…Якби вона не поставила тих кількох запитань, життя могло бути так само прекрасним, заможним і повним приємних несподіванок. Але її професійна цікавість здійняла в суспільстві справжню бурю, яка згодом переросла у драму - зі сльозами, погрозами, сварками, з безсонними ночами і безсоромними очима, з таємницями, змовами і, звісно ж, грошима. Лише грали в цій виставі не актори, а реальні політики. Та й чи грали - просто жили. І розігралася драма не на театральній сцені, а в стінах парламенту. Ні, не нашого - британського.
Поборницю свободи інформації Хезер Брук визнали людиною, яка вплинула на політичне життя Сполученого Королівства у 2009 році! Про неї створили телевізійний фільм на Бі-бі-сі.
Що ж викликало таку бурхливу реакцію суспільства? А те, що журналістка лише поцікавилася щоденними витратами членів парламенту. І право зробити це має кожен громадянин, бо на виборах наймає депутата собі на службу. Але невдовзі Х.Брук зрозуміла, що йдеться про серйозні перевитрати державних коштів, які, по суті, ставали неконтрольованими. І багато хто з народних слуг, як виявилося, в це дуже втягнувся. Звичайно, пристойне матеріальне забезпечення надавало їм ще більшої впевненості у житті, у декого аж занадто зростала самооцінка… Це ще не почало впливати на ухвалення політичних рішень, але побут робило значно комфортнішим. У той момент, коли журналістка переступила поріг парламентської бухгалтерії, всі ще насолоджувалися життям…
- Отже, Хезер, з чого все почалося?
- Тема запитань до влади для мене не нова. Колись у Сполучених Штатах (а вона народилася в англійській родині у США. - А.В.) я досліджувала питання витрат законодавців штату Вашингтон. Там народ своїм обранцям не дуже довіряє, тому й придивляється до них через збільшувальне скло. Тоді, в 1992 році, я прийшла до бухгалтерії Конгресу штату, пояснила свої плани. Там поклали переді мною велику течку з рахунками і квитанціями: «Вивчай». Мене тоді приємно здивувало, як акуратно були підшиті всі рахунки за готелі, квитки на літаки і навіть чеки на таксі. Не забуваймо: оскільки конгресмени багато подорожують, то за великий авіаміляж можна мати безплатні квитки. І використовуватися вони мають для робочих поїздок, а не, скажімо, членів родини. Словом, я серйозно досліджувала тоді цю тему, підготувала статтю… Робота над нею стала моїм навчальним посібником у царині державних видатків; тоді я відкрила для себе і неписаний закон: владу чесною робить лише прозорість, а не кількість правильних законів.
- І, переїхавши до Лондона, ви продовжили досліджувати цю тему?
- Так, але до парламенту дійшло не зразу: спочатку мене цікавила кількість нападів на людей пізніми вечорами у нашому районі - поліція дуже неохоче показувала мені цю статистику. Тому я вирішила написати книжку на тему відкритості органів влади.
Невдовзі мої розслідування дійшли й до Вестмінстера. І цього разу мене зацікавили не лише кошти на подорожі, як колись у Штатах. На початковій стадії йшлося про опублікування загальних витрат парламентарів у жовтні 2004 року - тоді завершувалася робота над повним текстом закону про свободу інформації (Freedom of Information Act), за який мали проголосувати в січні 2005-го (з 2000 р. його ухвалювали окремими частинами. - А.В.).
У бухгалтерських даних за жовтень записано, наприклад: «Поїздки: 120 тис. фунтів». (Ј1 = 1,6 дол. - А.В.) І не можна зрозуміти - службові вони були чи ні. Тому я пішла до бухгалтерії (Fees Office) Палати громад і попросила надати мені відповідні фінансові документи - рахунки, квитанції, чеки. Це було цілком дозволеним запитом у межах закону про свободу інформації - як журналіст і громадянин я мала повне право знати про подробиці тих витрат. На що мені відповіли: «У нас нічого немає». «Як це, - здивувалася я. - А як же ви здійснюєте контроль і відшкодовуєте витрати за подорожі чи куплені речі?» - «А ми віримо депутатам на слово», - почула у відповідь.
- Це щось аж занадто велика довіра.
