Як на мене, сьогодні смисл із поняття "реформи" витікає, як білок із тріснутого яйця, - надто багато непродуктивного часу минає між декларацією про наміри бодай почати їх проводити - і власне втіленням змін у реальне життя кожної української сім'ї. Однак наші люди демонструють оптимістичне "прояснення економічної свідомості" - вони готові діяти, а не чекати, досить високо оцінюючи свої знання та вміння на ринку. Про це свідчать соціологічні дані моніторингу Інституту соціології НАНУ.
Наша співрозмовниця - старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ, кандидат економічних наук Ольга ІВАЩЕНКО.
Ринкові цінності збігаються
з нашою традицією
- Сьогодні питання питань - як ми маємо використовувати позитивні соціально-економічні передумови, наявні в нашому суспільстві, для того, щоб воно реально розвивалося, реформувалося, змінювалося?
- Ми мусимо думати про традиційну, історичну, соціокультурну базу, на якій можемо заснувати наші реформи, щоб і в людей, і в держави була можливість реалізуватися. Українці, як у радянські, так і в пострадянські часи, беруть участь у трьох економіках: офіційній, неофіційній та домашній, або сімейній, - і вибирають ту, в якій успішніші, не гребуючи, однак, ні офіційним працевлаштуванням і заробітком, ні соціальними пільгами. Поряд із неофіційною, у пострадянські часи добре працювала сімейна економіка - це і натуральне ведення господарства, і перерозподіл загального (соціального, за Г.Беккером) доходу між різними поколіннями в одній родині. Говорячи про якості сучасних українців, які можуть сприяти успішному проведенню реформ (або ж загальмувати їх), насамперед слід відзначити, що реформування свідомості радянських людей, яких серед нас чимало, практично неможливе.
У спеціальному лонгітюдному дослідженні "Человек советский" Юрія Левади, починаючи з першої хвилі 1989 р., було визначено соціальний портрет радянської людини - масоподібної, державної, що не трансформується, а адаптується до будь-яких умов і давно легітимізувала державні репресії. Тобто це репресивно-адаптивна людина, повністю залежна від держави, яка повинна дати їй і роботу, і соціальне забезпечення. І як, дивлячись сьогодні на цю спільність "радянський народ", можна говорити про ринкові реформи? Потрібно, звісно, тривалий час працювати над тим, щоб таких людей у них зацікавити, - але й використовувати господарські, ділові риси українців.
У 90-х роках минулого століття, після краху планової економіки, наші люди самостійно адаптувалися, виживали і звикали до нових реалій. Суспільний договір за Кучми гласив: ми, держава, діємо як нам забажається, а ви, громадяни, не втручайтеся. Займайтеся собою й виживайте самі по собі - і ми втручатися не будемо. Відтак сформувалося поняття "гібридна економіка". Вона окреслила всі можливі шляхи, що економічно забезпечували наших людей, зайнятих у різних сферах псевдопідприємництва, самозайнятості, сімейної й офіційної економіки.
У 2004 р. українці вже продемонстрували свою повну готовність до реформування. Після Помаранчевої революції півроку ніхто не давав ніяких хабарів, і всі казали, що починається нове життя. Ми знаємо, що цього не сталося, але у свідомості людей залишилося прагнення змін. А в часи Януковича люди зрозуміли, що без законів, які працюють, усю їхню власність можна відібрати, - і тому успішно відібрали у нього владу.
Є точка зору, що пострадянським людям властивий правовий нігілізм, однак українці чудово розуміють важливість для їхнього життя і економічної, і особливо судової гілок влади. І тому один із пунктів, на якому я будую свій позитивний погляд на те, що українці готові до реформ, - це той факт, що, за даними моніторингу нашого Інституту, 70% респондентів за всі роки спостережень завжди відповідають на запитання "Чого вам найбільше бракує в житті?" так: "Виконання у країні законів". На такому ж високому рівні (75–78%) у наших людей і запит на порядок у суспільстві.
Нам часто кажуть, що ми мусимо враховувати анархічність українця, хоча наша людина не ієрархічна, як росіянин. Водночас ми розуміємо, що в країні повинні діяти закони, які впорядковують життя. Такі, як закон про захист приватної власності, - адже якась власність є у всіх, а не тільки у представників середнього класу та підприємців. Тобто про правовий нігілізм українців взагалі вже не йдеться. Ми емпірично усвідомили необхідність дії в країні законів, які охороняють наше право на економічну самореалізацію і збереженість власності. Головне при цьому, звісно, щоб із судової системи було вилучено матрицю так званого "ринку правових рішень", яка виправдовує рейдерство і відбирання бізнесу, тобто економічну безправність власників.
