Британський соціолог Зигмунт Бауман використовує поняття "міжцарів'я", щоб позначити стан сучасного світу
Це особливий період, коли цивілізація вже втратила своє бачення майбутнього, а до кінця історії ще далеко. І якщо держави-флагмани, завдяки накопиченому запасу міцності, можуть дрейфувати в неспокійних водах сучасності ще десятки років, то для України терміновий пошук нових варіантів розвитку - питання виживання.
Історично термін "міжцарів'я" (лат. interregnum) уперше вживався в Стародавньому Римі - після загибелі Ромула. Він був першим правителем Риму, живим уособленням державної влади. На його очах виросло покоління громадян, для яких після смерті царя настав час смути й, за висловом історика Тита Лівія, страху сирітства. Стало зовсім незрозуміло, які закони ще діють, а які ні. Хто відповідає за правосуддя і кому скаржитися на утиски з боку можновладців. І головне, зникло розуміння того, що робити далі.
Нині поняття "міжцарів'я" знову актуальне. Тільки цього разу непевності в своєму завтрашньому дні зазнають уже цілі держави. Російська агресія, війна в Сирії, провал міграційної політики ЄС, Brexit… Проблеми накопичуються, але не вирішуються, через що світ практично живе в режимі надзвичайного стану. Політичні ідеали, до яких прагнуть світові лідери, звучать дедалі ефемерніше. Договори й конвенції раптом стали необов'язковими. А міжнародні організації на кшталт ООН, покликані виступати гарантом правосуддя й колективної безпеки, не здатні впоратися зі своєю роботою. Вони застаріли.
За Бауманом, міжцарів'я - це момент, коли старе втратило свою силу, а нове поки що не з'явилося. Міжцарів'я - глобальний тренд, своєрідний пролог, у якому світ сучасної політики й дипломатії непевно тупцює на місці, очікуючи якоїсь події, що дозволить прояснити картину майбутнього. Може, це буде новий виток економічного розвитку. А може - світове потрясіння, війна.
Тому в міжнародній політиці нині головною є тема обережності, відмови від прогресу, пошуку втраченої стабільності. Хтось тікає від проблем і шукає точку опори в ностальгії за минулим - Великою перемогою та реанімацією "імперського міфу". Хтось (як окремі європолітики) воліє до пори й зовсім ігнорувати тривожні симптоми, висловлювати стурбованість щодо "дрібниць" на кшталт окупації Криму і запізніло гасити пожежі.
В Україні виклики нинішньої епохи озиваються відчутніше, ніж деінде. Після Революції гідності наша країна відмовилася від старого курсу, що стало закономірним підсумком 20 років культурної, економічної та професійної деградації. Однак до системної побудови нової держави ми поки що так і не приступили. Якщо раніше - за Ющенка, Януковича - уряд імітував "багатовекторність", то тепер він імітує "європейський вибір". Навіть у благих починаннях державна машина, як і раніше, спирається на застарілі й підточені корупцією механізми влади, які з кожним разом працюють усе гірше.
Запропонувати країні по-справжньому нові рішення вітчизняні еліти не можуть. Серед них немає людей з "вертолітним баченням", тобто здатних прораховувати ситуацію на 5–10 років наперед, спроможних вирішувати поточні завдання так, щоб одночасно закладати фундамент для досягнення довгострокових цілей. Стратегічний рівень мислення залишається для української політики недосяжною вершиною.
Тому, попри гучні слова і пафосні анонси, ставлення нашого уряду до своїх обов'язків більш ніж приземлене, звично формалістичне.
Обіцяти населенню безвізовий режим з ЄС замість того, щоб працювати над створенням конкурентоспроможної економіки. Латати ями замість того, щоб будувати дороги. Влаштовувати піар-акції замість того, щоб виховувати кваліфікованих фахівців. Безуспішно колупатися два роки з паперовою "Державною стратегією повернення Криму" замість того, щоб реальними діями показати кримчанам, що їхня батьківщина - Україна.
Влада не продукує на суспільство свого бачення майбутнього. Бо цього бачення вона не має. Як результат - політики радо хапаються за рекомендації "західних партнерів" і готові йти назустріч будь-яким вимогам, крім тих, що стосуються їхнього персонального благополуччя. Головна проблема України - не так корупція, як безхарактерність, викликана страхом відповідальності.
Цим страхом у нас просотані як державні інститути, так і більша частина соціуму. Небажання виконувати свої соціальні обов'язки й ухиляння від відповідальності - повсюдно поширена під час нашого умовного міжцарів'я модель поведінки. Відповідальність несподівано перетворилася на надзвичайну рідкість - про неї багато говорять, її всі декларують, але за будь-якої зручної нагоди про неї забувають.
З одного боку, депутати воюючої країни, які не вбачають нічого ганебного в тому, щоб піти на канікули, незважаючи на те, що на Сході щодня гинуть наші військовослужбовці й співгромадяни. З іншого - суспільство, готове скільки завгодно голосувати за популістів і відвертих злочинців; готове звинувачувати в своїх бідах "сепарів", олігархів і особисто Путіна, але не готове, грубо кажучи, кидати недопалки в урни й поважати чужу працю.
Криза відповідальності в українській владі призводить до того, що в будь-якій складній ситуації людина залишається без допомоги держави, наодинці зі своїм лихом. А криза відповідальності в українському суспільстві - до того, що ми легко дозволяємо роз'єднати себе. Ми не здатні визнати свої помилки і потай радіємо, коли є хтось, кого можна звинуватити в усіх неприємностях. Це створює величезний простір для маніпуляцій. Саме небажанням визнавати правду свого часу скористалася Росія в Криму й на Донбасі, каналізувавши протестні настрої і переклавши відповідальність за бідність і проблеми місцевого населення на Україну. Саме так уже українська влада періодично скидає відповідальність за свою інертність і провали на військових, добровольців, вимушених переселенців або дії п'ятої колони Кремля.
Міжцарів'я в Стародавньому Римі тривало всього один рік. Потім сенатори, стомившись від анархії і народних хвилювань, все-таки обрали нового правителя. Ним виявився Нума Помпілій - людина, що заклала основи правового й релігійного порядку, по суті, створила правила гри, які привели Рим до величі.
Міжцарів'я, що встановилося нині в світовій політиці, цілком може затягтися на десятки років, підштовхуючи державні системи до трансформацій і нестабільності. Це означає, що, попри всю можливу допомогу ззовні, Україна зможе впоратися з внутрішніми й зовнішніми проблемами тільки сама. Коли створить власні орієнтири і своє, вільне від Москви, Брюсселя чи Вашингтона, бачення майбутнього.
І українське суспільство дуже допоможе в формуванні такої дорожньої карти, якщо кожен з нас навчиться брати на себе відповідальність. Не очікувати чудес, мріючи про прості рішення, третій Майдан або сильну руку, а жити, щодня усвідомлюючи відповідальність за себе, свої вчинки й свою країну.