UA / RU
Підтримати ZN.ua

Війна: гонка на витривалість. Як розрахувати власні сили

Набираємо обертів поступово

Автор: Ірина Королець

Мені прикро визнавати це, але вже три місяці в Україні йде війна.

Війна. Не антитерористична операція, не операція об’єднаних сил.

Думаю, більшість помітила, що ми почали жити під час війни. Що це означає?

Ми дізналися про свої обмеження. Ми дізналися про свої «приховані» таланти. В основному ми вже зайняли свою нішу в цій війні й виконуємо свою роботу не хаотично.

В нас налагодився режим дня. Він інший, може нам не подобатися, але він є.

В наш побут повертаються елементи мирного довоєнного життя: концерти, танці, перегляди фільмів у кінотеатрах, майстер-класи тощо.

© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA
© Василь Артюшенко, ZN.UA

Ми зрозуміли, що життя триває попри все. Дорослішають наші діти, йдуть від нас батьки, ми хворіємо, діти народжуються, пари одружуються, студенти вчаться…

Так, ми живемо у воєнний час. І якщо ми хочемо продовжувати радіти й плакати (тобто відчувати емоції), мріяти та будувати майбутнє, то нам також важливо навчитися жити у воєнний час із максимально збереженим психічним здоров’ям (не плутати з відсутністю психічних захворювань).

Я впевнена, що в часи невизначеності нам важливо вміти бачити реальність і не залишатися на самоті.

Я би порівняла нашу ситуацію з автомобільними багатогодинними (від чотирьох до 24-х годин) кільцевими перегонами на витривалість, наприклад як 24 години Ле-Мана.

В таких гонках потрібні:

Останній пункт є. Нас точно підтримує світ, а отже ми одержуємо допомогу від інвесторів, іноземних колег, міжнародних благодійних організацій тощо.

Віталій Кличко/Facebook

Зосередимося на інших пунктах.

Війна — це ніби траса. Тільки ми не знаємо, коли побачимо на ній фініш.

Автомобіль — це ніби стан нашого здоров’я. (Нагадаємо, що виключно психіатр може ставити діагнози, такі як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), депресія, гострий стресовий розлад, розлад адаптації та інші.)

Ми — це водій-пілот, який стежить за його станом і вчасно інформує команду, що йому потрібен піт-стоп.

До команди можуть бути зараховані рідні, друзі, сусіди, волонтери, колеги, фахівці психічного здоров’я (психологи, психіатри, психотерапевти) та лікарі.

За правилами змагань, команда сама може сказати, що готова прийняти машину на піт-стоп. Але рішення приймає той, хто за кермом.

Гадаю, слід ретельно подумати, хто з вами заодно. Наразі не час для «запросити треба, щоб не образився».

Хто буде вас підтримувати? Навіть краще так: хто ті люди, від яких ви готові прийняти допомогу?

Всі решта — це просто глядачі. Вони мають свої вподобання, переконання, сумніви. Водій і команда ніколи не сперечаються з ними. Час та результат покажуть, чия стратегія була кращою, і вони самі зроблять висновки. Або ні.

Тож, як бачите, піт-стоп — це не відпочинок. Це час для відновлення сил, щоб продовжити свій шлях. Відпочинок буде, коли водій разом із машиною досягне фінішу.

Здається, все просто: маєш рідних для тебе людей, є машинка, яка дай Боже не розвалиться дорогою, є ти. Питання, що багатьох турбує: якою дорогою їхати?

Хтось залишився вдома, хтось змінив домівку, хтось — країну проживання. Ми не знаємо, чи кращий обраний шлях за той, від якого відмовились. Але вибір зроблено. І впевнено можу сказати, що він — найкращий з усіх тих варіантів, який ви могли вибрати.

unsplash/olia

Ми завжди будемо озиратися назад, щоб знати, як рухатися вперед. Так, ми маємо страх, недовіру, втому, зневіру, відчай, безсилля. Це — те, що під колесами. Але ж коли ми на трасі, то дивимося не тільки на асфальт.

Ми маємо і свої дорожні орієнтири: цінності, переконання, мотивацію, попередній досвід подолання труднощів.

Ми можемо заїхати на піт-стоп. Там ми побачимо реальність, зважимо знову всі аргументи, розрахуємо свої можливості, візьмемо з собою все необхідне й рушимо далі. Можливо, по наново прокладеному маршруту.

В нас залишився нерозкритим ще один пункт — наявність кількох водіїв. Це припущення, що, можливо, коли вам забракне сил, той, хто поруч, матиме їх трішки більше. Він покерує певний час усіма процесами, доки ви оговтуєтеся. Вам доведеться зробити найтяжче — відпустити кермо та погодитися, що наразі хтось везе вас.

Таким чином, перемикаючи швидкості та роблячи паузи, щоб побути в турботливому колі друзів, ми зможемо жити у воєнний час.

І пам’ятайте: перші два кола після піт-стопу розігріваючі, тож це нормально — набирати обертів поступово.

Більше статей Ірини Королець читайте за посиланням.