Сьогодні можна лише радіти, що потужно йде процес дослідження історії України. Відкриваються забуті й заборонені раніше сторінки минулого українського народу. І з цим досить добре справляється Інститут історії України НАНУ. Відповідні зусилля формують його обличчя і є доброю прикметою сьогодення.
Але в організації історичних досліджень залишилося ще чимало з практики минулого. Ще й досі дається взнаки стара, напівколоніальна структура організації історичної науки в Україні, яка в радянський період відповідала усталеній у тоталітарній державі формулі дозволеного. Як відомо, «патентованим» центром дослідження фундаментальних тем історії була Москва. «Меншим братам» залишалися дрібні, позбавлені національного змісту питання. А тому й сьогодні на численних конференціях, як правило обласного й регіонального масштабу, продовжується пошук специфіки й особливостей розвитку Поділля, Слобожанщини, Волині, Донбасу, Криму, інших регіонів, на що спрямовані значні сили науковців.
Ніхто не заперечує проти вивчення історії рідного краю, пов’язаних із ним подій, постатей відомих, а інколи й не відомих з суто кон’юнктурних міркувань, людей. Без сумніву, це якоюсь мірою сприяє накопиченню джерельної та фактологічної бази. Однак випинання історії регіонів нівелює уявлення про Україну як цілісну державу. В таких умовах загальні закономірності історичного розвитку України як єдиного суспільного й державного організму відходять на задній план, що, цілком імовірно, й спричиняє постійне генерування тенденції відособленості й окремішності.
А така загроза, погодьмося, існує. І не лише в суто теоретичному чи ідеологічному плані. Її подолання - це не тільки питання формування спільної національної свідомості українського соціуму, не тільки соціально-економічне, політичне, а й наукове завдання часу. А його вирішення, крім чинників суспільно-політичного та економічного характеру, значною мірою залежить від цілей, поставлених перед історичною наукою. Адже вона покликана працювати на національну ідею, на зміцнення соборності України. Разом з тим йдеться аж ніяк не про згортання регіональних студій, що дають багатий фактологічний матеріал, а лише про зміну наукових пріоритетів у бік фундаментальних досліджень.
Існування старої схеми історичних досліджень, крім усього іншого, особливо позначається на недостатньому рівні організації вивчення тематики всесвітньої історії. Великою мірою це пояснюється відсутністю в державі Інституту всесвітньої історії. Вцілілий іще з радянських часів маленький відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин - як структура Інституту історії України НАНУ - при всіх його зусиллях не може заповнити наявну лакуну.
Негативних наслідків такої ситуації чимало. Зокрема це проявляється в копіюванні запозичених ідеологем, які не відповідають сучасній українській дійсності, залишають Україну на роздоріжжі минулого, сучасного та майбутнього. Ось приклад. У засобах масової інформації широко використовуються дефініції «далеке зарубіжжя» і «близьке зарубіжжя». З’явилися вони на пострадянському просторі з суто політичних міркувань і не вписуються в географічні рамки української реальності. Чому для України сусідня Республіка Польща - далеке зарубіжжя, а далекий Таджикистан - близьке? Що тут є критерієм в українській інтерпретації? Радянська історія і спільне перебування в СРСР? Адже Україна не ставить питання про монодержавне відтворення колишнього радянського простору. Не слід забувати, що історія невіддільна від політики, оскільки завжди працює чинник власного місця в міжнародному житті минулого і сучасності.
Наявність розділів, присвячених зарубіжній історії, у наукових збірниках майже всіх вишів, де є історичні факультети, можна лише вітати. Однак це жодним чином не компенсує відсутності закладу з вивчення всесвітньої історії, який акумулював би і ставив проблеми досліджень зарубіжної історії, особливо сучасної, коли Україна остаточно визначилася як незалежна держава. Адже вона не ізольована від світу, активно прагне стати членом міжнародного співтовариства з усією палітрою його зв’язків, вивчення та наукова оцінка яких мають бути поставлені на службу політиці, дипломатії, взагалі всьому українському суспільству.
Такий дослідний центр не може функціонувати без власного друкованого органу, навколо якого згуртувалися б учені-фахівці з усесвітньої історії. Він міг би виконувати замовлення високих владних інстанцій у сенсі не тільки знання зарубіжних держав-партнерів, а й проекції їхнього історичного минулого у пошуках оптимальних можливостей сучасного взаємовигідного співробітництва, стати організаційним центром конференцій, дискусій тощо. Зрештою взяв би на себе роль координатора підготовки й видання підручників і посібників для школи й вишів. А до цього доцільно залучати найкращі кадри ВНЗ - фахівців з тієї чи іншої тематики всесвітньої історії. У цій же площині лежить проблема перекладу державною мовою збірників документів та видання праць зарубіжних істориків. Їх основний потік іде нині з Росії. Чи логічна така практика забезпечення літературою з усесвітньої історії? Чи слугує це українським національно-державним інтересам?
