У житті наші «дзеркала»-близькі часто спотворюють відображений образ, перебільшуючи наші темні сторони. Саме так найчастіше буває в сім’ї: закиди, зауваження, претензії, ігнорування - все це поведінка нечистих і несвітлих «дзеркал». Щоразу, поглянувши на себе в такій «вирві», людина зазнає прикрих переживань, і багатьох це ослаблює. Згодом вона звикає і стає нечутливою. Приємне й неприємне більше не є стимулами до самостійних перетворюючих дій. Руйнується особистість, не сягнувши свого апогею. Так напіврозкрита брунька замерзає від морозу. І ось уже дитина замикається у собі - забивається в соціальний куток, де від усіх можна відвернутися. Ось підліток сидить в Інтернеті й не реагує на заклики та зауваження батьків.
Знайома сім’я, в якій син саме так виражав свій протест «кривим і каламутним дзеркалам», вирішила на час позбавити сина «чуми»: батько вивіз комп’ютер до себе на роботу. Син зачинився в кімнаті, нічого не їв і ні з ким не розмовляв. Так тривало три дні, на четвертий - батько привіз «джерело зла» назад. Після цього випадку прірва ворожнечі між близькими розрослася настільки, що довелося звернутися по допомогу до спеціаліста.
В іншій сім’ї доньку-підлітка постійно критикували за її захоплення, зовнішній вигляд, манери, за вибір друзів, музику, яку слухає, хлопця, з яким виникла взаємна симпатія. Я дивуюся - як довго і багато терпіла у власній сім’ї ця загалом хороша й неординарна дівчинка. Але чаша переповнювалася, підлітковий максималізм згущував барви - їй здалося, що ця «тюрма» перекрила всю нинішню і майбутню її радість. І тоді вона заглибилася в себе - так почалося психічне захворювання. Є такий термін - втеча у хворобу. Це останній захист від світу, в який не вдалося вписатися. У процесі терапії довелося налагоджувати контакт із дитиною. Дуже хочеться, щоб люди не доходили у своїх стражданнях і самотності до точки неповернення. Це та точка, в якій психіка і весь організм втрачає волю до життя. Тоді з’являється і прогресує хвороба, що руйнує рештки ресурсів.
Чому хворіють малюки? Мене інколи запитують - чому хворіють зовсім крихітні діти? Які там у них страждання? Адже про них ще піклуються, їх люблять ще тією інстинктивною любов’ю, яка не потребує спеціальних зусиль. Від нас приховані світи їхніх матерів. А там може бути велика образа на батька своєї дитини; на батьків, які, можливо, не сприйняли вагітності дочки; там може бути страх - як виростити малюка в скрутних матеріальних умовах? У матері може бути досада на своє неспокійне маля за те, що забирає всі її сили й час; може бути незадоволення своєю розповнілою фігурою, може бути страх не знайти роботу тощо.
Важливо розуміти, що негатив не виникає раптово. Мати, яка не отримала свого часу необхідного душевного тепла і духовного світла - радості просто так, - не може випромінювати вдосталь енергії для підживлення своєї дитини і любого чоловіка. Деякі стають «чорними дірами» - поглинають і не насичуються, ніколи не відчувають задоволення ні від сім’ї, ні від роботи, ні від себе. Ось від таких тікають хто куди, врозсип. Діти у них хворіють, а підростаючи, прагнуть податися якнайдалі від домівки; чоловіки теж довго не витримують - спиваються, ідуть в іншу сім’ю, хворіють і рано помирають. Картина невесела. Але це нас, хто усвідомлює і пізнає, багато чого навчає.
Не парадокс. Одні, коли їм зле, роблять зле іншим. Ці інші роблять зле першим і собі. Але крайнощі часто переростають у свою протилежність. Так, чоловік, який був змалку позбавлений сім’ї і виховувався в соціальних закладах, стає турботливим чоловіком та батьком. Правда, цьому передував крайній відчай, що спричинив потребу духовного переродження. І хоча сутички й прикрощі трапляються, але людина, будучи вже дорослою, вчиться любити життя з його протилежними фазами і сторонами. У цьому велике мистецтво - любити і день, і ніч; і холод, і спеку; і припливи і відливи; і рух, і спокій. Духовна зрілість робить людину вільною від осуду і страху втрат. Вона дозволяє постійно працювати зі своїм життєвим матеріалом смиренно - від результату до результату, від радості до радості.