- Вже після першого ознайомлення з документами зрозуміла, що величезна сума народних грошей ішла на облаштування комфортного життя слуг народу. Це явище ставало настільки ж неконтрольованим, наскільки й засекреченим. Хоча в бухгалтерії пояснювали: по-перше, оприлюднювати дані про витрати дуже дорого, а по-друге, то було б втручанням у приватне життя членів парламенту, а це, мовляв, уже питання безпеки. На що я зауважила: якщо йдеться про використання народних коштів при виконанні державних обов’язків, то приватне життя тут ні до чого.
- Ситуація тупикова?
- Ні, бо у Сполученому Королівстві, якщо вам відмовили в запиті в межах закону про свободу інформації, ви можете звернутися до комісара з питань свободи інформації, в компетенції якого сприяти журналістам отримати інформацію без втручання суду. Але буває, що й тут вам не допоможуть - тоді мусите йти далі, звертатися до Інформаційного трибуналу, що мені й довелося зробити.
- Здається, це вже вселяло надію.
- Голова трибуналу надіслав офіційний запит до керівника бухгалтерії парламенту про витрати депутатів. Але й після цього нам не показали жодного чека. Виявляється, фінансовими справами займалося лише п’ять осіб, які просто були не в змозі щоденно опрацьовувати інформацію про покупки, різноманітні послуги, орендну плату за службове житло 646 парламентарів. Можете собі уявити, скільки це роботи. Тому парламентарів просили надавати чеки починаючи з Ј250. А на все, що менше тієї суми, не вимагалося нічого. Але ж ми знаємо - щоб отримати компенсацію за будь-які витрати, потрібно обов’язково подати чек чи квитанцію.
Я з нетерпінням чекала січня 2005-го - ухвалення остаточного тексту закону про свободу інформації, а тоді звернулася до них іще раз. Та мені знову відмовили, щоправда, пообіцяли оприлюднити інформацію трохи згодом. Але час минав, а пауза затягувалася…
- Тепер ми знаємо, що там було що приховувати.
- Звичайно, бо окремим депутатам відшкодовували гроші навіть за харчування - і без будь-якого чека. Дивно, правда ж? Згодом нам відкрився John Lewis list - перелік на трьох сторінках, за яким в одному з найдорожчих магазинів Лондона парламентарі купували собі телевізори, меблі, товари домашнього вжитку. Звичайно, могли б і в дешевшому, але якщо тобі все покривається…
Від автора. Депутати мали можливість за кошти парламенту зробити дорогий ремонт у власних квартирах, обновити ландшафт-дизайн чималого подвір’я, причепурити новими кущами галявину, полагодити дахи своїх старовинних замків, придбати дорогі кухонні меблі, плазмові телевізори, модерну кухонну техніку, по кілька мікрохвильовок, фенів, комплектів вишуканої постільної білизни, звести плавучий будиночок для качок вартістю Ј1600 - і цей перелік можна продовжити.
- Під час суду в Інформаційному трибуналі те все повипливало…
- Так, я виграла суд, який зобов’язав парламентські служби у стислий термін опублікувати всі витрати депутатів.
Від автора. В Інформаційному трибуналі Х.Брук представляв pro bono (задля громадського блага, безоплатно) правозахисник і фахівець з медіаправа - королівський адвокат Х’ю Томлінсон. У залі суду (там не було де й голці впасти, навіть самій Хезер ніде було сісти) цей авторитетний юрист, котрий і сам приєднався до журналістки в її борні за справедливість, ставив представникам парламенту дуже незручні запитання, яких вони, скоріш за все, ніколи не сподівалися почути.
- Нарешті ви отримали доступ до святая святих?
- Мені здавалося, що так. Але, як виявилося, починалися мої чорні дні - спікер Палати громад Майкл Мартін подав апеляцію до Верховного суду, який одразу ж розпочав провадження. Тепер парламент пішов на мене судом. І я серйозно засумнівалася, що зможу його виграти. Бо в Британії (не знаю, як в Україні), коли починає говорити влада, всі її представники мовлять в унісон. Тобто якщо впливова особа з парламенту щось каже, інші теж говоритимуть у тому ж ключі. Виграти мені в цій ситуації було дуже непросто, я про це навіть не мріяла. Знала лише, що членів парламенту захищатимуть до останнього - мовляв, це питання національної безпеки, втручання в особисте життя і т.ін. Хоча, звичайно, ніякій безпеці така інформація не загрожувала б. (Пригадую, бачила Хезер у ті дні ще більше схудлою, з темними колами під очима, але все ще у бойовій формі. - А.В.)
