Рецепт її молодості
- Нащо ті парасольки, у Барселоні майже не буває дощу, - сказала донька, і ми з полегкістю виклали парасолі з валізи.
Дощ у Барселоні прав нас цілісінький день. Від радісних пояснень місцевих мешканців, що це перший за останніх місяців три дощ, сухіше не ставало. Парасолі купили одразу - навіть до крамниці не довелося заходити, бо разом із першими рясними краплями на вулицях як уродились явно нетутешні дуже смагляві парубки з парасольками по три євро. А от ураз розмоклі шкіряні босоніжки довелося замінити на терміново придбані в китайській крамничці в'єтнамки. І, чалапаючи в них промоклими наскрізь вузесенькими вуличками старої Барселони, втішати себе тим, що посковзуюся на гранітних плитах, яким сотні літ.
Адже Барселоні, вважають, добрих дві тисячі років. Заснована ще римлянами, вона досі зберігає запроваджений ними в плануванні міста принцип "великої шахівниці": вулиці розташовані хрест-навхрест, заблукати в цих прямолінійних кварталах практично неможливо, незважаючи на солідну територію другого за величиною міста Іспанії. Щоби розширити перехрестя, будинки, які виходять на нього, зводять зі зрізаним рогом. Утворюється симпатична площа майже округлої форми - це, кажуть, суто барселонська архітектурна родзинка.
Втім, сучасні квартали навряд чи потребують таких хитрощів. Вони настільки широкі, що понад півтора мільйона корінних мешканців плюс іще більше туристів щороку все одно не створюють тут товкотнечі. Хіба що на Лас Рамблас, найзалюдненішому туристичному бульварі міста, де безперервною хвилею котиться різномовний багатоколірний натовп, час від часу закручуючись у вир біля сувенірних кіосків чи вітрин із морозивом. Та ще біля фантастичних фонтанів Монтжуїк - але там не натовп, а просто здвиг народу щовечора зачаровано споглядає стовпи, хвилі, водоспади й струмені води, що грають і сяють різними барвами. Недарма ж кажуть, що людина нескінченно довго може дивитися на три речі: вогонь, що палає, воду, яка тече, і на людину, котра працює.
От із цим третім у Барселоні наразі проблеми. Високий рівень безробіття час від часу виводить на вулиці тисячі демонстрантів. Барселона - промисловий центр: до прикладу, вироблена на її бавовняних фабриках продукція становить три чверті текстильного виробництва Іспанії. Тож криза, скорочуючи виробництво, вмить спричиняє масові виступи робітників. Якось я надибала таку статистику: протягом року в Барселоні відбувається більше масових акцій протесту, ніж в Україні за 20 років незалежності (за винятком Помаранчевої революції). Такий от менталітет - нехатоскрайній.
Та найбільше тутешніх мешканців - 75,5% - працюють у сфері обслуговування, а вона, попри кризу, не скорочується. Адже Барселона - лідер круїзного туризму з-поміж середземноморських міст і п'ята за цим показником у Європі, друга в світі після Лондона за кількістю виставок і конгресів, та й узагалі - четверте найбагатше місто в Європі і тридцять п'яте за обсягом економіки в світі. Що там казати - це єдине місто в світі, де є сім пам'ятників, внесених до списків ЮНЕСКО за класом "зеро".
Але нащо знати про все це пересічному туристові? Хіба що він зверне увагу на те, як практично безперервно злітають чи заходять на посадку літаки в міжнародному аеропорту. В усьому ж іншому місто, хоч як дивно, не створює враження перенасиченості бодай чимось - автомобілями в тому числі. Місцеві мешканці кажуть, що диктатор Франко, який правив Іспанією з 1939-го до 1975 р., тільки й зробив тут доброго, що дороги. Все інше - шикарні підземні розв'язки - додала Барселоні Олімпіада 1992 р.
Тож усе вкупі створює враження, що всього тут до міри: історії, сучасності, туристичних принад і просто простору - щоб жити. Таке от відчуття елегантності в усьому. Навіть кокетства - лише ледь-ледь, наче в добре вихованої красуні-аристократки, котра знає собі ціну.
Трохи божевілля. Геніального.
