Юрік Мкртчян — лікар-анестезіолог і реаніматолог у Дніпровському військовому госпіталі. Вранці 24 лютого він, як і всі ми, прокинувся від перших ударів РФ по Україні. Однак, замість спаковування тривожної валізи, чоловік заступив на чергування, щоб виконувати свою роботу.
Трохи більш як за місяць Юріку зателефонували: «В Маріуполі не вистачає рук, потрібні лікарі». Часу на роздуми не було, тому вже через два дні, 31 березня, чоловік летів у пекло цієї війни — на «Азовсталь». Далі команда медиків переїхала на завод імені Ілліча, де не покладаючи рук пропрацювала два тижні. Однак 12 квітня російські загарбники розбили підрозділ, що захищав завод, і захопили в полон сотні поранених бійців та медиків, серед яких був і Юрік.
Про роботу медика в Маріуполі під звуки постійних обстрілів та про 206 днів російського полону Юрік Мкртчян розповів в інтерв’ю для ZN.UA.
— Юрік, пригадайте, будь ласка, якими були для вас перші дні повномасштабного вторгнення?
— На момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну я продовжував виконувати свої функціональні обов’язки, серед яких — анестезіологічне забезпечення, реанімація тяжких поранених. Ми лише перейшли на казармений режим у госпіталі, цілодобово чергували й були в постійному очікуванні масового надходження поранених і хворих. Згодом ми розгорнули додаткові операційні столи, доставили більше ліжок у реанімацію й продовжували активно працювати. Єдине, що змінилося, — побільшало роботи.
У військовій медицині є певні ланки медичної допомоги. Бригада — це перший, тактичний рівень, далі йдуть мобільні госпіталі, після них — локальні госпіталі, як, наприклад, Дніпровський. Тому на момент початку повномасштабної війни ми були третьою ланкою — до нас надходили поранені, котрі вже пройшли перші два етапи й були відносно стабільними. Ми могли зібрати докупи кістки, зшити кишківник. Однак часто траплялося й таке, що пацієнти пропускали перші два етапи та одразу потрапляли до нас. Вони були критичні. Наприклад, у перші дні війни до нас надійшов пацієнт з вогнепальним пораненням серця, якого ми, на щастя, врятували.
Згодом усе стабілізувалося й почалася монотонна робота: до нас завантажували сотні поранених, а ми надавали їм планову медичну допомогу.
Шостого березня на базі цивільної лікарні в Покровському, що за 40 кілометрів від лінії фронту, ми розгорнули лікарсько-сестринську бригаду. Нас було четверо — хірург, анестезіолог, медбрат і водій. Ми організовували роботу цивільних лікарів, допомагали їм, направляли, ділилися знаннями. Оскільки ми військові медики, то маємо навички, якими цивільні лікарі не володіють. Наприклад, прийняти сотню поранених дуже складно, ніхто з цивільних лікарів із таким справи не мав, а ми можемо з цим працювати і знаємо, на що звертати увагу.
Пам’ятаю випадок, коли в Покровському до нас у госпіталь надійшла п’ятирічна дитина з пораненням. Батьки занесли її скривавлену на руках. Коли я побачив цю картину, здалося, що моє серце вискочить із грудей і побіжить попереду мене. У мирному житті військовий лікар не працює з дітьми. Саме тому було страшно. Але довелося взяти себе в руки, оскільки ми розуміли, що якщо цього не зробимо ми, то не зробить ніхто.
— Коли ви поїхали до Маріуполя? Що вплинуло на прийняття такого рішення?
— З 6 по 28 березня ми були в Покровському, а потім зателефонував командир. Він сказав, що в Маріуполі складна ситуація з пораненими, не вистачає рук, тому особовий склад госпіталю потребує допомоги. Я погодився їхати, і вже 31 березня ми з іншими лікарями та медичною сестрою полетіли в Маріуполь.
Приземлилися в морському порту, й нас одразу перекинули на «Азовсталь». Пізніше з’ясувалося, що додаткова медична бригада також потрібна на заводі імені Ілліча. І якщо на «Азовсталі» працювало принаймні два анестезіологи, то на «Ілліча» не було жодного. Там було два хірурги, які падали з ніг, але справлялися. Однак анестезіологів не було взагалі. Так перед нами постало завдання — переїхати на завод Ілліча. Тоді українські бійці на тактичному рівні пробили коридор. Це дало нам змогу вже через декілька годин виїхати у бік заводу.
Наш шлях до «Ілліча» був справжньою пригодою. Ви грали коли-небудь у гру Call of Duty? Отож наше транспортування нагадало мені цю атмосферу. Ми летіли вертольотом, потім їхали машиною, пливли катером, а навколо все вибухало й стріляло. Здавалося, що це не життя, а вигадана гра. Але найголовніше — хлопці-військові, які відповідали за наше транспортування, виконали свою роботу максимально добре. У той момент я почувався важливим пакунком, обережно доставленим із пункту А в пункт Б.
