Нині багато експертів віщують, що "світ уже ніколи не буде таким, як до пандемії COVID-19"; докорінні зміни прогнозують у всіх без винятку сферах життя. Але чи є підстави для таких висновків? Чи будемо ми жити замкненими у своїх домівках, у своїх поселеннях, у своїх країнах?
Одним із головних каналів глобалізації, який забезпечує можливості більш розвинених країн заощаджувати на вартості робочої сили, а менш розвинених - долучатися до сучасних технологій і фінансових потоків, є трудова міграція. Пандемія COVID-19, що вплинула практично на всі сфери суспільного життя і спричинила, за висновками МВФ, Світового банку та багатьох видатних економістів, найсильнішу рецесію з часів Другої світової війни, позначилась і на міграційних процесах.
Річ не в тому, що карантин практично зупинив міграційні потоки, - це тимчасове явище. Глобалізація створила умови для вільного переміщення робочої сили між країнами та континентами, й закриті через карантин кордони неминуче будуть відкриватися. Цього потребуватиме економіка, і цього ж вимагатиме суспільство. Низка європейських держав уже запрошують іноземців на сезонні роботи з організацією за необхідності їх перевезень. Наразі такі чартерні рейси вже здійснюються з України до Польщі, Німеччини, Чехії, Австрії, Фінляндії, Об'єднаного Королівства, Ізраїлю. Є домовленість про повернення українців на сезонні роботи до Фінляндії. Уряд Італії вирішив тимчасово надавати дозволи на проживання впродовж шести місяців заробітчанам, які працюють у сільському господарстві чи в домогосподарствах, а уряд Португалії - здійснювати т.зв. експрес-регулювання.
Та й масштаби повернення українців з-за кордону виявилися не такими катастрофічними, як очкувалося: надходження приватних переказів у березні-квітні 2020 року порівняно з попереднім (рекордним) роком зменшилися тільки на 8%: з 1,892 до 1,748 млрд дол. За даними Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, з середини березня по кінець травня 2020 року повернулися близько 500 тис. мігрантів, переважно тих, хто мав короткострокові контракти. Довгострокові мігранти, чимало яких мають дозволи на постійне проживання, а інколи й громадянство країн-реципієнтів, частіше залишалися за кордоном.
Питання в іншому: чи зміниться (у той або інший бік) масове прагнення українців виїжджати на заробітки, і чи може українська влада якось вплинути на цей процес? Відповідь на перше запитання пов'язане з перспективами відновлення економіки в Європі та світі загалом і тамтешнього попиту на робочу силу з інших країн. Безперечно, якщо рецесія у світі, зокрема в Європі, триватиме довго (у тому числі через другу-третю хвилі захворювань), і попит на робочу силу не відновиться в повному обсязі, зростання масштабів зовнішньої міграції з України не буде. Але такий сценарій розвитку видається найменш імовірним, у тому числі й з огляду на власне українські економічні перспективи. Та й досвід останніх місяців демонструє небажання жителів розвинених країн виконувати "мігрантські" роботи навіть в умовах безробіття. Тому, якщо тільки в Україні не з'являться численні вакансії із зарплатою на рівні 70% тієї, яку можуть отримувати наші працівники за кордоном (а ймовірність цього мізерна), масштаби виїзду не лише не зменшуватимуться, а навіть зростатимуть. Швидше за все, до тих, чий спосіб життя обов'язково передбачає й міграційні поїздки, приєднуватимуться нові численні групи. На жаль, багато активних, мобільних, конкурентоспроможних українців визначають свої перспективи виїзду не так станом особистого життя, як загальною низькою оцінкою ситуації в країні. Цей міграційний чинник значно небезпечніший, ніж просте бажання заробити. В останньому випадку зберігається доволі висока ймовірність повернення, тоді як поєднання індивідуальних планів із втратою віри в перспективність їх реалізації в українському суспільстві формує настрої на постійну еміграцію. Тому реалізація політики запобігання масовому виїзду та бодай часткового повернення мігрантів неможлива без надання їм чіткої перспективи в Україні.
Негативні наслідки для України, швидше за все, матиме переорієнтація частини мігрантів зі Східної Європи на Західну, передусім на Німеччину та Об'єднане Королівство, котрі за рівнем зарплат значно випереджають традиційні країни працевлаштування українців (Польщу, Чехію й навіть Італію). Упродовж останніх кількох років саме Німеччина - найбажаніша країна зайнятості для українців. До суто економічних мотивів додаються й політичні рішення: з березня 2020 року Німеччина відкрила ринок праці для мігрантів з-за меж ЄС, а після Brexit можливості українців працювати у Об'єднаному Королівстві майже не відрізняються від тих, які мають громадяни східних країн ЄС. Особи, які працюють не в сусідніх, а в більш віддалених і економічно розвинених країнах, значно частіше орієнтуються не на циркулярні (від'їзд - повернення з грішми - від'їзд), а на тривалі поїздки, які зазвичай переходять у стаціонарну міграцію. Отже, такого роду зміна географії трудової міграції загрожує значно більшим відпливом населення з України.
