Бо стан, у філософському значенні слова, - це таке щось, що можна лише усвідомлювати. Або - ні, якщо не хочеш. Наш воєнний стан у цьому сенсі теж доволі філософічний, про що й ітиметься далі.
З одного боку, в умовах гібридної війни хапливо триматися за щось конкретне означає, з високим ступенем імовірності, пошитися в дурні, перетворитися на мішень.
З іншого - стрімка девальвація національних орієнтирів (і тут ми дуже просунулися щодо прийняття стандартів ЄС) позбавляє самих ініціаторів старих і надійних важелів управління масами. А вибори не за горами. У результаті: чисто імітувати будь-що - чимдалі важче, але дослівно виконати обіцяне - собі дорожче. Не для того майже тридцять років вигадували взаємовиключні закони, які приохочують їх не виконувати.
Прогрес у тому, що тупість владних "папєрєдніков" переінакшилася на неповороткість. Суспільство дедалі гарячіше жадає від влади радикальних реформ. Платити за них, щоправда, не збирається, ну це так, пусте.
Такі ж оцінні судження про нерішучість, які конкурували з умовиводами про конспірологічну хитрозадість, спалахнули солом'яним вогнем після нападу Росії на наші кораблі й запровадження воєнного стану в десяти областях.
Оцінні судження не є неправдивими. Вони не дуже враховують реальний стан речей, але це й не їхнє завдання. Народна думка завжди була далека від глибокого інтелектуального аналізу. І, можливо, саме тому інстинктивно відображає те, що у просторіччі називають "чуйкою".
Чому воєнний стан є півзаходом для великої кількості людей, та й фактично значною мірою відображає лише ті оборонні заходи, які можна й треба було здійснювати, і без усього цього пафосу?
По-перше, знаючи національну схильність до зухвалих експромтів, наші союзники, починаючи з 2014 року, дуже дбайливо обмежують перших осіб держави в цих самих експромтах. Прикро, звичайно. Але в результаті корисно для здоров'я, популяції та державного бюджету.
По-друге, "система стримувань і противаг" гілок влади давно перетворилася на вигадливу мережу складних капканів, де один хибний крок - і ти вже фаворит виключно на перегонах тарганів.
Громадянам, за незначним поки що винятком, загалом на ці тонкощі завжди було начхати, аби тільки це не зачіпало споживчих інтересів. Та ось стається (як завжди, несподівано) лихо в Азовському морі - і в звичний ланцюжок споживання інформації та очікування новорічних знижок умонтовуються якісь зовсім нові сигнали зі словом "війна". Споживчий інтерес стрепенувся і насторожився.
Формальна реакція РНБО і президента в цій ситуації (і в тому вигляді, як вона вперше прозвучала) була правильною, хоча й запізнілою років на чотири.
Непристойний балаган, улаштований Верховною Радою з цього приводу, був не дуже-то оригінальним. Деякі тверезі запитання з приводу воєнного стану ніби й ставили доречно, тому швидкої виразної відповіді й не дістали. Тим більше що їх забили театральні істерики штатних психопатів.
А що побачили люди крізь замкову шпарину свого споживчого попиту?
Тут потрібен невеличкий лірико-філософський відступ про давню суперечку між Справедливістю і Законом.
Принцип верховенства права, про який нам постійно повторюють його порушники, бере свій початок із давньоримської юстиції ("Закон вирішує справедливіше, ніж людина"). Коли передбачалося, що демократія обирає в сенатори виключно високодостойних і справедливих громадян. Але навіть поверхове знайомство з історією Стародавнього Риму покаже, що в сенаторів було точно таке саме бажання "порішати питання" з Цезарем, Крассом або Помпеєм, а правдолюбці й шукачі справедливості, на кшталт Катона, були знеславлюваною меншістю.
Проте норма, згідно з якою вищого за закон нічого немає, зберігалася, і її шанували століттями, поки не з'явилася нова величина - права й цінності окремої людини. А оскільки справедливість - категорія суб'єктивна, вона людині ближча, ніж закон. Скільки людей, стільки й хороших справедливостей, а закон один, і він завжди поганий.
В українській версії, завдяки багаторічному самознищенню авторитету влади (ну й згадаймо про взаємні капкани), вона за визначенням вважається аморальною і несправедливою, хоч би що робила або взагалі нічого не робила.
Справедливість усе ще вважається вищою соціальною цінністю. Але стародавність цього поняття передбачає такі ж стародавні механізми її досягнення, цілком середньовічні.