— Скільки поранених бійців було на заводі Ілліча?
— Якщо чесно, ми жодного разу їх не порахували. Щойно ми приїхали на «Ілліча», я спустився в підвальне приміщення і побачив кімнату, схожу на маленьке футбольне поле. Вона була вся заповнена пораненими. Я пройшовся далі й побачив двері. За ними виявилася ще одна така ж кімната. Мене шокувала кількість поранених. Їх було дуже багато — не менше трьохсот. Звісно, ми не вели таку статистику, бо було не до неї.
Особливо мені запам'ятався боєць із тяжким діаметральним пораненням черепа. Половини гемісфери головного мозку пораненого не було. Але ми його врятували.
Були бійці, з якими працювали тільки медсестри. Вони робили їм перев’язки, а ми — лікарі — їх узагалі не бачили. Олена Зубова, Ольга Шаповалова (ZN.UA вже спілкувалося з Ольгою) — я захоплююся цими дівчатами. Раніше я не міг зрозуміти, у чому призначення жінок на війні, але тут побачив, як дівчата мовчки, спокійно та відважно роблять свою роботу. Наші медсестри бігали між бійцями, наче мурахи, й чітко виконували поставлені завдання.
Пам’ятаю випадок, коли одному з поранених знадобилося переливання третьої позитивної групи крові. Це рідкісна група, яка була тільки в кількох пацієнтів. Перший мав пробиту грудну клітину, другий — ампутовану руку. Я взяв трохи крові в них. При цьому хлопці стояли бліді як молоко, але казали: «Док, бери скільки потрібно, тільки врятуй пораненого». Проте я розумів, що цього однаково мало. Тоді близько пів літра крові віддала Олена Зубова. Вона виявилася єдиною серед здорових із потрібною групою.
— Розумію, що ситуація в Маріуполі була надскладною. Чи вистачало вам медикаментів для лікування хворих?
— Так, завдяки професіоналізмові та завзятості командира особового складу в нас було все необхідне для медичної допомоги. Командир робив усе можливе, аби знайти ліки й забезпечити нас. У нас навіть був сухожар та ультразвуковий апарат УЗД. З його допомогою я робив блокади нервів для знеболення.
Однак коли росіяни почали нас сильно тиснути, нам довелося переїжджати з одного бункера в інший. Не все вдавалося з собою забрати, оскільки з нами були сотні поранених. Тож, якби не переїзди, ми завжди мали б необхідні медикаменти й апаратуру.
Останніми днями нас уже фізично розбомбили, тому було складно. Останню операцію перед полоном довелося проводити тактичними ножицями. Ми ампутували ними ногу пораненому бійцю.
— А що було далі? Яким був останній день перед полоном?
— Одного дня ти прокидаєшся, а твій госпіталь штурмують. Російські військові розбили підрозділ, котрий нас захищав. Серед поранених були хлопці, які однією рукою тримали милицю, а другою — автомат. Вони рвалися нагору, щоб нас захистити. Ми боролися до останнього, але, на жаль, були розбиті. Так ми й опинилися в полоні.
— Що відбувалося в полоні, і яким було там ставлення до медиків?
— 12 квітня нас відвезли в Сартану, 16 квітня ми переїхали в Оленівку. З 16 жовтня по 3 листопада я був у Горлівці, в Калінінській виправній колонії.
Я щоразу згадую весь жах полону й розумію, що мені пощастило. Ставлення в таборах для військовополонених не залежить від навичок, сили чи того, що ти скажеш. Це звичайне везіння. Пам’ятаю, як нас привезли в Оленівку. Ми виходили з автобуса, заповненого пораненими, й мали називати свої прізвище та ім'я, посаду, звання. Поки ми це робили, нас били. Так, переді мною на смерть забили одного хлопця. Якби цього не сталося, можливо, на його місці міг бути я, бо рухався наступним у черзі. Якби не я, то хто-небудь іще. Весь полон — це про везіння. Тебе б'ють — ти тримаєш удар. Головне — не зганьбитися перед самим собою та мужньо витримати все лайно.
— В яких умовах вас утримували?
— Нас утримували у великих приміщеннях казарменого типу. Будівля мала два поверхи, кожен розрахований приблизно на сто осіб. Попри це, в одному бараці утримували аж 860 осіб. Це розбита колонія, — зі стель капало, опалення, вікон і туалету не було. Але ми знаходили в цьому і свої плюси — не мерзли, адже нас було багато й ми тулилися один до одного. У першу ніч я вперше після Маріуполя міцно поспав. Поки колонією керували донецькі сепаратисти, нас годували. Першого дня дали по куску хліба і чай. Звісно, їжі було мало, однак я пам’ятаю, як після Маріуполя мені здавалося, що цього цілком достатньо. Колонія була розрахована на 800–1000 людей. Однак нас напхали більше двох тисяч, тому росіяни не справлялися.
