UA / RU
Підтримати ZN.ua

Відчуття осмислення історії

Філософські міркування про історію, намагання відкрити її закони, внутрішню логіку, механізми руху завжди здавалися чи не найцікавішим предметом цієї сократової науки...

Автор: Сергій Курбатов

Філософські міркування про історію, намагання відкрити її закони, внутрішню логіку, механізми руху завжди здавалися чи не найцікавішим предметом цієї сократової науки. Ще з часів Гесіода та його «Теогонії» європейські мислителі намагаються дискурсивно охопити сутність історії, її основні стадії та цільову спрямованість. У зазорі між історією як «вчителькою життя» (у Марка Тулія Цицерона) та історією як «жахом, від якого хочеться прокинутися» (у Джеймса Джойса) пульсують численні спроби осмислення історії. У фарватері цього процесу допитливий дослідник віднайде, поряд із раціональними, системними моделями історичного розвитку людства (у Гегеля, Конта, Маркса), рафіновану «гру в бісер» на кшталт історіософських конструкцій Джамбаттіста Віко та Освальда Шпенглера. Весь цей інтелектуальний хоровод «кружляє» навколо парадоксальної, невловимої й загадкової сутності історичного. Колись Геракліт помітив, що природа любить ховатися. Мабуть, історія теж!

Спробою системного «відкриття» для сучасників української філософсько-історичної думки першої половини ХХ століття бачиться мені щойно надрукована монографія доцента кафедри філософії Сумського державного університету В’ячеслава Артюха. Саме цей період, на думку автора, можна охарактеризувати як «справжній історіософський поворот у вітчизняному філософському полі», коли в українській філософії відбувається «своєрідне «згущення» історіософічних мотивів». Світоглядно-ідеологічний контекст цього періоду, вважає дослідник, визначається народництвом, консерватизмом та націоналізмом, а філософський контекст - позитивізмом, неокантіанством, теоріями національного характеру, волюнтаризмом, феноменологією та екзистенціалізмом. Ось тільки чомусь марксизм та його ідеологічні (в тому числі й національно орієнтовані) проекції автор ігнорує, хоча сам зазначає у висновках, що «без детального аналізу й переосмислення в інших світоглядно-пізнавальних контекстах цієї течії та її взаємодії з немарксистськими варіантами філософій історій неможливо побудувати цілісну картину філософсько-історичної складової українського філософського процесу ХХ століття».

Отже, крізь суперечки і взаємодії цих та інших численних контекстів проростає в першій половині минулого століття українське національне поле осмислення історії. Маркування конкретних спроб осмислення історії саме як «українських» В’ячеслав Артюх припускає «за критерієм національної самоідентифікації авторів текстів: усі вони вже називають себе українцями або в етнічному, або в політичному, або ж у культурному сенсі цього слова». Дотримується він (як на мене, цілком слушно!) і широкого тлумачення філософських спроб осмислення історії, до яких належать «не обов’язково ті, що пишуться професійними філософами, а ті, що можуть бути філософським чином прочитані, і тоді, наприклад, деякі ідеї тексту художньої літератури чи тієї ж публіцистики можуть також бути віднесені до філософських».

Визначаючи основні типи філософії історії, В’ячеслав Артюх говорить про історіософію, пов’язану з «виявленням у подіях минулого, сучасності та майбутнього деяких закономірностей, структурованості, сенсу, мети, призначення історії». Він наголошує на тому, що реабілітація терміна «історіософія» у вітчизняному історичному дискурсі пов’язана з творчістю Омеляна Пріцака, який вважав її «теорією історії та філософським розумінням історичного процесу». Другий тип філософії історії «не займається побудовою спекулятивних схем чи інтуїтивними прозріннями долі народів, а рефлектує стосовно природи того способу, яким осягається історія як процес». Тому зазначений тип філософії історії автор називає «епістемологією історії». При цьому ми маємо справу «не з історією як реальністю, а з процедурами добування й формами історичного знання».

В українській історії першої половини ХХ століття автор ідентифікує дві основні парадигми: позитивістсько-соціологічну (яка відповідає осмисленню історії в контексті історіософії) та волюнтаристсько-екзистенціальну, що розгортається в межах епістемології історії. В рамках першої парадигми В’ячеслав Артюх аналізує творчість Івана Франка, зосереджену на проблемі поступу та суб’єкта історичного процесу, розглядає бачення історичного процесу у межах теорії національного характеру Дмитра Чижевського, наводить схеми членування історичного процесу та концепцію історичних епох Віктора Петрова, а також теорію історичного пізнання Богдана Кістяківського, яка формально перебуває «у межах спільної з позитивізмом теорії соціології». Розгляд другої парадигми зосереджено навколо розгляду апології історичного волюнтаризму у Дмитра Донцова та Юліяна Вассияна, аналізу консервативного варіанта історіософського соціологізму В’ячеслава Липинського, проблеми взаємодії історії та екзистенції у творчості Миколи Шлемкевича та дослідженні часово-просторових фігур (хронотопів?) української історіографії у Дмитра Донцова і Миколи Хвильового. Таким чином, читач складає у підсумку цілісну та адекватну мозаїку української філософії історії ХХ століття.

«Філософські тексти неможливо заново переписати, але їм можна надати інших смислів відповідно до контексту своєї доби, й тоді ми говоримо про їх нові прочитання. Спробою такого прочитання (насправді завжди чергового) є й ця праця» - зазначає наприкінці книги дослідник. Тож приємно, що активний процес осмислення української філософії історії триває в нашому карколомному ХХІ столітті - тепер і крізь призму ґрунтовної наукової розвідки В’ячеслава Артюха.