до Харкова поїхала сестра. Вона закінчила сільськогосподарський інститут. Згодом там опинилась і я. Вчилася на філфаці.
— Регіон ваш, принаймні так нам кажуть офіційні телеканали, завжди був російськомовний. Може, тоді було якось інакше?
— У Старобільську, це наше районне містечко, з шести шкіл тільки одна була українська. В ній я і вчилася. Брат пішов у російську. Причина — кращі викладачі. Там він дістав справді добру підготовку. Принаймні згодом університет закінчив з відзнакою. Приїхав до Києва, вступив до аспірантури. Вчився у Білецького Олександра Івановича.
— Ваш розподіл після Харків-ського філфаку?
— За призначенням поїхала на Донбас, в Антрацит. Працювала у школі робітничої молоді. Спочатку викладала, потім була завучем, потім директорствувала два роки.
— Ну, а рівень спілкування — викладач–учень... Соціальний зріз краю на той час. Які то були люди?
— Учні дорослі, старші за мене. Я була ще зовсім молоденька, мала двадцять два роки. Приходили, бувало, прямо з шахти. Втомлені, брудні, вчитися їм було важко. Різні учні, з різними успіхами. Були й такі, що потім у Московський університет вступали, інші ледве закінчували, тільки б відчепилися від них.
— Середовище це було апатичне, ніяке — чи все ж таки був там потяг до чогось?
— Потяг переважно був до горілки, так, мабуть, як і тепер. Викладачі української мови, до речі, перебували там у найбільш упослідженому становищі. Українська мова була не обов’язковою, і це вчителів дуже принижувало.
— Відомо, що вчителям російської мови на західноукраїнських теренах давали надбавку «за врєдность»...
— Такою була загальна політика. У східній Україні вчителі російської мови теж діставали надбавку «за врєдность», десь у межах п’ятнадцяти відсотків.
— Одна з останніх ініціатив Януковича — двомовність. Чим це загрожує для України?
— Це завжди загрожувало Україні. Вона ніколи не мала нормальних умов для розвитку своєї мови. Нещодавно я повернулася з Луганщини. Проїхала від Луганська до Старобільська і в наглядній агітації не побачила жодного кандидата, крім Януковича. У поїзді, в якому я їхала, висів єдиний плакат із Ющенком, але карикатурний. Там він на Україні верхи сидить. В образі ковбоя. Плюс усілякі плітки про Ющенка. Відповідно, Януковича вивищують.
— Ну і що — народ сприймає це за чисту монету, чи все ж таки там якісь ознаки мислення наявні?
— У наших краях, у сільській місцевості, люди скептично ставляться до того всього. Анекдоти ходять і таке інше. Але вони дуже розгублені. Так і не допетрали досі: за кого ж голосувати?
— Гаразд, облишимо поточну політику. Коли саме радянська влада зацікавилась вами?
— Я переїхала в Київ до Івана, йшов 1964 рік — початок репресій над молодою українською інтелігенцією. Але ще лишались рештки Клубу творчої молоді. Мені пощастило бути на останньому вечорі, присвяченому Шевченкові. Вибуховий вечір, хоч там, крім Тарасових слів, не звучало нічого. «Раби, підніжки, грязь Москви...». Все це було з настільки модерними інтонаціями, що влада стягла туди самодіяльність, якихось «матрьошок» з платочками. Люди почали масово виходити. Після того доля Клубу була остаточно вирішена. У грудні 1963 року помер Василь Симоненко. На дев’ятий день по його смерті мій брат виступив із гострою промовою. Щоправда, нині, у цей нібито безцензурний час, вона звучить не так революційно...
— Вочевидь, тоді були інші контексти й підтексти... І ще одне — чи не була діяльність Клубу технологічним прийомом КДБ, щоб засвітити публіку, найталановитіший її прошарок?
