22 червня виповнюється 71 рік від дня початку радянсько-німецької війни. Чому ж у автора не піднімається рука назвати її Великою Вітчизняною принаймні на першому етапі війни, який охопив більш як рік, коли «непереможна і легендарна» пережила цілу низку страшних і принизливих поразок? Може, й тому, що вперті факти свідчать: Радянський Союз ніколи у своїй історії не був миролюбною країною. Ця агресивна тоталітарна держава націлювалася виключно на світове панування під омофором серпа і молота. І свою сутність вона проявила «по повній програмі» саме в передвоєнні роки, про що йтиметься далі. Цей період нерозривно пов’язаний із початком війни.
...Протягом майже двох років напередодні цієї страшної дати Сталін і Гітлер ділили європейський пиріг. Після підписання 23 серпня 1939 року пакту Молотова-Ріббентропа та Секретного протоколу до нього нацисти і комуністи стали союзниками за всіма статтями: як військово-політичною, так і економічною. Навіть ідеологічні розбіжності, які стали явними й непримиренними із приходом Гітлера 1933 року до влади в Німеччині, відійшли на задній план. Сталінська риторика про вірність комуністичним ідеалам пішла в небуття, Комінтерн був буквально паралізований. До речі, чудово усвідомлюючи всю аморальність і протиправність політики СРСР у передвоєнний період, Й.Сталін ні в знаменитій промові по радіо 3 липня 1941 року, ні пізніше і словом не прохоплювався про історію довоєнної співпраці з нацистами. Про мораль і людяність тут годі й говорити...
Після розгрому Другої Речі Посполитої її територію було розділено практично порівну між двома хижаками. Спільний парад і приязне спілкування офіцерів-переможців 23 вересня 1939-го в Бресті стали квінтесенцією співпраці двох тоталітарних режимів. Західна Україна і Білорусь, населені переважно українцями та білорусами відповідно, з квітами зустрічали «визволителів» з панського ярма. Далі настало протверезіння, причому швидке. Розпочалися насильницька колективізація, масові депортації поляків та українців до Сибіру і Казахстану, розгорнулося справжнє полювання на інтелігенцію, священиків, які були виразниками, провідниками національної ідеї. «Про цю трагедію написати б роман, на тисячі три градусів температури, і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу, усі свої скорботи», - писав Олександр Довженко у «Щоденнику». І в результаті влітку 1941 р. німців у Західній Україні зустрічали як визволителів.
Потім настала черга Фінляндії, яка в Зимовій війні 1939-1940 рр. зуміла захистити свою незалежність, показавши чудеса героїзму, а РСЧА - продемонструвала цілковиту неготовність до війни. І, нарешті, влітку 1940 р. настала черга країн Балтії. Які, у свою чергу, виявилися легкою здобиччю Кремля і здалися без бою. Всі принади нового, комуністичного, порядку литовці, латиші та естонці відчули також дуже скоро: на Схід рушили потяги з депортованими «соціально чужими елементами». Не прогавив Сталін і нагоди промацати південний фланг, «реквізувавши» в Румунії Північну Буковину та Бессарабію.
Трохи раніше, навесні 1940 р., нацисти практично без опору окупували Данію, потім протягом кількох тижнів Голландію, Бельгію, Норвегію і примусили до ганебної капітуляції Францію. Єдиного, не зломленого противника - Великобританію - було загнано на її острови. І тільки в «битві за Англію» люфтвафе дістали гідну відсіч. До речі, весь цей час сталінська пропаганда вважала «призвідниками війни» саме своїх майбутніх союзників по антигітлерівській коаліції - Великобританію і Францію... Достатньо перечитати центральні газети - «Правду» або «Известия» зразка 1939-1941 рр.
