Не треба мордувати себе запитаннями, відповіді на які прийдуть з новими поколіннями. Але стежки до них торувати треба щомиті.
Так казав вуйко Дезьо
Я збираю їх в окремий файл і не намагаюся скласти їхній зміст у якусь суму.
Річ у тому, що в країні ми вже давно не маємо правил додавання істин. Якщо вони й з'являються, то визначаються більше фізіологією, ніж логічною послідовністю. Ці правила ситуативні й кон'юнктурні і в царині бізнесу, і в політичному просторі, і в побутових стосунках. Причин цього багато, та головною є війна.
Про користь позитивного мислення
Якщо вам вдалося досягти своєї мети, але ви перебуваєте в полоні негативної етики, то ви ніколи не здобудете стану дозвільного допитливого споглядання - вершини будь-якого успіху. Замість симфонії втіхи на вас очікуватиме вже звична какофонія гнітючого аналізу. Врятувати вас може лише одне: негативні мотивації ніколи не приводять до успіху, тож і розчарування вам не загрожує, бо воно супроводжує вас "по життю".
Про церкву і політику
Якщо ми визначимо політику як стан власності в країні і прав щодо неї (спосіб капіталізації), як зміст діалогу між людиною (домогосподарством) і державою, бізнесом, суспільством, то церква завжди буде присутня в політиці як носій міри оцінок у діалозі людини зі світом.
У таких припущеннях легко встановити, хто є прибічниками "відокремлення" церкви і політики. Ними є не капіталісти модерну, чиї капітали спираються на створену ними власність, а капіталісти постмодерну - різноманітні шахраї, спекулянти й пройдисвіти, чиї капітали сформовані на нав'язаному попиті суспільства споживання і мірою буття для яких стала маніпуляція, тобто відсутність будь-якої міри.
Відсутність будь-якої міри в царині капіталів відразу деформує політичне життя, а зміст діалогу наповнює потворами-гібридами: симулякрами, фриками, фейками тощо. Поява окремого глосарію для цих покручів свідчить про вже сформовану небезпечну версію розвитку, а радше - занепаду цивілізації.
Тільки тоді, коли в політиці церква стане свідком правди і поверне в діалог позитивну міру буття, ми зможемо уникнути трагічної перспективи. При цьому слід розуміти, що бути присутнім у політиці не означає бути її учасником (годинник хронометрує час гри, іноді навіть визначає переможця, але він не робить ходів на шахівниці, залишаючись лише мірою).
Церква є мірою буття цивілізації. І якщо її штучно "видалити" з політики, цивілізація пуститься берега.
Цензура і міра буття
Якщо ви намалювали карикатуру на те, як дружина зраджує чоловіка і показали її Миколі, то це одне. А якщо ви намалювали карикатуру на те, як Миколина дружина зраджує його, і показали її Миколі, то це інше.
У першому випадку ви хотіли його потішити, а в другому - принизити.
І цензура тут ні до чого. Має працювати самоцензура.
Самоцензура виростає з міри буття. Але якщо мірою буття став нігілізм - відсутність будь-якої міри, то не виключено, що ви намалюєте і покажете Миколі карикатуру, а він уб'є вас сокирою. І причиною вбивства буде не наявність чи відсутність цензури, а відсутність міри буття і у вас, і в Миколи.
Інформаційна війна - це руйнація міри буття, впровадження нігілізму оцінок і перетворення діалогу взаємин на балаган і сварку.
Коли ми вже зрозуміємо, що погано не тоді, коли є норми цензури, а тоді, коли їх немає. Тому що відсутність норм - це нігілізм, а за ним - і торжество вибірковості, а за ним - і торжество ресурсної сили.
Поганими, власне, є не норми цензури, а вибірковість їх застосування.
Абсолютної свободи слова бути не може. Це так хоча б тому, що я абсолютно переконаний, що є слова, яких не може сказати син батькам за жодних обставин. А якщо це так, то завжди буде вибірковість і в абсолютній свободі слова.