"Перед нами або геній, або божевільний", - так 1878 р. сказали на випускному іспиті про архітектурні проекти Антоніо Гауді, творчість якого залишила в його рідній Барселоні неповторний слід. Настільки самобутній, що мільйони туристів їдуть до Барселони спеціально для того, аби побачити споруджені Гауді будинки. Адже вони - принципове заперечення загальноприйнятих у будівництві прямих ліній і геометричних конфігурацій. Таке собі продовження природного розмаїття форм - м'яких, плавних, округлих і гнучких, - реалізованих в наче зовсім не підходящих для цього будівельних матеріалах, що за визначенням мали б бути важкими, непіддатливими і обов'язково з гострими кутами й ребрами. А от і ні! Все, створене Гауді, - наче не з каменю, а з пластиліну, все в'ється і танцює як живе.
Не випадково Гауді і через майже сотню років після смерті називають новатором форми і одним з найяскравіших представників стилів арт-нуво та модерн в архітектурі. Й поряд з його іменем досі згадують того, хто забезпечив реалізацію неймовірних і супервитратних проектів Гауді, - багатого промисловця-текстильника Аузебі Ґуеля, який був палким шанувальником хисту земляка-архітектора, а відтак - його безвідмовним меценатом. Підкреслюю, не спонсором, що сьогодні вкладає, а вже завтра вимагає негайної віддачі, а людиною, яка віддає своє, зароблене, для чужої слави. І водночас - для слави й окраси свого міста, свого краю.
Та, власне, й Гауді всього себе віддавав роботі. Франт замолоду, він літ до сорока став ревним католиком, суворо дотримувався всіх постів і взагалі їв дуже мало: "Нехай залишиться місце для Бога". Творцеві він присвятив і найвидатніше своє творіння - Храм Святого Сімейства (Саграда Фамілія). Велетенський собор почали споруджувати 1882 р., через два роки до цього масштабного проекту долучився Гауді, а з 1914-го опікувався лише ним аж до своєї смерті 1926 р. Архітектурний задум настільки грандіозний, що й досі перебуває у стадії будівництва. Що було б не дивним для середньовічної Європи, де гігантські храми в Страсбурзі, скажімо, чи Празі будувалися впродовж кількох століть. Але для нашого часу 130-річний довгобуд таки дивовижа - тим паче що завершити його планують не раніше 2026 р.
Проте найдовша черга туристів у Барселоні все одно - до цього архітектурного втілення Нового Заповіту. У храмі три фасади: Різдва, Страстей Христових та Вознесіння. Кожен фасад має чотири вежі заввишки понад 100 м - тобто всього веж дванадцять, скільки й апостолів. Чотири найвищих з них символізують чотири Євангелія. Основна дзвіниця Ісуса Христа, увінчана хрестом, заввишки 170 м, дзвіниця Діви Марії - 120 м.
За життя Гауді був майже збудований перший фасад - Різдва. Із трьома входами, що символізують Віру, Надію та Милосердя. Їх прикрашають скульптурні групи за євангельськими сюжетами. Здавалося б, храм є храм, хоч що придумуй, а він повинен бути традиційним. Однак творіння Гауді настільки оригінальне, що не перестає вражати що розміром, що формою, що оздобленням. Хоч усередині це й сьогодні - суцільний будмайданчик. Кажуть, після завершення будівництва довколишні квартали знесуть - аби архітектурне диво постало в усій красі. Бо все, що робиться для Бога, залишається для людей.
Сюди б наших чиновників від архітектури - о-о-о, вони за солідні відкоти тут такого понадозволяли би довкола, що жодне Святе Сімейство в такому монструозному оточенні не втрималося б.
Любов
тривалістю в життя поколінь
Та не лише архітектурні принади й історичні реліквії ваблять туристів до Барселони. Є в ній іще надпотужний центр тяжіння - футбольний клуб "Барселона". Пояснити, що означає він для мільйонів мешканців міста та провінції Барселона, важко навіть для найвідданіших наших уболівальників. Створений іще 1899 р., він більше, ніж клуб, і більше, ніж футбол. З "Барселоною" тут народжуються, живуть і помирають. Це спосіб життя, дозвілля, побуту, одягу, пізнання і сприйняття світу. Фанатами "Барселони" тут є практично всі - якщо не з любові до гри, то з почуття патріотизму. В дні матчів усі барселонські дороги ведуть до найбільшого в Європі - на 99354 місця - стадіону Камп Ноу. Навіть на звичайні ігри національного чемпіонату купити квитки - проблема, хоча коштують вони недешево, в середньому близько 100 євро.