...Червоні футболки з гербом СРСР, а часто і з ликом Сталіна сьогодні вдягають молодики, які і в страшному сні не можуть уявити жахи ГУЛАГу, депортацій та етнічних чисток, трьох голодоморів. Їм глибоко наплювати на скалічені долі людей, мільйони закатованих комуністичним режимом. Напевне, і сьогодні будь-якій розсудливій людині важко зрозуміти, осмислити страшні цифри загиблих у цій війні (тільки «офіційна» статистика говорить про більш як 27 млн. людей); безповоротні втрати України становлять понад 8 млн. людей, у тому числі 5,5 млн. цивільного населення. І навіть уявити собі усталену, можна сказати офіційну, цифру в 5,7 млн. полонених червоноармійців, командирів (зокрема 85 генералів і прирівняних до них) - досить складно. Кадрову Червону армію в боях 1941-1942 рр. було практично знищено. Всього на 16 листопада 1941р. число військовополонених сягнуло
2,5 млн. За шість із половиною місяців війни - з 22 червня 1941-го по 10 січня 1942 р. - згідно зі зведеннями німецьких штабів, - близько 3,9 млн., серед них 15 200 офіцерів, або 0,4%. Крім того, дезертирували або ухилилися від полону та фронту більш як 1 млн. людей. За роки війни військові трибунали засудили 994 тисяч військовослужбовців РСЧА, з них розстріляно понад 157 тисяч осіб (із цієї кількості страчених солдатів та офіцерів можна було сформувати 10-12 повнокровних дивізій!).
За різними даними, від 800 тис. до 1 млн. радянських солдатів та офіцерів тією чи іншою мірою працювали на перемогу Гітлера - це і так звані хіві («добровільні помічники»), і Російська визвольна армія генерала А.Власова, і поліцейські та військові частини, в тому числі й війська СС. З ворогом співпрацювали генерали А.Власов, І.Благовєщенський, Д.Закутний, В.Малишкін, М.Саліхов, Б.Ріхтер, Ф.Трухін, бригадний комісар Г.Жиленков... З
85 генералів і прирівняних до них загинули в полоні 25 осіб, засуджені за співпрацю з ворогом і зраду 17, репресовані після звільнення за втрату управління військами і здачу в полон 13, поновлено в правах після перевірки 30 осіб. Однією з причин того, що настільки багато солдатів і офіцерів пішли на службу до ворога, стала непримиренна позиція сталінської влади до полонених, яких було оголошено зрадниками. Незалежно від того, в якій ситуації вони опинилися. Поражали в правах і їхніх родичів...
Як бачимо, при першій же серйозній перевірці на міцність більшовицька Система, грунтована на придушенні людської гідності, репресіях, «заходах фізичного впливу» (тобто катуванні), лицемірстві та брехні, фактично зазнала поразки... Раніше світова історія не знала такого катарсису, морально-психологічного зламу. Справжнє заціпеніння охопило все суспільство згори до низу. І все ж нелюдськими зусиллями, ціною страшних жертв Радянський Союз встояв.
Правдива історія про Другу світову війну дедалі частіше наражається на «дружну відсіч» поборників славного минулого Радянського Союзу. Такі є і в Росії, і в Україні. Новий-старий президент Росії В.Путін, для якого найстрашнішою катастрофою XX століття став розпад СРСР, ще в ранзі прем’єра, в грудні 2010 року, приголомшив усіх (та чи всіх - іще запитання, бо в московській студії довго не змовкали бурхливі оплески) заявою, що Росія і без України, та й інших республік, виграла б Другу світову війну... (Див. «ДТ», №47 від 18.12.
2010 р. «Одна на всіх ...»? За Путіним - уже ні»). У Росії відбувається фактично реабілітація сталінських методів управління. Російський соціолог Борис Дубін, наприклад, фіксує у своїх співвітчизників розлом національної свідомості у ставленні до Сталіна та зіткнення в цій свідомості двох образів: Сталіна-тирана і Сталіна - переможця у війні. Причому рівні частки, понад 2/3 дорослого населення РФ підтримують обидва ці образи. Російський письменник Володимир Сорокін якось сказав про сталінізацію свідомості росіян: «Це не шизофренія, як може здатися. Це спроба масової свідомості, навпаки, уникнути його фрагментарності, успадкованої від епохи перебудови, з’єднавши доступними ментальними засобами великі осколки розбитого дзеркала, відкинувши занадто «дрібні» й занадто гострі. Російське суспільство не проробило необхідної роботи із самоідентифікації, подолання кризи історичної свідомості, який так чітко діагностується соціологами. Ми прагнемо бути спадкоємцями і Столипіна, і Сталіна водночас».
Чудово уживаються в російському воєнно-історичному калейдоскопі і радянські воїни, котрі залили багрянцем своєї крові поля битв у 1941-1945 рр., і генерали Краснов, Шкуро і Власов, котрі співпрацювали з ворогом, білі й червоні. Але щойно українці заводять мову про воїнів УПА, які боролися в роки війни за незалежність своєї землі на кількох фронтах, як одразу ж чуємо зужиті фрази про колабораціонізм останніх.