Ми ж лише пропонували оприлюднити окремі деталі життя і діяльності депутатів. Адже секретність навколо теми витрат могла завдати шкоди суспільству: взяти, наприклад, службове приміщення - на його утримання видавалося стільки державних грошей, що за них можна було збудувати цілу імперію нерухомості. І я хотіла показати не лише потенційні збитки, а й ту шкоду, якої вже було заподіяно. Правда, мені почали аргументувати: мовляв, коли люди дізнаються наші адреси, вони можуть улаштувати терористичний акт або послати бомбу поштою. Та це були лише відмовки.
На моє щастя, один із суддів Верховного суду (а їх на процесі було троє) надіслав до парламенту свій запит про детальні витрати депутатів. І лише тоді нам надали необхідну інформацію. При цьому пояснили, що підготувати дані про всіх депутатів - досить затратна процедура, тому спочатку надаємо про 14 осіб, а щодо решти - в жовтні 2008 р. Проте настав жовтень 2008-го, але нічого так і не було опубліковано.
Минав уже четвертий рік, а кінця мого дослідження не було видно. Тоді я вкотре зателефонувала до бухгалтерії парламенту - в чому річ, чому інформації про витрати не оприлюднюють? Мені відповіли, що все не так просто, адже копіювання всіх чеків з магазинів, рахунків (які, виходить, вони все-таки мали. - А.В.) забере досить багато часу. Але я знала, що реальна причина була в іншому - в надзвичайній дражливості такої інформації. Тож їм потрібно було дуже відповідально підготувати кожен документ. Мені запропонували почекати до грудня. Та настав грудень - і знову нічого... А тут з конфіденційних джерел стало відомо, що, виявляється, у січні палата громад запланувала ухвалити зміни до закону про свободу інформації, які б цілком звільняли від обов’язку оприлюднювати дані про депутатів.
Зрозуміло, що чекати більше ми просто не могли. Разом з іншими журналістами, котрі, як виявилося, також вели паралельне розслідування, почала діяти. Один з працівників парламентської бухгалтерії, маючи доступ до бази даних про витрати депутатів, скопіював усе на диск, копію передали Джону Уїку (колишньому офіцеру військ спеціального призначення, а нині - працівникові приватної фірми), а той - до «Дейлі Телеґраф», яка, зібравши з усіх доступних джерел інформацію про витрати, прийняла непросте рішення надрукувати її на своїх шпальтах.
- Це стало справжньою інформаційною бомбою. Пригадую, як миттєво розходилася тоді газета…
- У парламенті спочатку почали все заперечувати, звинувачували газету в тому, що опубліковані дані неправдиві. Потім у хід пішли аргументи про втручання в особисте життя. Дуже активно протидіяв оприлюдненню інформації сам спікер Майкл Мартін - він найбільше наполягав на засекреченні даних про витрати, навіть намагався підключити поліцію до вилучення інформації в «Дейлі Телеґраф». Замість вирішувати проблему, він почав звинувачувати тих, хто вголос про неї сказав.
Додам, що хроніки витрат слуг народу читали й обговорювали щодня - як фронтові зведення: Ј117 тис. за оренду службового житла, в той час як депутат жив у власній квартирі;
Ј87 тис. за облаштування маєтку за межами Лондона, Ј10 тис. за ремонт будинку (а в кого й Ј30 тис.), Ј20 тис. за нові вікна, Ј4 тис. - за димарі, Ј1600 - за будиночок на воді для качок, менші суми - за електричні лампочки, фени, собачі консерви, порновідео, серветки, зубочистки…
У перший день загальнодержавного скандалу керівники парламенту заперечували абсолютно все, а завданням №1 стало знайти, хто ж «злив» інформацію. Тому відразу ж звернулися до поліції. Прем’єр-міністр Ґордон Браун на зустрічі з журналістами щиро дивувався всьому і теж не вірив у фінансові порушення й перевитрати політичної верхівки. Аж доки преса не опублікувала рахунок, який свідчив, що і його родина замовляла чистку килимів у хімчистці свого брата на суму Ј6 тис. Коментарі були зайві.
Суспільство кипіло… «Телеґраф» публікував довжелезні списки, хто і на яку суму обібрав парламент, міністерство чи іншу поважну державну установу, - не пропускали ні лейбористів, ні консерваторів.
Міністри й депутати розпочали кампанію у відповідь: мовляв, це полювання на відьом. Та на захист журналістів виступили відомі політичні й церковні діячі.