Ми пішли на гру "Барселони" з "Валенсією". Попри начебто буденність події - звичайна гра внутрішнього національного чемпіонату - трибуни були заповнені вщерть. Цього й слід було очікувати, бо ще за декілька днів до матчу ми ледве знайшли квитки в Інтернеті. Адже "Барселона" - народна команда. Тобто її власники - не круті багатії, для яких футбольний клуб - дорога іграшка, престижна забавка і спосіб самоствердження серед товариства товстого гаманця, а тисячі звичайних громадян - акціонерів ФК. Вони обирають правління й президента клубу. Не подобається їхня робота - відкликають і обирають нових. Тому вболівальники й сприймають гру своєї команди як особисту справу, до якої причетні і власними фінансами, і діями. Особиста присутність на кожному матчі - одна з таких дій. Акціонери клубу перед початком сезону купують абонементи, аби без проблем потрапити на всі ігри своєї команди. Тож трибуни стадіону ніколи не бувають порожніми. Ні, не так: вони завжди повнісінькі.
Під час матчу команда і трибуни - єдине ціле. За "Барселону" в Барселоні вболівають як за улюблену дитину. А при дитині не можна лаятися, плюватися й вживати алкоголь. Тим паче що на футбол тут ходять цілими сім'ями, нерідко навіть із немовлятами. Тож поряд сидять не лише дідусі із синами й онуками, а й бабусі з доньками й онучками. Під час перерви чоловіки біжать купити пива, а дружини витягають з рюкзаків бутерброди, і весь стадіон дружно жує. Навіть ті, хто їсти не хоче, навряд чи відмовляться від такого трапезування. Така традиція.
Команда працює з повною самовіддачею - незалежно від рівня матчу. Уявити на полі Камп Ноу договірні матчі неможливо: мабуть, уболівальники тоді рознесли б стадіон. Адже гру у піддавки на футбольному полі видно як на долоні - тим паче що й поле тут із будь-якого місця видно як на долоні. Та річ не лише в контролі трибун. Кадрова основа "Барселони" - це вихованці власної футбольної школи. А серед базових принципів їхньої майстерності патріотизм - один із найголовніших. Без нього "Барселона" ніколи б не стала однією з найвидатніших футбольних команд світу, титули й перемоги якої здатні прославити не один десяток команд. Ще б пак: 21-разовий переможець футбольних чемпіонатів Іспанії, 25-разовий володар національного Кубка з футболу, чотириразовий переможець Ліги Чемпіонів, володар Суперкубка УЄФА і Кубка володарів Кубка, дворазовий клубний чемпіон світу. Всі ці перемоги фіксуються не лише в музеї ФК "Барселона", а насамперед - у серцях уболівальників. Нічого дивного, що футболісти цього клубу - кумири всіх поколінь місцевих (і не тільки місцевих) футбольних фанів. Не один Мессі, який першим в історії вчетверте (!) поспіль виборов "Золотий м'яч" ФІФА, а, власне, всі гравці. Ними пишається вся країна. А Барселона - і місто, і провінція - то й поготів вважають їх героями.
Що таке
соціальне суспільство
Ці живі легенди живуть як прості смертні. До прикладу, у звичайному кварталі звичайного села Сант Андреу де Лаванерес (що за півсотні кілометрів від Барселони) - дуже скромному порівняно з палацами наших не лише вельмож, а й досить середньої руки бізнесменів, - де в одній з осель гостювали й ми, живе знаменитий Іньєста із сім'єю (для тих, хто не в курсі, - це теж гравець "Барселони"; у 2012-му він був третім у боротьбі за "Золотий м'яч"). Живе не в окремому будинку, а в одній із секцій суцільного, на квартал, двоповерхового будинку - з мансардами, спільним підземним паркінгом, поділеним на окремі гаражі, та присадибною територією, також поділеною на діляночки по сотці чи півтори землі: там уміщається хіба що крихітний басейн, обрамлений окрайчиком газону і відділений від сусідів високим очеретяним парканом, зазвичай перетвореним на зелену квітучу загорожу. Тож із зіркою можна запросто привітатися за руку чи й перекинутися слівцем у місцевій крамничці чи кав'ярні після сієсти (відпочинку опівдні), тобто десь по п'ятій вечора, коли все село висипає на вулицю, аби випити кави чи коктейлю або поласувати бутербродом чи тістечком. Хоча ні, кажуть місцеві мешканці, відколи криза, людей на вулицях поменшало, бо поменшало роботи й грошей - а підвечірок удома таки дешевший від гамбургера в кафе.
