Мрія завжди йде попереду кожного масового політичного руху. Мрія створює нації і країни. Мрія на наступному кроці допомагає народженню майбутнього. Без мрії людина не була б людиною. Всі майдани базувалися на тій чи іншій мрії.
Політтехнологи — це фахівці зі створення варіантів тієї чи іншої мрії, яка має бути кращою, ніж у конкурентів. Людина занурюється в чужі мрії, наприклад програючи на собі декотрі життя в телесеріалах. Тут глядач може на короткий час стати королем, чарівником або президентом. І це навіть може впливати на його життя. Так, американські й італійські дослідження продемонстрували, що Гаррі Поттер приніс додаткові голоси демократам, оскільки чим більше книжок про Гаррі Поттера прочитала людина, тим імовірніше, що свій голос вона віддасть за демократів. Це пов’язано з тим, що у світі Гаррі Поттера, як і в демократів, краще ставляться до стигматизованих верств суспільства. Тобто мрія з однієї сфери легко переноситься в іншу.
Президентські вибори зазвичай становлять собою боротьбу між різними варіантами мрії, пропонованої кандидатами. Людина не може жити без мрії, що, мабуть, і є головною її відмінністю від тваринного світу. Часто ця мрія стає простою констатацією, що жити будемо краще.
Та навіть цього простого варіанта жодного разу не вдалося реалізувати в Україні. Порошенко, і особливо Ющенко, вважають свої результати найкращими, але виборці чомусь не пустили їх на другий термін. Це свідчить про те, що вони жили в ілюзорному світі власної мрії.
Часто мрію малюють широкими мазками без зайвих деталей, щоб потім не нести за неї відповідальності. А проблеми на цьому тлі майже непомітні. Проблеми виразно проступають потім, тому попередні президенти й поступаються місцем новим. Коли настає розуміння, що мрії, як завжди, виявилися паперовими, як і перемоги...
Реальні проблеми у вигляді пандемії та можливої війни припали на каденцію Зеленського. Та ми, як завжди, виявилися слабко підготовленими до них. У мріях — так, у реальності — ні. Причому набір владних комунікацій лякає ще більше. То треба вивчати місця бомбосховищ, то обговорюється здача Харкова... У запропонованих виборцям мріях таких проблем не було. Як і нескінченної низки квазімінувань...
Політичні і воєнні противники завжди працюють на те, щоб у конкурента не було єдиної мрії, навколо якої можна об’єднатися. Сила мільйонів примножується, якщо вони об’єднані єдиною ідеєю. До речі, «моя хата скраю» — інструментарій, спрямований протилежно. Із ним треба боротися, оскільки він будується на індивідуальній, а не на загальній мрії.
Політики — це «мрієзнавці». Так само чинять і президенти: і чужі, і свої.
Усі можливі дії й слова націлені на простір рішень. Туди «стікається» все з фізичного, інформаційного та віртуального просторів. Є певні правила «поєднань», наприклад у системі примусової дипломатії (а це те, що зараз робить Росія) дії в інформаційному просторі заведено підкріплювати діями у фізичному, наприклад пересуванням військ. Через таку «множинність» виникає криза як складність вибору правильного рішення. До речі, дипломати не знають такого терміна як «примусова дипломатія», зате про нього знають військові.
У принципі, ми живемо у світі помилок, оскільки через нестачу інформації важко прийняти єдино правильне рішення. Щоразу це рішення компромісне, побудоване на «доповненні» наявної інформації найбільш імовірними припущеннями.
Вибір того чи іншого рішення супроводжується і втратами. Янукович сховався, побоюючись за своє життя. Життя він зберіг, але втратив «президентство». Мрія втрачається, коли починається боротьба за виживання.
Онтологічні війни спрямовані на зміну картини світу. У результаті, змінюється й ідентичність. У сталінському СРСР на кілька років закривалися історичні факультети, доки не було вироблено єдину картину. Потім вони відкрилися разом з академічними інститутами історії. Ми бачимо в минулому світі те, про що нам розповіли, і не бачимо того, що нам невідоме. Водночас минуле стає фундаментом теперішнього. Без чіткого минулого немає такого ж чіткого сьогодення. Орвелл справедливо зазначав: керуючи минулим, ми керуємо теперішнім. Гасло партії в його книжці було ще більш жорстким: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює теперішнє, той контролює минуле».
Україна, як і будь-яка інша країна, завжди живе в неправильному світі, що постійно потребує виправлення. Але хто може це робити? Реально — нікому. Відбувається «латання» водогону, але ніхто не думає про те, а чи буде там завтра вода взагалі...
М’яка сила (а це теж часто варіант мрії) породжує наслідки у сфері, відмінній від неї самої. Якщо Радянський Союз «розвалюють», серед іншого, умовно кажучи, «джинси», а точніше — їх відсутність, це і є м’яка сила, а не тільки американський абстрактний живопис, виставки якого просувало по світу ЦРУ, маючи на увазі акцентування свободи у США. «Бітлз» теж були тим, із чим активно боролися. Такого розмаїття колективний мозок не зміг перетравити: його легше було заборонити...
Сьогодні Україна нарощує м’яку силу передусім у головах своїх громадян. Це відбувається з двох-трьох причин. З одного боку, зникла радянська м’яка сила. З іншого — відбулася зміна власної точки відліку. Зникли старі пам’ятники — з’явилися нові. А пам’ятники люблять, щоб їх вшановували...