Мають бути єдині норми для всіх, і тільки навколо виконання цих настанов може відбуватися компетентна полеміка, як ці норми встановити, щоб вони не заважали жити й творити. І кому доручити за цим стежити.
І потрібно розуміти, що відсутність норм - це теж норма, але норма брутальної сили, проти якої вже не буде законних аргументів.
Якщо нам не подобається примусовий характер норм ПДР, то не треба сідати за кермо. Якщо скасувати ПДР, то такі правила відразу встановить той, хто виїде на дорогу "в бронетранспортері". Повірте, що першою його спокусою буде приїхати зі своїми правилами "в магазин", "на ринок" і "до сусіда".
Першою жертвою масових комунікацій стає компетентність
Спочатку всі заходилися завзято руйнувати зміст понять. Замість досягнень людям нав'язували теми "зубожіння", замість перемог - повсюдно проголошували "зраду", замість діалогу впроваджували сварку.
Почалася передвиборна кампанія. І ось настав час заявити про себе. Але! Хай що ти говориш - люди сприймають як брехню, хоч що пропонуєш - люди сприймають навпаки.
От і вийшло, що найбільша брехня прийшла за словами "вони всі брешуть". Щоразу, коли ви говорите "вони всі брешуть", ви даєте санкцію на брехню. Щоразу, коли ви говорите "вони всі крадуть", ви знімаєте відповідальність з крадія. Щоразу, коли ви говорите "вони всі…", ви долучаєте до їх лав і себе. Щоразу, коли ви говорите "їх усіх треба перестріляти", "здійняти на вила", "відрубати руку" тощо, хтось так само каже й про вас. Бо "всі" - це множина, що не має скінченного виміру.
Якби зараз провели опитування, що рухається і навколо чого - Земля навколо Сонця чи Сонце навколо Землі, то не виключено, що за результатами "демократичного" голосування на Галілео Галілея чекала б доля Джордано Бруно.
Масові комунікації запанували у світі завдяки тому, що були вигідні капіталістам у сенсі формування примусового попиту в споживачів. Цим найуспішніше скористалися спекулянти, шахраї і пройдисвіти. Цим же спокусилися й політики, серед яких чимало перелічених. Вони припустилися фатальної помилки, власне, були змушені обставинами її припуститися. Політики також вдалися до маніпуляцій через масові комунікації для формування нав'язаного соціального замовлення. Але тут трапився протилежний ефект: масові комунікації почали генерувати запит на "демократичних" політиків, у нашому прикладі - тих, хто погодився б, що Сонце рухається навколо Землі. Це і є загибеллю компетентності.
Це - світова проблема: Брекзит, "жовті камізельки", "умовний Трамп" тощо. Цей ряд має своє продовження і в Україні.
Будьмо уважні. Шануймо компетентність і дослухаймося її.
Ми мали старі універсальні заповіді, що людей не можна бити, ображати, що не можна говорити неправду тощо. Але постіндустріальне суспільство нав'язаного попиту ці заповіді знівелювало - а як інакше нав'яжеш попит, висунувши натомість заклики "геть старі стереотипи", "вийди із зони комфорту", "даєш нові обличчя" тощо (не хочу нікого дражнити розлогим переліком нісенітниць).
Згодом виявилося, що нікуди не поділися й стали критичними проблеми насильства, образ, брехні й відвертого шахрайства. Відтак з'явилися локальні рухи для подолання цих проблем, що відразу отримували власні назви, які уточнювали їхні умови та обставини. Ці проблеми відразу заходилися завзято адмініструвати, що викликало появу нової бюрократії та нових активістів.
Якщо з'являється окремий глосарій умов та обставин, то це перша ознака нового нав'язаного попиту. Замість згадати і повернутися до універсальних старих заповідей, почали генерувати нові локальні нормативні простори й бюджети подолання проблем - живильне середовище бюрократії, формалізму й "стурбованих" споживачів.