Незрілість і зрілість. Незрілі люди не можуть охопити духовним поглядом єдність і необхідність протилежного. Вони швидко засвоюють помилкові стереотипи «що таке добре, і що таке погано»: добре для них - те, що викликає задоволення й не потребує зусиль, а погано - всі труднощі, прикрощі, несподіванки, які не дозволяють негайно задовольнити потребу. Якщо людина багата, але незріла, її підстерігає небезпека: постійні задоволення і доступність бажаного не вимагають напруги та додаткової енергії на досягнення. Тоді енергії стає дедалі менше. Низький енергопотенціал паралізує емоції та бажання. І тоді вже хочеться хотіти, але ні на що немає імпульсу. Усе забарвлюється в сірий колір, ніщо не має цінності. І тому люди шукають штучні подразники, наприклад наркотики, які можна просто вжити - і неначе знову стане приємно й радісно. Нам добре відомо, чим це закінчується.
Візьмімо протилежний приклад, у якому проявляється та ж таки духовна незрілість. У цьому випадку труднощі, обмеження, необхідність напруги викликають неприємні емоції й оцінюються людиною як щось несправедливе і небажане, але постійне. Для таких життя - суцільний тягар і безпросвітна зневіра. До речі, зневіра від суму відрізняється тим, що сум викликають зовнішні події, і він швидко минає, а ось зневіра йде зсередини як постійне тло. Нескінченна зайнятість і хронічне незадоволення, напруга без мети, без результатів і задоволень - це руйнівне середовище. А що ж діти в такому середовищі? Чим обмеженіший їхній простір, тим більше в ньому негативу, чим менше вони діють самостійно й самобутньо - тим швидше до них приростають злоякісні програми кривого відображення себе та інших. Якщо сім’я або школа - місце частих стягнень, претензій, закидів; якщо там не стимулюються творчість, радість, унікальність самовияву; якщо завдання нависають тягарем і невиконанням, - то в такому середовищі неминуча деградація. Хаос прогресуватиме, доки не сягне критичної точки.
Ці крайнощі за їх результатами ведуть до одного: до застою й розпаду. Потрібне і неприємне як стимул для дії, і приємне як нагорода за зусилля. Смиренність - це не пасивна млявість, а усвідомлене прийняття умов задачі і робота з ними в душевному стані благотворчості.
Не убий. Енергія розвитку живиться любов’ю. У Біблії сказано, що найважчий гріх - убити любов. Убити любов - означає забрати в людини сили для змін, вказувати на її темні сторони, ігноруючи світлі. Тоді ці темні сторони, живлячись акцентованою вибірковою увагою і досадою самої людини, розростаються, закриваючи собою світло всього найкращого, що в ній є. В одній книжці мені трапився вислів, що багато батьків щодня методично «здійснюють ментальне вбивство своїх дітей». Негативом своїм вони вбивають любов, а вбиваючи любов, вони виморожують зростаючу особистість. Тоді брунька ніколи не розпуститься у квітку, а квітка не стане плодом. Чи цього хочуть батьки? Звісно, ні - вони просто живуть за інерцією.
Таїнство блага. Не так легко загасити світло любові, - адже енергія блага приходить до нас дивним чином саме тоді, коли ми на межі розпачу, коли страждання сягає максимуму. Є вища сила, готова кинутися нам назустріч, - тільки б ми її прийняли. Раптом стається подія або з’являється враження, завдяки якому нове світло опромінює людину. І якби не було такого контрасту з попереднім станом - не було б такого захоплення від блага, яке несподівано пролилося. Цим пояснюється той факт, що колишні злочинці і наркомани інколи стають дуже чистими та добрими людьми, потрапляючи в середовище безумовної Божественної любові. З одного боку, вони задовольняють своє прагнення світла, насолоджуючись ним; з іншого - розуміють, що коли б не опинилися на краю прірви, не відкрили б для себе абсолютно нового світу. Таким людям легко розуміти і приймати інших заблудлих. І жалості немає - є бачення світла й можливостей чудесних утілень кожного.
Буркітливість поглинає світло. Закон посилення пітьми й поглинання світла поширюється на малопомітні, проте дуже болючі і шкідливі «ін’єкції» в сімейних стосунках. Народне прислів’я з цього приводу каже: крапля камінь точить. Якщо це отруйна крапля, то вона може накопичувати отруту й отруювати поступово, але неухильно. Буркітливість - це не підвищена емоційність, а різновид соціальної зашкарублості. Буркотун або «пилка» - явище поширене в українських сім’ях. Така поведінка - ознака низької психологічної культури і все тієї ж духовної незрілості. У людини в такому разі паралізована потреба в саморозвитку; у неї немає поваги і, за великим рахунком, інтересу до своїх близьких. Це однозначно збиткові відносини, - енергію втрачають обидві сторони. Трапляється, в такій сім’ї діти, рано покинувши незатишне гніздо, можуть піти зовсім іншим шляхом. На щастя, зміни можливі в будь-якій точці життєвої траєкторії. Просто одні знаходять свій поворотний пункт, а інші упираються в дуже умовну точку неповернення. Просто це пункт, із якого руйнування стає єдиною динамікою.