Звісно, на нас чинився сильний психологічний тиск, але не фізичний. Побили нас лише один раз, під час «прийому» в колонію. Решту часу не чіпали. Потім нас перевезли в іншу колонію.
Якби я був звичайним військовим, котрий потрапив у полон, я б, можливо, перехрестився й сказав: «Дякую тобі, Боже, за те, що живий». Але ми лікарі, й нас не так багато. Залишки госпіталю — 38 осіб, за штатом їх майже 120. 38 людей тягнули медичну допомогу всього гарнізону. Ми все життя присвятили порятунку життів інших, а нас за це взяли в полон. І, буває, підходить до тебе якесь російське обличчя й запитує: «Це ти той пі*ор, який інших пі*орів лікував?». І як я на це можу реагувати? За що нас узяли в полон? Нас посадили у в'язницю, і в мене завжди було одне запитання: «За що? За те, що лікуємо людей?». Траплялися прецеденти, коли в Покровському до нас привозили поранених росіян. І ми мали надавати їм допомогу, зціпивши зуби. І ми робили це. Причому в такому ж обсязі, як завжди.
Так, у країні війна. Так, ми військовослужбовці. Але ми відрізняємося від цивільних лікарів лише тим, що працюємо там, звідки більшість медиків просто тікає. Більшість просто не може працювати, бо вони не вміють того робити, що вміємо ми. Робота наша одна — зберігати життя та здоров'я людей. Наша свобода — це мінімальна вдячність із боку людей. Чи було тяжко морально та психологічно? Хіба що через це. На все, що нам там казали, нам було глибоко начхати. Коли на тебе собака гавкає, ти ж не будеш йому відповідати?
— Чи вдавалося спілкуватися?
— Ми з колегами намагалися триматися разом і підтримувати один одного. Решта хлопців жартома називали нас «лікарська мафія». Поруч зі мною завжди були командир, заступники, старші офіцери, все управління нашого госпіталю. Можливо, саме це нас морально рятувало.
— Чи пам’ятаєте ви, яким був останній день перед визволенням із полону?
— У полоні я був до 3 листопада — 206 днів. І якщо в перші місяці жевріла надія на визволення, то пізніше ми її втратили. На допитах час від часу росіяни говорили про певні домовленості щодо обміну, однак жодного разу їхні слова не підтверджувалися. Тому, коли на початку листопада мені вкотре сказали, що незабаром нібито планується обмін, я не повірив. Але потім несподівано почув фразу «С вещами на выход». Нам зв’язали руки, зав’язали очі й повезли.
Я не грав у Шерлока Холмса й не намагався дізнатися, куди та якою дорогою нас везуть. Я лише їхав і молився, щоб це була Україна. Звісно, росіяни постійно психологічно тиснули, жартуючи: «А с этими что, их тоже на расстрел?». Однак я не втрачав надію.
— Коли ви відчули, що вдома, і що перше почули на Батьківщині?
— Автобус, у якому ми їхали, зупинився. Ми почули фразу «Усім зняти пов’язки», а коли зняв — побачив перед собою хлопця з прапором України. Ніхто з тих, хто повернувся з полону, не сказав ані слова, але кожен зрозумів: він удома.
Загалом мій мозок дуже дивно відреагував на повернення. Здавалося, що я взагалі нікуди не виїжджав, а власне відчуття повернення прийшло значно пізніше. Я щиро вдячний тим, хто брав участь у нашому обміні.
— Чим ви живете зараз? Чи повернулися до роботи?
— Я хвилююся за безпеку своєї родини, адже інколи здається, що мій полон позначився на психіці сім'ї більше, ніж на мені. Водночас я розумію, що, лише перебуваючи на військовій службі, можу захистити близьких.
Зараз я просто живу та намагаюся наздогнати втрачені 206 днів життя. Також сподіваюся на вияв поваги до своєї професії із боку як держави, так і суспільства загалом. Медичну допомогу всьому гарнізону надавали залишки маленького шпиталю — лише 38 осіб. Для цивільних пацієнтів — це порожня цифра, але для мене — еквівалент подвигу 300 спартанців. Вважаю, що Україна має порушувати питання не обміну медиків і тяжкопоранених, а їхнього повернення. У мене немає жодного пояснення, чому росіяни вже майже рік продовжують утримувати в полоні лікарів, медсестер і тяжких поранених.
Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Справедливість 24», спрямованого на документування воєнних злочинів РФ в Україні.
Більше статей Єлизавети Чижик читайте за посиланням.