Усе це подібне до того, якби, замість відремонтувати дорогу, ми почали писати правила дорожнього руху для кожної окремої ями, затертої розмітки, зламаного світлофора тощо, а навколо них розставили поліцейських та активістів. Рух такою дорогою занепадає, натомість навколо неї плодиться армія паразитуючих доглядачів, найвищою чеснотою яких стає чарівне слово з їхнього ж глосарію - "креатив" нормотворення. Так з'являється "об'єктивація ями" як виклик тисячоліття.
Корупція - це рента соціального статусу
У вульгарному вигляді вона реалізується в грошовій формі і називається хабарем. У вишуканому ж вигляді її носій стає "лідером громадської думки" (не плутати з моральним авторитетом - проявом соціальної ролі). Він матеріалізує ренту лідерства-статусу вже в легальний спосіб із притаманними носієві естетичними вподобаннями: звання, квартири, машини, картини, путівки, членство в клубах, "цуценята" тощо.
Я не вірю антикорупціонерам, бо довіряю інститутам, що визначені займатися цією роботою.
Прототип героя роману Роберта Пенн Ворена "Все королівське військо" губернатор Луїзіани Х'ю Лонг якось зазначив, що "коли фашизм прийде до Америки, то відбудеться це під виглядом антифашизму". А покійний губернатор, якого застрелили 1935 року, знав, що говорив, бо сучасники відносили його до правих популістів.
Слабкість, кволість антикорупційних інститутів в Україні нічого не спростовує. Так має бути, бо "антикорупціонер" може і повинен бути лише ознакою, гранню соціальної ролі, а не професією, соціальним статусом. Щойно поняття "антикорупціонер" набуває ознак соціального статусу без визначених обов'язків, воно відразу стає джерелом корупційної ренти, тому що корупція - це "торгівля" статусом.
Слідкуємо за випуском різноманітних антикорупційних посвідчень. Що більше їх з'явиться, то більше на нас чекає "боротьби".
Популізм - це політична корупція!
Щодо корупції: потрібні не шибениці, а система протидії.
Політика в Україні - суть український бізнес
Наш український бізнес виріс з архаїки. А це означає, що, "крім заробити, добре було б іще й щось поцупити". Цим він мало чим відрізняється від архаїчного українського суспільства, в якому й культивуються прагнення мати щось на дурняка - теж не зароблену вигоду.
Тому той, хто пропонує "здійняти всіх на вила", апелює до суспільства, в якому закони "вилами по воді писані" - коло замкнулося.
Тому той, хто пропонує "вішати й саджати", повинен відразу вказати, з кого будемо починати і чи закінчимо?
"Краде не миша, а дірка в стіні" - кажуть мудрі люди. А наша "українська" стіна - архаїчна, вона побита дірками-"надурняками", як решето. Тож треба не "шибениці" ставити, а нову "стіну" класти.
Прикро, бо якщо щиро й неупереджено оцінити діяльність інститутів в Україні, то в їхній основі завжди є страх: втратити посаду, зарплату, грант тощо. Відтак виконавці стають дуже вразливими, ангажованими різноманітними спокусами, а інститути втрачають суть свого призначення.
Інститути перестають бути ліфтами зміни соціального статусу і перетворюються на інструменти його фіксації і подальшої консервації.
Вивести людей з полону страхів - ось метафізичне, психологічне завдання реформ. Але парадокс полягає в тому, що всі реформи супроводжуються на початку збільшенням невизначеності, а відтак і страхів. До цього додається чинник зовнішнього психологічного втручання, який і зосереджений навколо того, щоб людей залякати.
Якщо реформи проводяться у правильному напрямку, то згодом приходить визначеність і впевненість. До прикладу - Польща. Тому завдання політичного класу полягає у підтриманні оптимістичних настроїв людей, забезпеченні бачення ними власної перспективи, а не в їх залякуванні з вузькопартійних міркувань. Будь-яке залякування людей, навіть якщо його результатом буде тактична перемога, обернеться стратегічною поразкою, бо зробить неефективною, паралізує діяльність інститутів.