- Наскільки розвивається суспільна свідомість у напрямі цивілізованого способу життя європейського плану?
- Право, демократія, свобода, повага до особистості - це основи європейської ціннісної структури. Українці в них зацікавлені - вони відповідають за свою державу, вже не залежать від неї повністю і вимагають від неї виконання певних функцій. Євромайдан почався з того, що на вулиці вийшов мільйон незгодних. Того дня для мене закінчилася УРСР, оскільки українці показали, що вийшли з радянської матриці і не терпітимуть репресій, визнаючи силу на боці держави. Звісно, в авангарді була молодь. За 23 роки в нас виросло покоління нерадянських людей, здатних порівнювати життя в розвинених країнах світу і в нашій. Воно розуміє, що своє життя треба будувати тут, а не їхати й пристосовуватися до укладів життя, побудованих попередніми поколіннями в інших країнах. Ці молоді люди - патріоти, готові побудувати в нас достойну державу. Тому зрозуміло, що наші люди готові до реформ. Тільки ми повинні закріпити цей момент.
За пострадянський час у нас утворився не дуже широкий "стан" малих і середніх підприємців. За період правління Януковича він удвічі зменшився і становить 10-12%. Це дуже мало, проте говорити, що бізнесові ідеї в нас не прижилися, я не можу, оскільки аналізую дані нашого соціологічного моніторингу, де, починаючи з 2004 р., ставиться запитання: "Чи хотіли б ви відкрити власну справу?"
- Наскільки ж успішно розвивалася ринкова свідомість українців?
- Ми виміряли її в колосальних цифрах, яких немає навіть у постсоціалістичних країнах. У 2010 р. в нас було 40% громадян, які безперечно бажають відкрити власну справу, а в 2014-му їх уже стало 50%! Це означає, що ми виходимо з контексту тільки підприємництва і переходимо до теми самоорганізації суспільства. Ці люди вже не залежать від держави, вони хочуть розвивати свою справу і брати відповідальність на себе.
Побутова культура українців:
нам потрібно все
- Цікаво, що, за результатами Європейського соціального дослідження, тільки Україна і Польща показують найвищий бал значущості порівняння своїх доходів з доходами інших у цій країні. Взагалі, українцям властиве бажання добре заробляти, щоб у них усе було не гірше, ніж в інших, а можливо, й краще.
- Та ж "тіньова" економіка існувала і в радянські часи (в Україні вона була розвинена менше, ніж у Росії й Білорусії), а в пострадянські - актуалізувалася і становила у 2006 р. 55%, згідно з останнім дослідженням австрійського економіста Ф.Шнайдера. У радянські часи вона існувала при економіці дефіциту, коли створювані матеріальні цінності перерозподілялися залежно від статусних позицій, можливостей, зв'язків, блату. З "перебудовою" в суспільстві відбулися тектонічні зміни, коли система дефіциту впала і почали працювати механізми формування та наповнення ринку. Водночас у людей з'явилася проблема: як заробляти, коли товари є, а грошей немає? Спокуса знайшла вихід у "тіньовій" економіці.
Один зі шляхів реалізації українцями свого високого рівня побутової культури - трудова міграція за кордон, яка свого часу знизила протестний потенціал. Українці, на відміну від інших сусідів із пострадянських країн, порівнюють себе з європейцями. Наприклад, білоруси порівнюють життя у своїй країні з радянським періодом. Українські трудові мігранти, повертаючись на батьківщину, приносять із собою соціокультурні й соціоекономічні практики, характерні для європейських країн.
Побутову культуру українців описано в одній із головних для мене книжок - в "Крутом маршруте" Євгенії Гінзбург, де вона описувала свої ходіння колами пекла радянських таборів. У їхній табір, на лісоповал, привезли жінок із Західної України й поселили в бараку. Мешканці табору, завошивлені й стомлені, спостерігали, як ці жінки скельцями повністю вишкребли весь барак зсередини, риб'ячими кісточками з ниток сплели фіранки, призначили днювальньою найстаршу жінку з-поміж себе. Коли вони поверталися з каторжної роботи, їх чекали лазня, гарячий суп і прання, після чого вони ще виходили на ґанок і співали українських народних пісень. Після відсидки Євгенія Гінзбург виїхала жити до Львова і прожила там 10 років.