— Цілком можливо, коли взяти до уваги, що ініціатором створення Клубу був обком комсомолу. Але не думаю, що було так, як ви кажете. Спочатку це був російськомовний клуб. Збиралися музиканти, згодом з’явилися художники, письменники. Приходили студенти, викладачі університетів. Були вечори Куліша, Леся Курбаса. Публіка, власне, передусім тягнулась до забороненого плоду...
— Давайте перейдемо до ситуації, коли Івана Світличного заарештували. Як це позначилося на вашій долі?
— Почали виганяти з роботи. Під будь-яким приводом. Працювала книгоношею. Звільнили через місяць. Поцікавилась — чому? Відповіли, що й так протримали місяць, а мали звільнити на третій день. Себто була вказівка.
— Ви їздили до брата на побачення?
— Один раз. Згодом, у 1972 році, через чотири місяці після того, як посадили Івана, у мене теж почалося слідство…
— Слідство передбачає психологічні перегони...
— Це таке напруження, якого б нікому не побажала. В основному через невідомість. Хоч знала, більше ніж «сім плюс п’ять» не дадуть... Себто сім років ув’язнення плюс п’ять поселення. Я навіть говорила слідчому, що воліла б, аби дали більше, але негайно. Бо коли мене заарештували, то слідство тривало понад рік. Згодом відправили до Мордовії. Там на той час містився єдиний на Союз жіночий політичний табір. Станція Потьма, село Барашево. Була там міжтабірна лікарня. З усіх мордовських таборів привозили хворих в’язнів. Був і чоловічий політичний табір. Сиділи там Славко Чорновіл, Василь Стус, інші відомі люди...
— Ну, а що собою являв тодішній жіночий політичний табір?
— Непоказний, маленький. Жінок політв’язнів було небагато. Від двох до трьох десятків. Половина з них віруючі. Була там одна вчителька. Її довели до самогубства. З людьми робили, що хотіли. На щастя, психушка мене оминула. Побувала, щоправда, на експертизі в Павловській лікарні, щось два чи три тижні, на тому й окошилося. Згодом, аналізуючи, я зрозуміла, що тих, кого планували засудити до психіатричного ув’язнення, посилали до Москви. А тут, у Києві, — то тільки так лякали. Переді мною в тій-таки Павловці проходив експертизу Василь Стус.
— Давайте ще трохи про слідчого, про оті психологічні перегони...
— Слідчий у мене був «землячок», з Луганщини, — Сірик Іван Миколайович. Сам по собі садистом не був. Просто сумлінно виконував свої обов’язки. Правда, коли я ще була на волі, створили імітацію мого арешту. Та сцена, мабуть, найтяжча у моєму житті. Була близька до істерики, не могла себе взяти в руки, а вони велять писати доручення на дворічну дитину. Мовляв, кому доручаю виховання. Вже потім виявилося, що то імітація. Вийшло так, що певний час ми з тим Сіриком залишилися сам на сам. Говорити ні про що... Він мовчить, і я мовчу. Потім він починає так делікатно вмовляти, щоб я за прикладом Зеновії Франко написала покаянного листа. І взагалі став гратися у «доброго» дядю. Я сказала, що сприймаю його як звичайного садиста. На тому розмова скінчилася.
— Щось схоже на спробу завербувати. Чи то було єдиний раз?
— Це було постійно. Ще коли мене посилали на психіатричну експертизу, я запитувала про підстави. Мені відповідали — тому, що я не щиро поводжуся. Мовляв, відмовляюся відповідати на запитання. Я сказала, що справді відмовляюсь, але щиро. Я виробила собі кліше і, коли допікали, відповідала однаково: «Оскільки в розігруваному спектаклі слідчі органи КДБ вживають шантаж і підступність, як узаконені правила гри, свідомо відмовляюсь відповідати на будь-яке запитання». Слідчий сумлінно записував, паралельно розповідаючи, як їздив до сина в армію, як огірочки йому квасив, як котик по свіжофарбованій підлозі пройшовся. Наскільки я зрозуміла, навіть не йшлося про покаянного листа від мене. Вони хотіли, аби я визнала, що брат на мене впливав. Я для них не була дрібною птахою.