Масштабний відплив економічно активного населення до країн із вищими зарплатами та кращими можливостями працевлаштування, кращою освітою тощо неминуче відновиться. І навіть за умови дуже швидкого соціально-економічного розвитку України і досягнення рівня та якості життя, порівнянних зі стандартами розвинених стабільних суспільств, кількість трудових мігрантів зростатиме. Проте, хоча більшість заробітчан готові виїхати за першої ж нагоди, шанси на утримання певної їх частини є. Йдеться передусім про тих, хто нагромадив достатньо коштів за період роботи за кордоном, хто не зовсім задоволений умовами праці за кордоном, і про тих, чия поїздка виявилася невдалою.
Суспільство - і влада - мають визначити міграційні пріоритети: є доволі багато країн (значно бідніших від України, чиє населення зростає високими темпами), які вважають масовий виїзд своїх громадян позитивним чинником розвитку, а є такі, котрі першочерговим завданням вважають повернення мігрантів. Визнання свободи переміщень невід'ємним правом людини означає принципову неможливість запровадження будь-яких обмежень на виїзд за кордон. Навпаки, прагнення заборонити/ускладнити виїзд неминуче спричинить посилення протестних настроїв і напруги в суспільстві. Але не можна нехтувати й суспільними інтересами, які мають визначатися з урахуванням наслідків міграцій, виходячи з наявності/відсутності зв'язків мігранта з Батьківщиною (через бізнес, родичів, друзів), з перспектив повернення чи остаточного від'їзду усією родиною.
Масова робота українців за кордоном, безумовно, має позитивні наслідки: це надходження валюти, підвищення рівня життя численних груп населення і цілих територій, зниження напруги на ринку праці, засвоєння ринкової свідомості, цінностей і норм демократичного суспільства тощо. За даними НБУ, в 2019 році обсяг приватних переказів з-за кордону становив майже 12 млрд дол., а в січні-квітні 2020 року до України надійшло понад 3,7 млрд. Певна річ, значною мірою саме ці кошти дали змогу чималій частині населення, зокрема західних областей (а найбільше від карантину втратила економіка туристичних регіонів), пережити економічні негаразди. Приватні грошові перекази в Україну стабільно перевищують 10% ВВП і втричі - прямі іноземні інвестиції. Звісно, тільки частина йде на розвиток бізнесу, але кожна гривня, витрачена в Україні, працює на вітчизняну економіку. Зростання поточного споживання підвищує сукупний платоспроможний попит, а отже, створює умови для заробітків (далеко не завжди легальних) доволі широкому загалу. Це демонструє розміщення новобудов у сільській місцевості, зокрема відмінність між поселеннями, багато жителів яких працюють за кордоном, і тими, в яких заробітчан практично нема. Незаперечний зиск отримують у цілому територіальні громади, звідки виїжджають на заробітки багато людей.
Але масовий від'їзд людей віком до 40 років посилює депопуляцію, загострює проблеми старіння і, відповідно, пенсійного забезпечення, створює проблеми економічного розвитку, викликані нестачею кваліфікованих працівників (нині в Україні поряд із масштабним безробіттям на рівні приблизно 2 млн осіб фіксується незадоволений попит на робочу силу, що стоїть на заваді розвиткові багатьох підприємств).
Отже, необхідно пройти між Сциллою і Харибдою, намагаючись одночасно розширювати для українців можливості легального працевлаштування за кордоном, заохочувати їх працювати в Україні, підтримувати якомога ширші контакти з тими, хто перебуває в інших країнах, і переконувати їх у доцільності повернення.
Наразі більшість мігрантів не визначилися. З одного боку, вони тимчасово відрізані від закордонних заробітків, з іншого - їх не цікавлять українські вакансії. Певним виходом може стати організація й залучення мігрантів до тимчасових робіт на період їх перебування в Україні. У стислі терміни необхідно допомогти відновитися мікро- і малому бізнесу, запропонувати громадські роботи як тимчасовий вихід із масового безробіття, через механізми концесії, публічно-приватного партнерства, державні закупівлі створити робочі місця в галузях, які дають значний мультиплікативний ефект (зокрема в будівництві). З огляду на ризик подальшого збільшення бюджетних видатків, можливо, в т.зв. бюджетній сфері доцільно створювати не постійні, а тимчасові робочі місця. Але всі вони не будуть високооплачувані, зокрема в умовах значного безробіття, і не стануть альтернативою робочим місцям, доступним за кордоном; отже, їх створення матиме, радше, короткочасний, ніж тривалий ефект.