А що говорити про розвиток традиції побутової культури в нормальних умовах! Як показало дослідження львівських соціологів, українці на запитання про "моральність" отримання доходу відповідають так: якщо цей дохід отриманий не зовсім чесним шляхом, але йде на користь родині, то він схвалюється й сприймається як нормальний. Неважливо, "тіньовий" він чи ні.
Аспекти побутової культури українців дуже значущі, коли ми говоримо про формування споживчої культури, про запити і можливості матеріального самозабезпечення. Це дає мені можливість скласти "мозаїку" соціокультурних, історичних чинників, які допомагають зрозуміти, що українці приймають реформи. Ми не "дике плем'я", а Європа. Не місіонери, що намагаються втиснути нас у "прокрустове ложе" своїх цінностей.
- Сільський менталітет наблизить до нас економічне процвітання?
- Вийшовши з радянської матриці, ми переходимо до необхідності формування вже української системи цінностей. Дані моніторингу нашого Інституту продемонстрували дуже цікаві факти, що руйнують деякі соціальні стереотипи, які досі існують у нашому суспільстві. Аналізуючи цей масив, я побачила, що українське село і Київ майже однаково ставляться до європейської перспективи (54% жителів села підтримують вступ до ЄС, Київ дає до 60%, а великі й малі міста - 35-39%) і навіть до вступу в НАТО (селяни майже на 10% більше підтримують цю ідею, ніж містяни, окрім Києва з 57% підтримки). Жителі села більше, ніж жителі великих і малих міст, цінують можливість реалізації підприємницької ініціативи, як і розвиток демократії. Зрозуміло, що кияни відчувають відповідальність за розвиток усієї країни. А село, хоч там немає "повального" Інтернету й особливого доступу до плюралізму думок, вибирає те, що було властиве українським селянам у дорадянські часи, - цінність особистості, повагу до власності, цінності демократії. Вони розуміють і пам'ятають, що з Європи нас вирвали. Тому я солідарна з тими людьми, які кажуть, що Україна не йде в Європу, а повертається туди.
До речі, попри загальні плачі про те, як страждає село, є дуже сильні приклади самоорганізації окремих сіл. У Житомирській області, наприклад, є село, багато жителів якого з початку 90-х років минулого століття їхали за кордон на заробітки в сільському господарстві, і багато їх потрапило в Бельгію. Там вони придивилися, як розвивається фермерський бізнес. Бельгійські фермери пообіцяли допомогти їм із вживаною агротехнікою. Вони її закупили й повернулися додому. Стали самі обробляти свої паї, розвивати тваринництво, відкрили навіть власний пенсійний фонд. Молодь повернулася, і село стало досить заможним. Але з приходом до влади Януковича все скінчилося, - в село наскочили люди, щоб обкласти його даниною, багато селян знову виїхали за кордон і, ймовірно, досі не повернулися. Це не поодинокий приклад, але він показує, як люди можуть самоорганізовуватися й самі керувати своїм життям. І це не відродження, а просто нормальне життя, коли сільське населення, що зберегло традиції землеробства й тваринництва, почало себе забезпечувати, користуючись до того ж порадами бельгійських фермерів. І латифундистів там не було.
Власна справа як реалізація громадянських свобод
- Навіщо нам держава, і навіщо нам потрібно її утримувати, якщо, починаючи свою справу, люди прагнуть від неї звільнитися?
- Як засвідчили події на Майдані, у країні на той час було сформовано паралельну структуру. Держава, яка не піклується про людей і відбирає їхній бізнес, підмінювалася клікою Януковича і була дискредитована. Як і ідея української державності за ці 20 років. Тільки свідомість українців, їхнє прагнення мати власну державу, що закладене в нашій історичній традиції, привели до розуміння: сучасна цивілізація потребує певних державних засад, які формують для громадян нормальні умови життя. Наші люди дуже добре розуміють значимість виборів.
- Як далеко ми відкинули совєтизм?