— Брат ваш — поет, літературний критик, інтелектуал... одне слово, нічого такого воєнного та небезпечного. Що їх так настрахало?
— Звідки до його персони особлива увага? Я теж над цим замислювалася. Він взагалі-то не був автором самвидаву. Тільки розповсюджував. Але цим багато хто займався, та й садили не всіх. Думаю, найстрашнішим для них був його моральний авторитет серед молоді, творчої зокрема. Іван не був трибуном, публічно виступати не вмів, та й не любив. Але був дуже цікавим співрозмовником, ерудитом. Людей притягував, як магніт. І не тільки на волі, у таборі теж мав авторитет. Кілька років тому вийшла книжка «Доброокий». Понад сімдесят авторів згадують про Івана. Для мене найцікавішими були спогади про його табірне життя. У таборі ми бачились один-єдиний раз. Тоді дозволили побачення на одну добу. Я їздила із сином та його дружиною. Після стількох років розлуки наговоритись за одну добу неможливо. Та й хотілося нагодувати його, розпитати про здоров’я. Отож якісь крамольні розмови були неможливі. Тим більше що стіни мали вуха, через будь-яке необережне слово побачення могли перервати.
— Ситуація зі здоров’ям зрештою звела його зі світу. Як ви думаєте, йому допомогли?
— «Допомогли», передусім нелікуванням. З табору його вивезли хворим, виписавши перед тим з лікарні після тяжкої форми жовтяниці. Повезли звичайним етапом, з «сєльодкою», конвоєм на Алтай у дуже несприятливі кліматичні умови. Високо в горах — понад дві тисячі метрів над рівнем моря — його мучив сильний головний біль, і незабаром стався інсульт. Іван був у стані клінічної смерті. Лікар його врятував, практично витягнув із того світу. Себто були різні лікарі. Хтось добивав нелікуванням, хтось призначав шкідливі при його хворобі пігулки. А найголовніше те, що його не пустили у кращу лікарню аж до завершення терміну. Хвороба за хворобою, ускладнення за ускладненням, нирки відмовляли, на голові од трепанації черепа відкрита рана майже 14 сантиметрів. Після ув’язнення вже не було як рятувати. Та й тут умови були не кращі. Жили вони з дружиною на вулиці Уманській. П’ятий поверх, без ліфта, без балкона. Спочатку на милицях, а потім у інвалідному візочку він заледве міг вийти на прогулянку. Як інвалід першої групи мав право на покращання житлових умов. Ішлося навіть не про розширення квартири. Бодай перший поверх або балкон... Дружину викликали в КДБ і, шантажуючи отим «балконом», порадили вплинути на мене. Я тоді жила в Америці й працювала на «Свободі» — ворожій для них радіостанції. Братова відмовилась — Івана зняли з черги. Паралельно мене позбавили громадянства. Указ вийшов у квітні 1987 року...
— «Пєрєстроєчка»... Але як так вийшло, що вас взагалі випустили з України?
— В еміграції я опинилась у 1978 році. Тоді взагалі нікого не випускали. Згодом, аналізуючи, я робила якісь свої здогадки. Кадебісти стояли перед дилемою: або посадити вдруге, або випустити. У 1976 році, опинившись на волі, я була під адміністративним наглядом. Це означало, що після дев’ятої вечора не мала права вийти за поріг своєї квартири, навіть сміття винести. Будь-якої хвилини могли зайти з перевіркою. Два порушення — штраф, після третього — зона. У мене вже було два суди, які обмежилися штрафом. Вирішили випустити. Пам’ятаю, хтось із них казав: «…вона ще на колінах проситиметься назад». Певно, думали, що з двома малолітніми дітьми я не витримаю буржуазної дійсності... Але добрі люди допомогли. Завдяки українській діаспорі жебрати не довелось. Отож серед українців я була перша. Леоніда Плюща прийняла Франція. Випустили на вимогу французьких комуністів, буквально з дніпропетровської психушки. В Америці після мене опинився Валентин Мороз, потім Ніна Строката і Караванський.