Може, й так. У кожному разі, в ресторані, куди ми зайшли відзначити сімейне свято, були зайняті лише три столики. Вечеря на чотирьох вартістю в півтори сотні євро, можливо, справді багатьом нині не по кишені (ціни на продукти в Іспанії на рівні наших або й нижчі - це якщо гривні перевести в євро; от лише мінімальна зарплата там близько тисячі євро - проти нашої в сотню чи півтори євро). Тим паче що ресторан в Іспанії - це вишуканий процес споживання їжі і вина, а не можливість напитися чи потанцювати. Там не танцюють, немає "живої" музики - хіба що на весільних бенкетах. Зате виконання замовлення перетворюється на справжній театр кухарів та офіціантів, які залучають відвідувачів до видовищного процесу приготування їжі як глядачів і, зрідка, - як дегустаторів. Вам продемонструють, що готують і з чого, як це красиво, - і лише потім ви оціните все на смак.
А вдень у селі все дуже демократично й розкуто, але без грубощів чи зухвальства. Тримаються не так родинами, як компаніями: молоді мами, підлітки, дітвора, дідусі, дуже літні пенсіонерки. Компанії чималенькі - по п'ять або й більше осіб. Такі міні-клуби за інтересами. Це до болю нагадує наші до- і післявоєнні містечка, багатолюдні й компанійські, - поки їх не спустошили міграційні процеси і не перетворили на великі села, де взимку всі біля телевізорів, а в інші пори року - на городах. А в іспанських селах, приміром, молоді мами чи бабусі зосереджуються на дитячому майданчику в центрі села. Ці майданчики з гірками й гойдалками - взірець безпечного дозвілля для дітей. Їхнє покриття, пофарбоване під колір трави, схоже на пружний пінопласт: хоч би й упав малюк - не поб'ється.
Безпека й зручність - не тільки для дітей. Я з півгодини зачаровано спостерігала, як регулюється нерегульоване перехрестя з однобічним рухом. Отак стоїть посеред дороги металевий стовпчик і нікого не впускає з центру села на бічні вулички. А з них до центру автівки виїжджають - бо на вимогу пульта дистанційного керування в руках водіїв стовпчик слухняно ховається в землю, а після проїзду автомобіля негайно виростає знову. Такий собі іван-покиван без погонів і кашкета, непідвладний корупції і блату.
Село тут - поняття відносне. Це абсолютно цивілізовані населені пункти - чистенькі, доглянуті, ніде ні калюжі, ні болота, ні, власне, городів, як у нас (хто хоче город - може отримати його на околиці; але зазвичай хочуть їх люди, що вирощують овочі на продаж і заробляють цим на життя, - тобто це невеличкі фермерські господарства, відтак охочих небагато). Просто мешканців у них менше ніж 10 тис., більше зелених моріжків, лісопаркових смуг і квітів - і будинки переважно невисокі, на одну сім'ю. Часто це багатосекційні споруди, про які я вже говорила. Вони значно дешевші за собівартістю, ніж особняки, і мають усі зручності окремого житла.
Іспанія - небагата країна, і це часто помітно, особливо в маленьких містах і там, де весь пейзаж - це великі колючі кактуси на випалених сонцем горбах. Але самі міста, містечка й села - мальовничі, наче в кадрах із зарубіжних фільмів: чисті, білі, повернуті до моря, з клумбами, скверами, парками й просто поодинокими деревами й кущами скрізь, де хоч щось здатне рости. Узбережжя Коста-Брава, один з найпопулярніших регіонів міжнародного туризму, що тягнеться від Барселони майже до Франції, складається із таких-от невеликих містечок біля самого моря і з поодиноких вілл оддалік у горах. Але ніде - ніде! - протягом кількасот кілометрів ви не знайдете на ньому загороджених зон, пляжів чи приватних територій. Навпаки, алейки-стежки-доріжки вестимуть вас понад самим морем чи трохи далі від нього - куди захочете і скільки захочете. Прибережна зона - це громадська територія. Для всіх.
Окрема республіка
Власне, все це узбережжя, включно із частиною французької території - землі Каталонії, у Х–ХV ст. - могутнього каталоно-арагонського королівства зі столицею в Барселоні. До речі, саме завдяки королеві Ізабеллі Кастильській, дружині каталонського короля Фердинанда ІІ, й відбулася перша подорож Колумба. Та з ХVІ ст. королівська родина переселилася до Мадрида, і вага Барселони зменшилася. Однак це не зменшило прагнення Каталонії до незалежності й величі. Проте фортуна, вочевидь, відвернулася від колишньої улюблениці. З війн і битв із Мадридом Барселона виходила обдертою, голодною і виснаженою, аж поки 11 вересня 1714 р. після 13-денної облоги таки здалася на милість переможця.