Тому жаданий для багатьох воєнний стан передбачає ефектну ходу когорт під маянням прапорів, а ми махаємо їм хустинками вслід - і у Фейсбук. Дехто, щоправда, вважає, що колони мають крокувати назустріч внутрішньому ворогові, але також із хустинкою і Фейсбуком.
Водночас сучасна світова політика вже десятиліттями гуманно позбавляла свої нації зайвого тестостерону у вигляді національних ідей.
В Україні - навпаки: Революція Гідності, хоч як би ми ставилися до її практичних наслідків, усе-таки визначила, заради чого все це було і триває - заради національної ідеї. Те, що це не виразне формулювання, а перелік заперечень неприйнятного, робить її подальший пошук вічним.
Воєнний стан логічно вмонтовувався в цю послідовність заперечень усього пов'язаного з агресором, нехай навіть і через пунктир завдовжки в понад чотири роки. Але під воєнним станом громадяни розуміли саме довгоочікуване силове відновлення справедливості, малограмотні, але від цього не менш щирі фантазії про українського Ататюрка, Евіту Перон і Піночета одночасно.
Є одне різночитання в тому, як розуміють безпеку влада і громадяни. Для влади безпека - захист держави і, відповідно, її самої за допомогою державної машини. Для громадян безпека - передусім особиста, у переважній більшості випадків вона обмежується сферою дії поліції. І ми розуміємо, що поліція через низку причин не спроможна (не може або не хоче - це до політологів) цю безпеку громадянам забезпечити, не кажучи вже про справедливість. Загальна картина вже за двісті кілометрів від Києва приблизно однакова: масова контрабанда всього всіма, наркотрафік, секс-бізнес і торгівля людьми, дружба влади з криміналом, вирубування лісу, намивання піску, розграбування надр, зростання побутового й керованого ззовні сепаратизму. Нічого радикально нового, про що б ми не говорили десятиліттями раніше і з тим самим нульовим результатом.
Через те, що всі ці кримінальні процеси нерозривні, чіткої межі юрисдикцій між МВС і СБУ немає. Але головна відповідь - у відсутності політичної волі. Точніше - у голосах виборців, у лояльності місцевих князьків, що забезпечують ці голоси в обмін на заплющування очей на їхню участь у злочинній діяльності. Так живе вже як мінімум друге покоління держчиновників, без притомної альтернативи в майбутньому. І живе, до речі, непогано.
Ми маємо фактично кримінальну федералізацію країни, за якої повноваження розподілено неконституційно, але цілком ефективно. Хороша новина в тому, що кожна кримінально-федеративна одиниця країни активно захищатиметься проти будь-якого порушення свого статус-кво, але вона також захищатиме й статус-кво режиму, який створює їй такі умови. У цьому сенсі патріотів у нас справді дуже багато.
Ну й громадяни, коли вимагають встановлення справедливості запровадженням воєнного стану, мають на увазі втихомирення конкурентів (або конкурентів хазяїна), а не себе особисто.
Чим серце заспокоїться?
Влада справді "відпрацює" десять областей, усупереч пророцтвам "зради", оскільки процедура запровадження воєнного стану створила прецедент колективної відповідальності за його наслідки, будь-які. І те, що боялася одноособово зробити кожна з гілок влади і її представники (персональна відповідальність погано впливає на рейтинг), тепер стало цілком реальним за принципом "нічого особистого". Особливо великих гравців навряд чи потривожать, але знахабнілих можуть і потурбувати. Посилення контррозвідувального режиму, армійські заходи - все це йтиме, на щастя, повз пресу й соціальні мережі.
У депутатів буде новий привід говорити, як президент: а) робить усе, б) не робить нічого. Насправді ж ця тема буде постійно двотактною, як бориспільський експрес: день тріумфу - день факапу, потім якось усе ввійде у звичку. Зауваження з приводу несправжності стану чергуватимуться з цікавими новинами, що буцім сталися саме завдяки цьому самому стану.
Війна йтиме своїм криваво-узвичаєним побитом, перемежовуючись очікуванням ялинок, пиятик і Томосу.
Загалом, буде одночасно і воєнний стан, і невдоволення його нехунтовістю. Причому рівень невдоволення буде тим вищий, чим далі від прикордонних областей сходу й півдня України.
Чи вплине це все на найближчі соцопитування? Розчаровані будуть усі.
Може, згодом він і нормально запровадиться, але поки що ліпше перекурити.