І лише на п’ятий день преса отримала очікуваний бонус - перша обіцянка повернути майже Ј14 тис. податку з доходу за продану квартиру; про це заявила депутат Хейзел Бліерз. А на восьмий день пішов у відставку міністр юстиції (!) Шахід Малік, який, попри звинувачення його самого у
перевитратах, перед тим запевняв, що не піде нізащо.
На одинадцятий день шеф Скотланд Ярду сер Пол Стівенсон запевнив, що проти журналістів «Дейлі Телеґраф» не буде ніякого розслідування. Водночас він заявив, що готовий розпочати кримінальне розслідування про нецільове використання коштів парламентарями. Серйознішої заяви годі було й чекати.
А наступного дня подав у відставку спікер Майкл Мартін. У Британському парламенті це сталося вперше за 300 років! Свої офіси залишали депутати й міністри, перед телекамерами чи без них. У ті дні сплатив рахунок за хімчистку і прем’єр-міністр.
- Чи не було у вас складнощів з опублікуванням цих матеріалів - адже інформація досить пікантна?
- Звісно, були. Нам тоді відмовили в публікації Daily Express, The Sun, The Times. Лише «Дейлі Телеґраф», яка нам довіряла, взяла на себе цю серйозну відповідальність - поінформувати народ Британії про зловживання його довірою. Газета зробила тоді феноменальну справу!
- Яку однозначно підтримало й обурене суспільство.
- Останні кілька років, коли почалася фінансова криза, були особливо складними для багатьох наших громадян. І люди справді були страшенно обурені, дізнавшись про непомірні витрати депутатів. А тут той качиний будиночок - це стало останньою краплею…
- Знаючи, що річна платня депутата становить Ј64 тис., і при тому покриваються майже всі його витрати, важко зберігати спокій людині, яка отримує набагато менше і вимушена дуже акуратно розраховувати свій бюджет. Сьогодні ж середня платня в Королівстві не дотягує і Ј28 тис. на рік.
- Якби парламент вчасно відреагував на наші запити і надав потрібну інформацію, мабуть, сенсації не було б - проблему з перевитратами можна було розв’язати набагато раніше; припускаю навіть, що її могло б і не бути. Але замість нормального вирішення питання почалося засекречування. І, крім того, ніхто не міг передбачити кризи в економіці. Але оскільки проблема з витратами вибухнула саме в розпал фінансової кризи, обурення людей було просто безмежним.
У Великій Британії народ, як правило, довіряв владі, бо уряди в різні часи поводилися досить гідно. І коли до них звертаються «шановний», то мають на увазі саме реальну пошану. Але…
- Чи погрожував вам хтось протягом цієї справи - йшлося ж про багатьох відомих осіб?
- Ні, погроз не було, це ж демократія. Навпаки, я отримувала тисячі листів від своїх прихильників. Як виявилося, моя розповідь підбадьорила багатьох, надала їм упевненості.
- А як підтримувала вас родина в цьому непростому розслідуванні?
- Мій чоловік Ваці (Вацлав, чех за походженням. - А.В.) весь час був на моєму боці, хоча й усвідомлював реальну складність ситуації. І я йому дуже вдячна за це, бо часи в мене справді були непрості.
- А чи не жалкуєте, що втягнулися в таку складну справу?
- Про що найбільше жалкую, так це про те, що члени парламенту зруйнували довіру до влади… І нікого з них не хвилювало, що вони повинні служити насамперед своєму народу. А я, скоріше, щаслива, бо змогла ще раз їм про це нагадати. Ідея була в тому, щоб знайти й показати корумпованість членів парламенту, сказати відверто, що вони перестали служити людям і демократичній системі.
- А може, іноді пишаєтеся собою: мовляв, задля добра людей я змогла розворушити парламент і відправити у відставку спікера вперше за останні 300 років - ну, чим я не герой?
- Ні, я не сприймаю себе героїнею, яка виступила проти цілого парламенту. Навпаки, мене те все дуже засмутило. Знаєте, мені навіть закидали: ти зруйнувала демократію. Але ж саме в цьому демократія і полягає: влада повинна служити народу, саме народ наймає її до себе на роботу, саме народ має право з неї спитати. Відкритість влади - це також рецепт і проти корупції, бо тепер депутатів завжди можна перевірити. Бо йдеться про величезні гроші, і ці гроші - народні. Хоча сьогодні я бачу проблему не лише в корумпованих парламентарях, а й у народові, який вчасно й вимогливо не спитав з них.
- Понаднормові витрати депутатів - це було характерно лише для Британії чи може трапитися будь-де?