Відбулася зміна віртуальності, що змінює літературу, мистецтво, освіту. Інша точка відліку вимагає інших героїв. Та оскільки ми живемо сьогодні не в «героїчний» час, зробити це важко.
Герой віддає своє біологічне життя за життя соціальне — виходить, що «героїчний період» розміщується на межі між життям і смертю. Там можуть «мешкати» не всі. І лише одиниці суспільство повертає зі «смерті» в «життя».
Масова героїзація, у принципі, була характерна для радянського часу. Були і піонери-герої, і, звісно, військові. Але почалося все з льотчиків, які рятували челюскінців. Тобто «головотяпство» підмінили трагедією й героїзмом. Утримання героїзації в масовій свідомості — ознака прийдешньої війни. Герої — це мрія держави, оскільки такими вона прагне бачити своїх громадян.
Україна за останні сто років кілька разів змінювала своє минуле. За цим завжди іде й зміна героїки. При цьому герої потрібні обов’язково національні, тобто локальні. Сталін вимагав від Довженка фільм про українського Чапаєва. Так з’явився Щорс.
Заміна героїв веде до трансформації ідентичності, оскільки виникає нове колективне розуміння минулого й теперішнього, а воно і повинно бути єдиним. Чим більш віддалене від нас минуле, тим зрозумілішим воно має бути. Звідси любов кожної держави до створення патріотичних фільмів на історичну тематику.
Великі проєкти теж об’єднують у єдине ціле завжди різнорідне населення, створюючи з нього справжній народ. Радянськими прикладами можуть вважатися Війна або Цілина, що відбувалося за максимально можливої участі багатьох, але й держави. У принципі, працює все, де є те, чим можна пишатися, наприклад Гагарін або великі спортивні перемоги. Тут кується «ми», відмінне від «вони». Сьогодні Україна не має таких своїх «великих проєктів», які б якісно працювали на все населення.
У минулі часи традиційні медіа працювали як об’єднавчий інструментарій. Люди дивилися програму «Время» й розуміли як сьогодення, так і майбутні зміни. У часи соцмедіа потоки новин розділилися на «струмочки», де кожен знаходить те, що хоче. Загальне розчиняється в частковостях. Причому кожен сидить у своїй «інформаційній бульці», не бажаючи з неї виходити. Очевидно, опосередковано це має працювати на стабілізацію, оскільки кожен знаходить те, чого він хоче, коли немає розбіжності між світом у голові та світом власних медіа-потоків.
Школа теж давала єдину картину світу, в межах якої в минулому не було жодних альтернатив. Усі й скрізь ішли стрункими лавами прямо до світлого майбутнього. Тепер таких лав, на щастя чи ні, більше не існує. Є безліч окремих стежок.
Промінявши книжку на серіал (а загальна тенденція саме така), ми також втратили єдність інтерпретацій, оскільки серіал дає додатково і багато іншого. Там, окрім однієї головної інтерпретації, на якій тримається основний сюжет, завжди є безліч сюжетних відгалужень.
У радянський період усі любили минуле за його зрозумілість. Сьогодні незрозумілим стало не тільки майбутнє, а й теперішнє, і минуле. І це велике навантаження на мозок. Тим більше, як яскраво демонструє американський фільм «Не дивися вгору», держуправління тепер зайняте не так самим управлінням, як втіленням бажання сподобатися виборцям, тобто продукуванням різних варіантів мрії.
Мрії мають здійснюватися, про що мусять пам’ятати архітектори мрії. Причому не тільки в дітей, а й у дорослих, особливо якщо вони декларуються публічно як президентські завдання.
СРСР моделював сам себе як країну щастя. Ми не говоримо зараз про правдивість цієї моделі, але вона заходила в голови. Перебудова зробила з нього країну нещастя. На це працювали як традиційні медіа, так і культура. Публіцисти регулярно витирали об нього ноги.
Сьогодні ми потрапили в іншу крайність, оскільки стали жити в країні невирішуваних проблем. І оскільки вони невирішувані, то з кожним роком їх стає дедалі більше. Тепер уже дійшли до прямої загрози війни. Причому для масової людини жити під загрозою чи жити в описуваній нею реальності — ситуації, що не дуже різняться.
Для країни всі загрози насамперед — внутрішні. Противника, розділеного навпіл, легше перемогти. Противник, який не вірить ні своїм медіа, ні своїй владі, — вже не такий сильний противник. Коли в противника мало літаків або танків, їх можна додати. Коли противнику бракує призовників, можна набрати нових. Але коли в нього немає віри в перемогу, це важко змінити, оскільки для цього знадобляться десятиліття, а не місяці. Тому держава передусім має витрачатися не так на побудову зовнішньої стіни, як на руйнування найрізноманітніших внутрішніх стін...
І сама держава нарешті має стати іншою... Вона має перестати вдавати, що все знає і все вміє, оскільки часом здається, що вона нічого не знає й нічого не вміє. Зараз для спокою населення стали говорити... про бомбосховища.
Але бомбосховищ однак реально немає: обговорюється віртуальний світ у головах. Та куди саме сховатися, там не знайдеш. Охочі знайти сховища у справжньому світі все одно їх не знайдуть. Населенню бадьоро залишили 15 хвилин, щоб добігти до метро.
Час повинен змінювати не тільки країну, а й нас. Коли-небудь ми самі маємо стати іншими, такими, кого владі не так легко буде водити за ніс розповідями про міфічні сховища...
Більше статей Георгія Почепцова можна знайти тут.