Найцікавіша драма невдовзі розгортатиметься в просторі громадянського суспільства. Його представників, які пішли у владу, адміністративна матриця ось-ось (уже?) перевербує в бюрократію. При зустрічі зі своїми колишніми колегами, вони щиро дивуватимуться: "Ну як ви не розумієте, це ж такі інструкції, правила, норми, бюджет і т.д.!". А на цілком логічну пропозицію - "То змініть ці інструкції" - новоспечена влада, зітхаючи, казатиме: "Ти собі не уявляєш, скільки поточної роботи! От зробимо…".
І все буде правильно: бюрократія - це адміністрування всілякої корисної "херні". А громадянське суспільство - це виявлення цієї "херні". Коло замкнулося: вічна драма.
Досвідчені бюрократи завжди мовчать. А громадські активісти завжди завзято говорять. Коли активісти приходять у владу, то за інерцією продовжують говорити, не помічаючи, що за своїм новим статусом, самі і мають робити те, на що вказують. Тому дуже швидко вони замовкають і стають досвідченими бюрократами.
Що ж робити? Потрібно це зрозуміти і убезпечити себе від категоричності й хамства ще до усвідомлення нових обставин і статусів. А головне - це змінити правила і зміст діалогу між суспільством і владою: суспільство повинно перестати "кричати", а почати "говорити". Влада ж повинна почати "слухати" і "робити".
Чи можливо це? Поки капіталісти сприймають владу як конкурентну перевагу у веденні бізнесу, а суспільство - як інструмент конкурентної боротьби за владу, - неможливо! І драма стає трагедією.
Як уникнути такого розвитку подій? Новий діалог може бути побудований лише на новій корпоративній культурі. В основі цієї культури має лежати чітка й однозначна система взаємних прав, які потрібно встановити. Для цього в еліти має з'явитися нова спільна база порівняння. Нині вона в нас є спільною, але екстремальною - це війна. Але на такій базі порівняння не можна встановити взаємні права, які забезпечили б корпоративну культуру поступу. Ми можемо отримати лише локальну мобілізаційну систему взаємних прав. Як тимчасовий інструмент вона цілком придатна, але на значних відтинках часу перестає бути продуктивною, бо є виснажливою.
Нову корпоративну культуру поступу потрібно будувати на спільному уявленні еліт (політичних, бізнесових, гуманітарних тощо) про місце й призначення України. Еліти повинні домовитися щодо того, як вони уявляють нинішній світ і місце України в цьому світі; як визначають епоху, в якій живемо, і місце й призначення людини в ній; що в країні є панівним суверенітетом: еліти чи громадянин (я б визначив таким домогосподарство, родину). Еліти повинні однозначно домовитися про природу влади в країні; чітко встановити суверенітети базових понять (права людини, свобода слова, свобода віри тощо -я б додав суверенітет домогосподарства, його взаємні права з державою, громадою, приватним сектором, суспільством); як співвідносяться національне і глобальне - що для еліти є домінуючим; як співвідносяться Конституція і суспільний договір; як співвідносяться природне і позитивне право; як, через які механізми взаємодіють суспільство й еліти, як між ними відбувається розподіл повноважень і контроль за їх виконанням; як забезпечується довіра і через які механізми здійснюється суспільний діалог; як забезпечується виконання домовленостей у результаті діалогу тощо.
Якщо ми домовляємося, що найнагальнішим питанням є дистанціювання бізнесу від влади, то ми зможемо зрозуміти, як вирішувати поточні питання. Скажімо, популярне й "екзальтоване" питання зарплат народних депутатів вирішується просто: високі зарплати убезпечують депутата від спокус бізнесу. Отже, вони мають бути високими. Але при цьому високі зарплати повинні бути підкріплені звітністю й відповідальністю депутата за свою роботу, починаючи з виконання норм Регламенту ВР.
Щоб зменшити спонукальні мотиви бізнесу йти у владу, потрібно послідовно зменшувати його залежність від влади. Це означає зменшення регуляторних норм і скасування різноманітних субсидій (галузевих насамперед) і пільг. Робота по-білому повинна стати комерційно вигіднішою, ніж похід у владу. І так далі.
Коли еліти чітко сформують уявлення про майбутнє України, вони зможуть визначити й способи досягнення такого образу, а відтак - вимоги до бази порівняння, на основі якої буде встановлено взаємні права й сформовано відповідну корпоративну культуру.
Економіку можна умовно вважати сукупністю мети, способів і засобів. Мета формується моральним законом (так повинно бути), способи визначаються з економічної формули, засоби встановлює ринок. Якщо еліти приймуть таку конструкцію за основу, то перед креативним класом України постає засадниче завдання: сформувати уявлення про успіх людини, бо на основі такого уявлення, побудованого на моральних нормах, визначатиметься мета економіки.