Саме в такій ситуації ще недавно народжувалися (а сьогодні реанімуються!) проекти узгодження підручників з історії Росії та України. Хоча навіть неспеціалістам зрозуміло, що чимало питань вітчизняної і зарубіжної історії бачаться по-різному - залежно від того, звідки на них дивитися: з Софії Київської чи з дзвіниці Івана Великого? Приміром, оцінка Переяславської ради 1654 року Москвою і Києвом, як показало відзначення її 350-річчя, не може бути однозначною. Звести до одного знаменника сутність і наслідки цієї події означає загубити історичну істину, скотитися до кон’юнктури, якої, як відомо, ніколи не пробачає майбутнє. Так само й стосовно оцінки Полтавської битви 1709 року. Якщо для України наслідки Полтавської битви - трагедія Батурина і крах сподівань здобути статус незалежної держави, зіпершись на військову силу Швеції, то для Росії - це славна перемога, яка піднесла її до рангу європейської держави. Спадкоємцям Петра Великого, певна річ, святкувати є що. А українцям? Компроміси щодо оцінки історичних подій і фактів можуть мати місце лише тоді, коли вони не зачіпають основ державного суверенітету, слугують інтересам обох сторін і не порушують правди історії (спільна польсько-українська оцінка волинських подій 1943 р.). Проте «спільну історію» в сенсі реінтеграції пострадянського простору, навіть у східнослов’янській моделі, її адепти бачать ідеологічною складовою «братерського» інтернаціонального фундаменту неоімперського утворення, загроза якого не виключена в умовах незавершення процесу становлення національних держав. Чи є потреба таким шляхом шукати надумане «примирення» (про яке часто говорять), скажімо, між сучасними Україною і Росією, оскільки війни між ними не було і, всі ми сподіваємося, ніколи не буде?
А чи доцільний упереджений підхід до трактування місця і ролі ОУН і УПА в роки Другої світової війни, а також у післявоєнних змаганнях за національну незалежність? Українська держава прийняла символіку, під якою воювала УПА, а її саму ніяк не наважиться визнати воюючою стороною. Тут, гадаю, не слід чекати, коли примиряться жовто-блакитні і червоні вояки Другої світової війни. Зважаючи на все, у нинішніх реаліях вони цього не зроблять, оскільки це скоріше фабула політичної боротьби за майбутнє України, ніж раціональна доцільність. То що ж - чекати, доки останні з них зійдуть у могилу? Чи пустити все на самоплив, коли тільки час стане абсолютним суддею? Просто? Ні! Відповідні державні інстанції, спираючись на висновки експертів-істориків, повинні раз і назавжди закрити тему, яка сіє розбрат. Треба вирішити це питання державною рукою і державним розумом.
Так само мусимо позбутися й міфів навколо дивізії СС «Галичина». Тим паче що не одну її було сформовано на окупованій території СРСР у роки війни. Як відомо, створено її було тоді, коли остаточний розгром Німеччини був лише питанням часу і страх, породжений масовими репресіями в Західній Україні після 17 вересня 1939 року, змушував готуватися до опору поверненню більшовиків, у тому числі й зі зброєю в руках. Ніхто не може заперечити того, що в роки Першої світової війни легіон українських січових стрільців воював фактично не за інтереси Габсбургів, а за незалежну Україну. Факти, коли справжні цілі тимчасово приховувалися за демонстративною видимістю, не поодинокі. Так, з початком Першої світової війни сотні тисяч поляків Королівства Польського, що перебувало у складі Російської імперії, добровільно записалися до царської армії, сподіваючись таким чином посприяти об’єднанню та незалежності Польщі.
Чи не тому, що дослідження проблематики всесвітньої історії в нас і досі на задньому плані, поза увагою вітчизняних науковців залишаються такі суттєві теми, як історична доля України в європейському світі минулого й сьогодення. В умовах, коли Україна прагне відкритися світу, здобути визнання як суб’єкт міжнародного права, увійти до світових і європейських структур, пожвавлення роботи українських учених у царині всесвітньої історії слугуватиме справі посилення ролі нашої держави в міжнародному житті, в системі діяльності світового співтовариства. Однак шлях до вирішення цих завдань лежить через матеріалізацію окресленої проблеми.