— Такий собі зоровий та емоційний шок. Як ви пережили контраст: совдепія—Америка?
— Мене часто запитували, чи не розчарувала мене Америка. Відповідала — ні, бо ніколи не була зачарована нею. Не мала жодних рожевих ілюзій, а тому спокійно зустріла всі труднощі. Їх там не менше, ніж у нас, просто вони інакші. Але принаймні я знала, що до мене ніхто ніколи не зайде, коли йому заманеться. У київську квартиру, між іншим, приходили навіть тоді, коли мене вже не було в Україні. Хоч я по-людськи попередила дільничного, що від’їжджаю за кордон. Він мені: «Сначала доложу начальству»... Яке там «доложу», коли віза в кишені? Дивак...
— Отже, еміграція, робота на Радіо «Свобода»...
— Мені одразу запропонували працю на «Свободі». Спочатку я не наважувалась увійти в штат, боялася зашкодити братові. Але коли його паралізувало, то вже що... Мала цикли передач. Працювала аж до закриття нью-йоркського корпункту.
— Сьогодні, в час загострення політичної боротьби, можуть виплисти задавнені історії та більш або менш добре склепані міфи. Тож своїм авторитетним словом роз’ясніть мені ситуацію із псевдо Танюк-Тарас і таке інше...
— Я в це не вірю. Мовляв, Танюк був приставлений до Світличного. Моя братова знала більше за мене. Вона навіть ходила в суд свідчити на користь Танюка. Я не вірила тоді і тепер у це не вірю. Знаю, що вони полюбляють запустити «мулю», і то не тільки проти нього. На початку дев’яностих була така широка кампанія. Одного разу в Америці я дістала копію листа. Донос у союзну спілку письменників проти Івана Дзюби та Івана Світличного за підписами Драча, Павличка та Яворівського. Дуже паскудний... Коли Яворівський приїхав до Америки, я запитала, чи знає він про той лист і як може це пояснити. Він засміявся й сказав, що вони вже п’ять років тому виграли суд із приводу наклепу. Тобто я знаю, що такі речі практикували і, мабуть, ще практикуватимуть.
— І все ж таки публіка, яка «Леніном дихала», існує так само, як існують люди, котрих навіть під цівкою автомата дихати цим примусити було неможливо...
— Це ж відома історія, коли Ліна Костенко сказала Драчеві: «Іване, хекни на мене Леніном!» Колись мій покійний брат зустрівся з Дмитром Павличком. Той став йому пояснювати, що свідомо дев’ять віршів пише для КДБ, аби потім десятого і справжнього написати в шухляду для народу. Іван відповів: «Добре, тільки дивися, не переплутай адреси». Знаєте, судити важко, бо треба залізти у шкіру кожного. Наприклад, багато хто на вимогу гебістів писав покаяння. Писали Зеня Франко, Микола Холодний, Селизненко... Я до кожного з них по-різному ставлюся. Не можу Бердника і Дзюбу поставити на один щабель. Хоч писав той і той... Бо коли на вечорі, присвяченому ще живому Іванові Світличному, Дзюбу витягли на сцену, він почав з того, що йому тут найменше випадає говорити. Мене такі речі купують. Я з повагою ставлюся до Дзюби. Він нікого не топив. А Бердник —той не просто писав покаянну заяву, щоб покращити свою долю, він робив це коштом інших. Світличний був категоричніший за мене в оцінках сучасників. Дуже гостро писав про Рильського, Драча, Павличка. В Україні не надто полюбляють прямолінійність такого штибу. Мовляв, хто-хто, а Рильський багато зробив для України. Це правда, як і те, що у кожної людини є своя межа терпіння.