Мушні Зарандіа, герой роману Чабуа Аміреджибі "Дата Туташхіа", пропозицію графа Сегеді про перехід на роботу в столицю прокоментував так: "Жодної зарплати не вистачить людині. Потрібно, щоб людини вистачало зарплаті". Це дуже точне визначення, але воно є продуктивним індивідуально, локально і лише у певних контекстах. В умовах України, коли суспільство втратило міру буття, ми повинні його сприймати як образ-мету. А починати шлях до досягнення цього образу треба зі здобуття міри буття.
Якою вона, ця міра, має бути - залежить від еліт. Без цієї засадничої обставини наші дії будуть хаотичні, ситуативні, а тому - малопродуктивні. Бо їм бракуватиме енергії солідарних дій, яка виростає зі спільного морального закону, що культивується в суспільстві.
Спільна міра буття забезпечує формування простору довіри в суспільстві. А довіра зменшує транзакційні витрати в економіці, в суспільних відносинах, у побуті. Це й стає запорукою розвитку країни.
Якщо ж міра буття в країні буде й надалі спотворена настановою "похід у владу за будь-яку ціну", то ми приречені на деградацію від драми до трагедії.
Драма нашого життя може бути проілюстрована просто. Влада зарегульовує ринок, бо це джерело її корупційних спокус (втрата міри буття). Бізнес іде у владу, бо це дає змогу стати суб'єктом формування вибіркової регуляції ринку. Бізнес ангажує інститути громадянського суспільства (ЗМІ, моніторингові й правозахисні організації) для маніпуляцій та обґрунтування свого походу у владу. Усе це складає матрицю суспільного договору, похідні від якої вже визначають палітру збочень нашого життя. Ця палітра у вигляді інспірованих скандалів щодо зарплат депутатів, машин чиновників, їхнього приватного життя, буфетів, корпоративів тощо притлумлює оцінки джерела цих збочень - кривої матриці суспільного договору.
Полеміка, яка виникла навколо зарплат депутатів, нагадує старий анекдот про те, як п'яний уночі навкарачки шукає ключі під ліхтарем. На запитання міліціонера, а де ж він їх загубив, той відповідає, що за рогом, а під ліхтарем шукає, бо тут видно.
Еліти повинні створити новий образ України. Політичний клас і суспільство зобов'язані закласти основи нового діалогу в країні. Наслідком цього діалогу має стати нова корпоративна культура, в якій бізнесу, владі, суспільству буде визначено нові координати, обов'язки, права і відповідальність. Усе це має сприяти розвитку домогосподарства, зміцненню його стійкості, розкриттю перспектив людини.
Коли в полеміці про зарплати депутатів починають використовувати приклади таких зарплат і винагород з практики інших країн, то завжди мусимо зважати на те, що бізнес, влада і суспільство в цих країнах перебувають у просторі чітко встановлених взаємних прав, які є суттю суспільного договору, визнаного всіма його суб'єктами. Нам усе це ще тільки належить здійснити.
Послуговуючись метафорою анекдоту - нам потрібно "увімкнути світло" там, де лежать наші ключі, і перестати "лазити навкарачки" в умовах удаваного комфорту, збільшуючи кількість паразитних ламп на ліхтарі.
Найнагальнішим завданням ВР є вдосконалення інституційної процедури. Власність у капітал легалізується умовно трьома способами:
- є закон, і він однаково діє для всіх: універсалізм - влада віддалена від капіталу;
- є закон, і він застосовується вибірково: партикуляризм - влада і капітал зрощені;
- закону немає, а є тиранія: сваволя - про капітал говорити немає сенсу.
Завдання нинішньої ВР - перейти від партикулярної спадщини з елементами сваволі, в якій перебуває Україна, до універсалізму.
Тоді і тільки тоді власність, легалізована в капітал, розкриє у всій повноті свої економічні потенціали, що служитимуть усім, а не окремо обраним можновладцям, визначеним за суб'єктивними ознаками: родинними, партійними, регіональними, корупційними, фізіологічними.
Люди кричать і сваряться не тому, що погано живуть. Вони погано живуть, тому що сваряться і кричать. Коли нова корпоративна культура оголосить нові смисли понять - люди усвідомлять, навколо чого повинні домовлятися. Повірте, це будуть не зарплати депутатів. Але найголовніше те, що вони розпочнуть діалог і перестануть "кричати". Люди почнуть гуртуватися навколо солідарних дій і перестануть сваритися, бо виразно побачать перспективу, і кожен її зможе реалізувати (отримає підстави для цього).
Це й зупинить деградацію від драми до трагедії.