Про "старі" й "нові" обличчя
Це питання виникло й загострилося не в Україні. Сюди воно самоузгоджено прийшло з розповсюдженням засобів масової комунікації. Це нова функція мережевих комунікацій. Соціальне замовлення формують уже не політики, як раніше, а учасники мереж. Швидко отримані масова підтримка і схвалення створюють ілюзію "демократичної" більшості. Тут результати бувають різні. В Аргентині все втілилося в "Нехай підуть усі!". Це все - постмодерністські перевертні маніпуляцій у масових комунікаціях, які страждають відсутністю компетентності та відповідальності, що було дуже корисним, коли нав'язувалося соціальне замовлення. Але вийшла хохма: злодій у злодія шапку вкрав. Політики, які запустили масові маніпуляції в політичний простір і активно їх використовували, отримали зв'язок-бумеранг: їх зробили "старими обличчями".
Тож треба говорити не про обличчя, а про голову, розум. Та для цього потрібна компетентність у мережі, що у вульгаризованих критеріях демократичності як більшості практично неможливо. Вихід іще міг би бути в потужній багатопартійній системі, в якій працюють централізовані внутрішні запобіжники від торжества невігластва, але такої системи і з такими функціями в Україні немає.
Ми пропустили одну засадничу обставину: попереду "нових облич" мали би стати "нові глядачі". А допоки "глядачі" старі, нас очікує "політичний силікон".
Американський філософ бізнесу Джим Рон казав, що якщо ви зберете разом усі гроші світу й розділите їх між усіма, то по якімсь часі вони опиняться в тих самих кишенях. Це означає, що завжди будуть бідні й багаті, хоч скільки реприватизацій ми би влаштовували.
Що робити? Дійти розуміння, що олігархи не володіють капіталами, а отримали їх від народу в управління. Таке розуміння дасть змогу зробити точні висновки. Для цього треба подивитися, як розпорядилися олігархи України капіталами, дорученими їм в управління. Хто використовував їх із користю для країни, а хто - тільки для себе. Я не кажу вже про відверту загрозу для країни.
Капітали завжди формуватимуться "нерівномірно". Мистецтво діалогу влади, бізнесу і суспільства полягає у створенні стану, коли нерівність стає вигідною всім.
Про філософські інтоксикації
Запровадьте в країні безумовний дохід. Через деякий час, коли він вкорениться у психології повсякденного життя як буденна норма, обов'язково з'явиться філософська інтоксикація, що не працювати - це природне право людини. Слідом за цим з'являться партії, які вийдуть з ініціативами закріпити це право у Конституції. Це все огорнуть масові рухи на захист права не працювати. Величезна кількість активістів почне отримувати гранти на контроль дотримання цих прав і боротьбу за рівність працюючих і непрацюючих, на боротьбу проти дискримінації непрацюючих, за встановлення ставки безумовного доходу на рівні середньої заробітної плати тощо.
І абсолютно нікого не цікавитиме, звідки виникає забезпечення виплат безумовного доходу. У всьому буде винна держава, яку відтак треба буде демонтувати й перезаснувати.
У нас виросло покоління людей із "вищою освітою", чимала частина якого легко повірить, що картопля береться з вареників, а сир з пирогів.
Що чекає на українське суспільство?
Ми повторюємо еволюцію, а радше, деградацію американського суспільства.
Більшість оглядачів і учасників подій зазначають, що американське суспільство після виборів президента розкололося, що цей розкол поглибився після виборів до Конгресу і що такого градуса пристрастей вони не пригадують.
Я нещодавно мав нагоду почути коментар двох професорів зі США. Обидва російськомовні, громадяни США, живуть у країні понад двадцять років. Коментували вони річницю інавгурації Трампа. Якщо на початку бесіди скайпом кожен обережно висловив свої враження й розставив акценти, то на завершення їхній діалог нагадував сварку, в якій переважали вже особисті образи ("глупость", "чепуха", "бездарность" тощо). І я собі уявив: якщо так поводяться професори політології, то що відбувається з політиками чи просто людьми, ангажованими в політику.