- У 1990 р., коли проходив перший і останній референдум СРСР, паралельно проводилося соціологічне опитування ВЦДГД, в якому були запитання: ким ви себе вважаєте - громадянином Радянського Союзу, своєї республіки чи регіону? Найвищий відсоток радянських людей виявився у Білорусії - 69%, навіть більше, ніж у Росії (66%). В Україні співвідношення радянських людей і жителів своєї республіки становило 46:43. Найменше радянських людей було в естонців (3%) та у вірменів (8%).
За даними нашого моніторингу, зараз 6% українців вважають себе радянськими людьми.
Для мене зрозуміло, що наші люди вже не радянські. Минув час пострадянської "суверенної УРСР", за визначенням Джеймса Мейса, - час недорозвиненої українськості й відсталої владної системи з її номенклатурою. Майданна відсіч українців владному свавіллю здивувала найближчих сусідів. У Росії чим більше насильства, тим менше опору. А білоруські соціологи взагалі визнають, що після Євромайдану в Білорусі залишився тільки еволюційний шлях розвитку. До речі, про який солідарний соціальний протест можна говорити, якщо в Білорусі 70% громадян не довіряють одне одному? А в Україні не довіряють одне одному тільки 10-12% населення, що й уможливило сам Майдан.
- Совєтизм у світогляді та в економіці колись стане атавізмом?
- До цього йдеться. Але радянська людина не трансформується. Можна сказати, що вона просто фізично відходить. Проблема в тому, наскільки радянські стереотипи можуть передаватися наступним поколінням.
- Українці традиційно виявляють намір емігрувати або стати трудовими мігрантами. За даними моніторингу вашого інституту, над еміграцією серйозно замислювалися 14,4% українців. 15,8% громадян або ж членів їхніх сімей мають досвід тимчасової роботи за кордоном. 7% громадян планують упродовж найближчого року виїхати за кордон на заробітки. Чи є це ресурсом для власного бізнесу після повернення на Батьківщину?
- Наміри не завжди втілюються в життя. Хтось із трудових мігрантів осідає в інших країнах, хтось мігрує назад, залежно від того, чи закінчилася робота на місцях, переважно підрядна. Із Чехії, де ледь не всі будівельні фірми тримаються на українцях, сьогодні відбувається їх відплив, оскільки вони повертаються додому, щоб допомогти родинам у скрутній ситуації, в якій опинилася Україна, або щоб безпосередньо взяти участь в АТО. Багато директорів чеських фірм серйозно стурбовані, де брати іншу таку професійну робочу силу. Зараз наші люди вибирають не тільки монетарні аргументи для виїзду на роботу за кордон. Для них важливо, щоб робота не була принизливою.
- Як українці оцінюють економічний стан країни? Як бачать своє становище в суспільстві на умовних десятибальних "східцях", у тому числі матеріальне?
- У нас у моніторингу є показовий блок запитань: "Коштів вистачає тільки на їжу", "Вистачає на проживання без накопичень", "Ми робимо накопичення і можемо дозволити собі все". За 4 роки правління Януковича дуже - на 10% - упав рівень життя киян. Особливо це було помітно з початком його приходу до влади і на останньому році правління. Найбільш забезпечені, як заведено вважати, кияни зійшли з позиції "коштів вистачає на все" на позицію "вистачає на їжу". За час правління Януковича саме в Києві та в селі матеріальне становище людей погіршилося найбільше. Великі й малі міста залишилися на попередньому рівні, без особливих змін.
У 2014 р. ситуація в країні відновилася. Люди сприймають її більш оптимістично, і я не бачу алармістських настроїв. Навіть страх перед безробіттям повернувся до цифр докризового рівня - до 50%. У 2010-му, наприклад, його боялися 80% громадян. Торік Київ, за нашими даними і за даними фірми GFK, уже не був найзаможнішим містом України, його обігнала Одеса, а за ним із великим відривом ішов Харків. Але нинішнього року Київ повертає собі свої позиції, - економіка кращою не стала, проте люди зміцнилися у позитивному ставленні до ситуації.
І вперше село зарекомендувало себе одним із найзаможніших! Тільки в когорті сільських людей, за самооцінками, в нашому моніторингу трапляються багаті й заможні люди. По Києву та по містах вони не потрапляють до вибірки.
Це суб'єктивне сприйняття: людина може вважати себе заможною, коли в неї є їжа, одяг, більш-менш стабільний дохід, порівняно з іншими людьми. Особливо коли може робити заощадження.