Циклічність любові - норма і благо. Явище іншого порядку: періодичні сімейні колізії - від захоплення одне одним до розхолодження й навпаки. Мабуть, це найбільш здорові стосунки, оскільки вони знаменують собою енергетичну циклічність і стійку прив’язаність до обраної людини. Тут важливо, щоб періоди так званого розхолодження не провокували обвинувачень та образ, а сприймалися як спад, за котрим неодмінно настане підйом. Період спаду емоційності у стосунках і зниження потреби одне в одному слід використовувати за призначенням. У цей період треба приділити більше уваги своїм хобі, поліпшенню зовнішнього вигляду та фізичного самопочуття - змінити обстановку, перебрати непотрібне й викинути. Це чудовий період для кар’єрної творчості. І вже класичним підходом буде проведення дозвілля з дитиною - похід у кіно, театр, зоопарк, нова справа. Взагалі, з дітьми до підліткового віку потрібно проводити багато часу, причому проводити із задоволенням. Психологи рекомендують це робити у форматі «один дорослий - одна дитина». Це ідеальні умови діалогічної взаємодії, адресної уваги. Тому, якщо в сім’ї двоє дітей і двоє батьків, зручно розділитися на пари, час від часу міняючись дітьми. Багатьом знайома така ситуація: подружжю хочеться побути вдвох, у них приплив почуттів одне до одного, а малюк намагається перевести увагу на себе: вередує, щось вимагає, намагається порушити батьківську ідилію. Йому потрібне партнерство, тому не сердитися на нього треба, а щось вигадати (для цього є, наприклад, бабусі і дідусі). А ось підліткам, до речі, подобається, коли їхні батьки мають почуття одне до одного. Слід лише пам’ятати, що вони не терплять фальші й театральних сцен напоказ, особливо коли внутрісімейні дисонанси дуже не відповідають ерзац-картинкам. Соціум обдурити можна, а власне чадо - ніяк.
Потрібен стратегічний підхід. Сімейна творчість - це не тільки спільне виліплювання коржиків та складання привітань. Це і свідомий розподіл енергії між любимими людьми та необхідними справами, це уважна ситуативність. Допомагають і гумор, і спонтанність, і ігрові ролі, й інколи буквально вичавлена з себе ніжність, якщо близькій людині це вкрай необхідне саме тепер. Подарована порція проявленої любові відразу викликає приплив справжнього живого почуття.
Спади, роздратування, втома - усе це нормальні явища. Але стратег пам’ятає свої пріоритети і знає, що відбувається. У нього великий арсенал методів, які він може застосовувати до самого себе, і безліч природних «прийомчиків» для допомоги своїм близьким: то відвернути увагу, то розсмішити, то просто побути мовчки поруч, то погладити, то похвалити за якісь минулі перемоги, то захопитися талантами, то принести або приготувати «смачненьке» чи просто піти й дати людині побути на самоті для відновлення психічної енергії (вона, до речі, відновлюється якраз тоді, коли людина сама).
Одні мої знайомі, сімейна пара, переживаючи непрості часи, відчуваючи безвихідь і розпач, пішли в кінотеатр на фільм «Король говорить» - просто отримати нові враження, відволіктися від тяжких думок і переживань. Ефект перевершив усі очікування. Чоловік розповів, що під час перегляду ніби сталося якесь диво: простота і ясність запанували в душі, любов пронизливо дала про себе знати. Він стиснув руку дружини, підніс її до своїх губів, і сльози потекли по її обличчю. Вона притиснулася до нього й видихнула весь біль і всі страхи, що так щільно окупували її внутрішній простір останні кілька тижнів. Їм не довелося нічого з’ясовувати, - світ із його випробуваннями та можливостями знову заграв яскравими барвами. Кожен такий досвід підйому після скочування вниз дає нам набагато більше, ніж планомірний послідовний рух угору.
Нам потрібно все! Людині потрібні близькі, щоб світло наповнювало її життя, а тимчасова темрява не лякала; щоб дивитися на близьких і бачити гарним своє відображення. А ще - помічати їхню унікальність, їхні потреби, маленькі й великі перемоги. Нам усім дуже потрібна веселка - божественна гама потенціалу і можливостей світла. Ця веселка - міст між дощем і сонцем, між небом і землею, між смутками і радощами. В ній - усі барви життя, якщо ми щодня вчимося любити.