Втім, входження до складу Іспанії не змінило волелюбного характеру місцевих мешканців (згідно з каталонським правописом, каталанців із Каталунії). Мрія про незалежність Каталонії та її столиці не перестає надихати серця кожного покоління. І це не просто данина історії чи прояв гонору - як, наприклад, звичка у прогнозі погоди вказувати температуру повітря на каталонських землях, котрі ще з 1659 р. входять до складу Франції (пам'ятаєте, кохана майбутнього графа Монте-Крісто з однойменного роману француза Дюма, красуня Мерседес, родом була з каталонського рибальського селища?), "забуваючи" згадати про погоду в Мадриді та інших іспанських провінціях. Ні, каталонці насправді проявляють автономність не лише в адміністративній назві краю, а в усьому способі життя. Вони нізащо не говоритимуть між собою по-іспанськи, якщо знають рідну мову. Диктатор Франко, намагаючись силоміць "зшити" Іспанію і вибити з неї сепаратизм, заборонив викладати каталонську мову в навчальних закладах провінції. Тому багато хто з літніх людей (52,9% населення) не вміє нею писати, але майже 75% читають і розмовляють по-каталонськи, а розуміють її понад 95% - власне, всі місцеві мешканці, за винятком 4,9% приїжджих (зазвичай це найбідніші сім'ї в багатій Каталонії).
Мова - зовнішня частина айсберга каталонської волелюбності. Знаменитий Гауді, до речі, навіть із королем Іспанії принципово розмовляв каталонською. Місцева "королівська гвардія" - поліція - якось не втрималась і побила видатного архітектора "за розпалювання місцевого сепаратизму". Та гени незалежності й гідності не підвладні часу. Барселона ініціювала повалення монархії в 1931 р. і була останнім містом Іспанії, яке підкорилося режиму диктатора Франко. А вже в ХХІ ст. футбольний клуб "Барселона", запрошуючи до свого складу нашого Чигринського, в умовах угоди записав: "Протягом року вивчити каталонську мову". Та й непримиренне протистояння футболістів "Барселони" і мадридського "Реала" - власне, нескінченна в часі сатисфакція за вимушений "шлюб" Каталонії з нелюбом - Іспанією.
Хоч під час короткої подорожі до Барселони ви навряд чи відчуєте "націоналізм" її мешканців - тобто якихось агресивних його проявів, як це іноді трапляється в Україні, коли причину несамостійності власного народу бачать у сусідах. Навпаки, каталонці підсміюються з себе: "Каталонія всіх у себе інтегрує, бо нікого не може перемогти". Насправді ж, причина, мабуть, в іншому. Майже три століття перебуваючи в складі іншої держави, Каталонія та її столиця не набули меншовартісного комплексу "молодшого брата". За всіх інтеграційних процесів, що неминуче відбулися за такий тривалий час, - духовно, ментально не асимілювалися, не втратила самобутності і впертого потягу до державної самостійності. А можливо, гонору ще й додалося - бо багата Каталонія переконана, що, створюючи чверть валового доходу Іспанії, годує всі інші 16 провінцій країни.
Хоч би в якій точці Каталонії ви перебували, скрізь - над установами, посеред майданів, на балконах багатоквартирних будинків і біля приватних особняків - побачите національний прапор: чотири червоні смуги на жовтому (золотому) тлі. Іспанський - тільки над офіційними будівлями. На демонстрації в День незалежності - 11 вересня - на вулиці виходить практично все доросле населення провінції. Іспанська конституція 1978 р. надала Каталонії найширші права самоврядування: вона самостійно керує медичною, освітньою, культурною і правоохоронною сферами. Тільки не збирає податків, не має армії і, ясна річ, не визначає зовнішньої політики. І цього таки виявилося замало для 7,5-мільйонного народу, бо на парламентських виборах 25 листопада минулого року він надав перевагу націоналістичним силам, які й проголосили нещодавно курс на незалежність Каталонії.
Хто знає, чи іспанський парламент дозволить провести такий референдум. Та нам, українцям, які з Божого благословення вже 21 рік мають незалежну державу, варто повчитися в поки що бездержавних каталонців бути народом.