І село зовсім не зараховує себе до найбідніших. У його жителів найкращі серединні позиції на умовних "східцях", які представляють їхнє матеріальне становище, - 4-5 балів із
10 можливих. Ми завжди говорили: село в нас відстале, забите. Дайте йому нормально розвиватися, і воно само себе утримуватиме. Тільки інфраструктуру відновіть, клуби та бібліотеки. Цікаво, що село в нас - найактивніший передплатник преси: 36% жителів (і це дуже багато) там передплачують видання, тоді як у місті - до 10%.
До 40% жителів села мають комп'ютери з виходом в Інтернет.
Коли 2010 р, в часи Януковича, я побачила, що 40% наших громадян безперечно хочуть відкрити власну справу, то зрозуміла: бажання Януковича повернути всіх на підприємства, скоротити малий бізнес, щоб українці не були самостійними (адже середній клас не купити на виборах) викличе протест і не пройде.
Нині половина українців виявляє бажання відкрити свою справу. Це люди, які вже не підуть на підприємства, а створюватимуть свої. Певна річ, половина населення в бізнес не піде, але цінне те, що вони бачать для себе цю можливість. Вони вже не піддаватимуться впливу держструктур. І наша молодь має бажання ставати підприємцями. Це не Росія, де найпрестижнішою для молодих вважається робота в держадміністраціях.
Умовні десятибальні "східці", які описують матеріальне становище українців, не змінилися: переважно люди на 5-й позиції. Бували роки, коли дехто потрапляв на найнижчі 1-
2 позиції, але тепер там практично нікого немає. Як немає людей і на найвищих. Але це за рахунок нашої вибірки. В основному люди займають 3-
5-ту позиції.
Село раніше не дуже добре почувалося в межах цих "східців", а тепер, за даними
2014-го, - навіть краще, ніж місто. Воно залишилося автохтонним, "колискою України", і не треба ставитися до нього як до місцевості, населеної гречкосіями та салоїдами. У Швейцарії всі обожнюють своїх сільських жителів, які роблять сири і вирощують корів. А в нас досі діють дивні стереотипи.
Характерно, що пострадянські люди однаково оцінюють розвиток демократії і своє матеріальне становище. За порівняльним дослідженням ВЦДГД 2004 р., найвищий рівень демократичного розвитку визнавався в Росії та Білорусі, а найнижчий - в Україні. Оскільки радянські за переконаннями люди вважали: якщо ситно живуть, то це заслуга демократії. На погляд наших пострадянських колег, в Україні на той час усе було погано: українці низько оцінювали і рівень демократії, і рівень життя, і рівень довіри до держструктур (що, навпаки, несло в собі потенціал змінити життя на краще). Звісно, Росія і Білорусь залишилися авторитарними, а в таких державах з великою дозою скептицизму треба ставитися до соцопитувань, - люди елементарно бояться відповідати. До того ж після 1994 р. в цих країнах більше не було виборів, а були радянські голосування. А в нас демократичний електорат критичніше налаштований стосовно тих, кого обирає, - і це ядро нашого суспільства.
- Моніторинг показує: наші люди не розраховують на надвисокі зарплати. Чи зростає у них взагалі рівень претендувань?
- В українців ніколи не було копійчаних претендувань - вони завжди вказують бажаний мінімальний рівень зарплати набагато вищий за офіційну "мінімалку", яка ніколи не покривала мінімальних потреб людей. Це колишні радянські люди звикли задовольнятися малим, що українцям взагалі не властиве. У нас висока побутова культура - нам потрібно все.
За ці 23 роки українці пройшли колосальний історичний шлях у становленні ринкової свідомості. Більшість пострадянських країн проходили потрійне випробування - побудова своєї держави, її політичне формування та розвиток ринкового господарювання. Все це робилося одночасно - і чимало економсоціологів відзначали, що це ускладнюючий чинник. У нас багато що в ринковій сфері розвивалося стихійно, особливо коли людям було запропоновано самостійно виживати. У результаті ж зміцнів наш середній клас, підприємці та інтелігенція, власне, ті, хто вийшов на Майдан, вимагаючи зміни влади, дотримання законів, розвитку власної ініціативи, щоб і дохід отримувати, і економіку розвивати, і гідність зберегти.