Найгірше, що розуміння обома сторонами втручання "зовнішньої сили" у формування неврозу, а відтак розколу абсолютно не змінює конфронтаційності полеміки. Вона вже мотивована "внутрішніми" образами, на що, до речі, зовнішнє втручання й було спрямоване.
Побачимо, як американське суспільство виходитиме з цього надзвичайно небезпечного стану і як виходитимемо ми, бо гризота у нас уже почалась, а розуміння зовнішньої інспірованості, нав'язаності цього безумства мало чим допомагає, бо завзято використовується самими суб'єктами політичних баталій, які щодалі, то більше цю суб'єктність втрачають і "за себе вже не відповідають", ніби завтрашнього дня вже не буде.
Як популізм та брехня стають зброєю "новітньої війни"
Уявіть собі, що зранку на вас виливається інформаційне "відро помиїв". Тепер протягом дня ви повинні їхній "зміст" спростовувати, байдуже як - подумки, в діалозі чи якось іще. Ваші плани на день деформуються, бо брехня або її відгомін зачепить вас і в магазині, і в транспорті, і на роботі, і навіть на самоті.
А тепер уявіть собі, що подібне відбувається щоранку і масово, бо "хтось" цілеспрямовано цим займається і заздалегідь створив відповідну інформаційну мережу і мобілізував для її функціонування необхідні ресурси. Відтак цей "хтось" починає впливати на формування вами власних "планів на день". Якщо така дія відбувається протягом тривалого часу і масово, то цей "хтось" уже визначатиме ваші "плани на життя" А це вже означатиме втрату суверенітету над власним часом, життям, долею, що і є сенсом "новітньої війни".
1. Спочатку вам формують простір негативної етики.
2. З її допомогою розбудовують і впроваджують стан нігілізму.
3. З цього стану "вирощують" і "експлуатують" крайнощі: занепадництво або ж безтурботність.
Зрозуміло, що вибір мас у таких нав'язаних збурених станах не буде адекватним повсякденній дійсності. Цим користується той, хто формує такі нав'язані стани.
Дивлюся на шарпанину у Великій Британії щодо Брекзиту, і нічому вже не дивуюся в інших країнах, і в Україні зокрема.
Гоголь про вибори
Я нещодавно писав, що останні події в країні викликають у мене бажання навести цитату Гоголя для їх ілюстрації та пояснення. Але вагався.
Вона звучить так: "Бывает время, когда иначе нельзя устремить общество или даже все поколение к прекрасному, пока не покажешь всю глубину его настоящей мерзости".
Чому я вагався? Річ у тому, що Гоголя не можна сприймати лінійно. Він - парадокс, а не гумор, анекдот чи сатира, як це часто тлумачать.
Знаєте, що найважливіше для автора у наведеній цитаті? Слова "бывает время" у значенні "іноді"! Коли ми це усвідомлюємо, зрозумілою стає драма життя Гоголя, пов'язана зі спробою написати продовження "Мертвих душ" і його спаленням. Він намагався продовженням довести, що перша частина "Мертвих душ" - це всього лише "іноді". Та всі його невдалі спроби так зробити, зрозуміла йому їх карикатурність - лише підтверджували "завжди".
А це - вже драма нашого життя.
Щодо онтології Світу
Коли тобі відкривається знання про онтологію Світу, то найменшим бажанням є спроба комусь щось пояснити, бо знання про природу Світу - це не формула, це - відчуття безмежної і нерозривної співпричетності. А воно подароване кожному. Його лише потрібно розпізнати.
Навчити розпізнавати й усвідомлювати дари - є головним завданням школи. А виховання має полягати у формуванні почуття вдячності за ці дари й розуміння, що їх повнота розкривається лише в солідарних діях.