- За матеріалами свого розслідування я видала книжку «Мовчазна держава» (The Silent State). Після її виходу до мене надійшло дуже багато листів - з Мексики, Нової Зеландії, Чилі, інших країн. Люди пишуть, на жаль, про такі самі проблеми і в їхніх країнах.
* * *
Американський досвід навчив Хезер, що лише прозорість робить владу чеснішою - більше, ніж будь-які закони, бюрократичні правила та приписи. Цілковитим підтвердженням цього став її британський досвід.
За відданість принципам вільної преси Хезер Брук було удостоєно спеціальної «Суддівської відзнаки» під час вручення нагород Британської преси 2010 року. Книжка The Silent State стала бестселером і швидко розійшлася серед прихильників як лейбористів, так і консерваторів.
А парламент почав потроху змінюватися і запроваджувати контроль за витратами депутатів. Створено незалежну комісію з дотримання парламентських норм. Щоправда, як писала невдовзі після цього Evening Standard, деякі депутати відгукуються про працівників комісії як про «штазі», а дехто навіть дозволяє собі називати їх «мавпами, ідіотами, недоумками». Видно, не готові ще окремі обранці народу до прозорості у своїй роботі, відкритої звітності перед власними виборцями. Бракує й елементарної поваги до людей поза стінами парламенту.
Сьогодні потрібно документально підтверджувати витрати починаючи вже з Ј50. Депутатам, котрі живуть за 30 км від Вестмінстера і ближче, заборонено надавати службове житло.
Аудитор сер Томас Леґґ зобов’язав майже 400 осіб, у тому числі колишніх депутатів, повернути до державної скарбниці Ј1,12 млн.! Хоча задля справедливості зазначу, що протягом розслідування частина парламентарів добровільно відшкодувала свої перевитрати.
На чотирьох депутатів відкрили кримінальні справи, і один уже почав лічити дні за ґратами - його засудили на 18 місяців: член Палати громад Дейвід Чейтор обібрав найвищий законодавчий орган на Ј20 тис. (нібито орендував квартиру - як згодом виявилося, у своєї матері, котра в той період померла у будинку для немічних). Вперше за 300 років «Винен, винен, винен» пролунало щодо члена парламенту з вуст суддів Верховного суду, де резонно вважають, що депутати за злочин повинні нести кримінальну відповідальність. А нещодавно сів на
12 місяців Ерік Іллслі - за махінації на Ј14 тис. І це ще не кінець…
Але не дрімає й парламент - депутати намагаються відсудити вже внесені кошти й домогтися скасування звітності щодо чеків та квитанцій. Ті, хто має малих дітей, навіть ведуть мову про розширення площі оплачуваного службового житла. А дехто подумує навіть про те, щоб внести до закону про інформацію зміни, які б забороняли цікавитися їхніми витратами під час виконання депутатських повноважень! Не здається й колишній спікер парламенту Майкл Мартін, який після завершення судового розслідування змушений був піти у відставку, але згодом став… членом Палати лордів.
Дослідження теми депутатських витрат стало нині журналістською візитною карткою Хезер Брук, а її ім’я згадують, коли постає проблема прозорості влади. «Ваше право знати: путівник для громадян щодо свободи інформації» - книжка Х.Брук, яка стала інструкцією у спілкуванні народу з керівною елітою. А п’ятирічна пряма розмова з представниками істеблішменту дала журналістці змогу порушити в пресі й інші теми, які серйозно турбують британське суспільство: проблема всюдисущого «великого брата» у Британії - наскільки виправданим є встановлення камер спостереження практично на кожному кроці життя острів’ян; тема фінансових витрат королівської родини. Поборницю свободи інформації Х.Брук запрошували до участі у публічних дискусіях за участі автора сайта «Вікілікс» Джуліана Асcанжа. А в новій книжці «Революція буде оцифрована» (що, власне, й засвідчили події у Єгипті. - А.В.) журналістка презентує розроблену власну ідеологію ери цифрових технологій.
…Неподалік нашого помешкання на лондонському Ноттінґ Хіллі - будиночок, де колись жив Джордж Орвелл, котрий іще 65 років тому в романі «Ферма тварин» висловив відому формулу нездорового суспільного ладу: «всі тварини рівні, але деякі - трохи рівніші». Сьогодні Хезер Брук гідно продовжує непросту справу цього відомого психолога людської спільноти - боротьбу за створення відкритого й справедливого суспільства. А отже, на її шанувальників чекають нові цікаві розслідування й відкриття.