Ефективна недекларативна підтримка мікро- і малого бізнесу потребує залучення його представників до формування політики, у т.ч. виходу з карантину, своєчасного й повного інформування підприємців про прийняті рішення. При цьому не може бути й мови про скасування сплати ЄСВ за найманих працівників (ці кошти не є власністю ані держави, ані роботодавця), дуже обережно слід підходити і до зниження ПДФО (це підриває спроможність територіальних громад). Натомість приваблюють встановлення пільг щодо кредитування, спрощення доступу до ринків, консультації та допомога правового і бухгалтерського характеру. Варто запровадити легалізацію мікробізнесу, зокрема з допомогою своєрідного "нульового варіанта": максимальне спрощення реєстрації, заборона контролю, сплата необтяжливого річного внеску до місцевого бюджету і гарантована державна підтримка на випадок форс-мажору, як, скажімо, COVID-19. Безумовно, корисним буде впровадження програм, поширених у ЄС, але з обов'язковою попередньою експертизою щодо ризиків тінізації. Створення власної справи може стати реальною альтернативою трудовій міграції.
Допомога в легальному працевлаштуванні за кордоном не лише переконає мігрантів у лояльному ставленні до них держави, а й сприятиме встановленню тісніших контактів із ними під час роботи в інших країнах, захисту їхніх прав за кордоном і швидшому досягненню поставлених ними цілей, пов'язаних, зокрема, з нагромадженням активів, що в низці випадків заохочуватиме повернення. Важливим є укладення угод про пенсійне забезпечення з країнами, в яких працюють українські мігранти. Вкрай необхідно підтвердити на високому рівні принципову неприпустимість оподаткування переказів, що є трансферами в межах родини, і звільнити нарешті від митних зборів ввезені мігрантами засоби виробництва для розвитку власного бізнесу.
Після тривалого перебування за кордоном мігранти неминуче зіштовхуються з різними проблемами й потребують допомоги в оформленні зароблених за кордоном пенсій, працевлаштуванні, відновленні та визнанні документів, підтвердженні результатів неформального професійного навчання, інколи психологічної адаптації тощо. Ті, хто нагромадив серйозні кошти, в умовах вимушеного повернення можуть задуматися над владанням їх у власну справу в Україні, але це потребує адекватних дій влади, зокрема кредитної та консультаційної підтримки. Ефективна допомога стане для когось стимулом повернутися, а її відсутність, навпаки, переконає тих, хто вагається, назавжди залишатися за кордоном.
Зрозуміло, що, попри всі зусилля, частина мігрантів не повернеться в Україну. З ними потрібно налагоджувати системні контакти, допомагати зберегти відчуття української належності. Ефективна співпраця з діаспорою сприятиме покращенню іміджу й посиленню впливовості України у світі. Це підтверджує приклад інших країн: стратегічне партнерство США з Ізраїлем не в останню чергу є результатом лобістської діяльності єврейської діаспори у США; масштабна міграція китайців до країн Південно-Східної Азії викликала посилення впливу Китаю в цьому регіоні; програма Polonia, що діяла ще за часів Польської Народної Республіки, пришвидшила інтеграцію сучасної Польщі.
Наразі чи не єдиним успішним прикладом української співпраці з діаспорою є функціонування з 2007 року Міжнародної української школи. Цей державний навчальний заклад забезпечує освіту українських дітей, батьки яких тимчасово чи постійно перебувають за кордоном. Наразі 3,3 тисячі дітей у 78 країнах навчаються (а згодом отримають державні сертифікати України про освіту) у приватних та суботніх українських школах, а також дистанційно й екстернатно. Це забезпечує важливі передумови для реінтеграції дітей мігрантів, які повертаються, а у випадку неповернення підтримує українську ідентичність.
Важливий напрям дій - впровадження спільно з урядами країн перебування наших мігрантів програм циркулярної міграції. Це вигідно обом сторонам, тому Україна має реальні можливості домовитися про залучення країн ЄС до фінансування таких програм. Прикладом є міграції сезонних працівників з України на основі міжурядових домовленостей.
Дуже важливо подолати в українському суспільстві негативні стереотипи щодо міграції. З допомогою освітніх і комунікативних засобів потрібно наполегливо роз'яснювати, що міграція - це не проблема, котра потребує розв'язання, а реальність, із якою належить рахуватися і яку необхідно облаштовувати.