У нас - і на найвищому владному рівні - є своя прокремлівська «торсида». Міністр-українофоб у сьогоднішньому уряді України Д.Табачник продовжує ратувати за історію спільну з Росією. Він хоче зліпити її за кремлівськими лекалами?
Даниїл Гранін, рядовий учасник війни, з болем у серці казав: «Треба розуміти, що Червона армія, яку плекав Сталін і якою він опікувався, програла війну - начисто. Війна десь у вересні-жовтні 1941-го, коли стало ясно, що країна гине, перетворилася на Велику Вітчизняну війну. На війну піднявся народ. Десь у серпні 1941-го я сидів в окопі, повз нас проходили відступаючі кадрові війська, і я, як і наші солдати-ополченці, озброєний пляшкою із запалювальною сумішшю, - єдине озброєння, яке в нас було, - виміняв за мило, що його мені мати дала в дорогу, і головку цукру - я виміняв гвинтівку з патронами, з якою я став почуватися озброєним солдатом. Що це було?.. Нас відправили на війну, до якої ми довго готувалися, країна безперервно готувалася до цієї війни, а нас відправили беззбройних - все народне ополчення. Я хочу, щоб була така правда про війну, яка не образлива, показує героїзм, справжній героїзм народу, який, попри все, все ж таки переміг.
Це та правда, котра не збігається з поняттям сталінізм, який сьогодні розповідає, як ми перемагали, а не про те, як ми вистраждали цю перемогу, як ми програвали цю війну і все ж таки знайшли в собі сили, щоб переламати її хід нечуваною, невиправданою ціною, після якої називати її перемогою язик через силу повертається...»
І якщо подвиг радянського народу представлено не тільки фанфарами та салютами на честь Перемоги, пшонкою та фронтовими ста грамами, то це, на думку багатьох наших сучасників, - виключно «стрільба по минулому»? Так у коментарі до статті Юрія Кирпичова (див. DT.UA, №22 від 17.06.2011, «Та війна... Коли воюють за батьківщину, штрафбати і загородзагони з кулеметами не потрібні») написав один «товариш». Отже, він упевнений, що не друкуючи таких статей, ми виховуватимемо «не зашорене ліберастичними казками» покоління? З таким підходом ми будемо насолоджуватися єзуїтськими опусами генерала армії Гарєєва, орденоносного письменника Карпова, завдяки якому маршал Жуков уже, схоже, на шляху до святих угодників. І знову будемо читати про «подвиг, який у віках» (хто ж сперечатиметься?) І, максимум, про «великі невдачі» радянських військ, які відійшли на «заздалегідь підготовлені позиції». І тоді нам буде важко зрозуміти, чому ж славна РСЧА зазнала втрат, не порівнянних із ворожими, як німці дійшли до Москви, Ленінграда, Волги і Кавказького хребта?..
Про людей, котрі опинилися в окупації. За різними даними, від 3,5 до 4 млн. було евакуйовано тільки з території УРСР на Схід, кілька мільйонів українців воювали на фронтах. Мінімум 30 млн. людей опинилися під п’ятою окупанта. О.Довженко, який чудово знав сталінську Систему, розумів що їх чекає: «Прийдуть наші… і, не розібравшись ні в кому і ні в чому, людей каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусив якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями».
Зараз багато хто розводиться про подвиг батьків і дідів, спекулюючи пам’яттю про них... Поговорімо і про це. Я раніше неодноразово писав, що війна була в кожного її учасника «своя». Хтось усю війну охороняв «ворогів народу» у Норильську або на Колимі, гасав по Карпатах у складі «легендованої» групи НКВС у пошуках повстанців УПА або «лісових братів» у Прибалтиці - аж до середини 1950-х. І «заслужено» отримував преференції «учасника ВВВ». Згадаймо і про знемагаючих від спраги захисників Севастополя, залишених напризволяще власним командуванням (генералом Петровим і контр-адміралом Октябрським) наприкінці червня 1942 р., або про тих, хто бився до останньої краплі крові у Брестській фортеці... Лише одиниці вижили, пройшовши війну від першого до останнього дня. Як, наприклад, мій дід, генерал-майор Адам Махун, збиваючи ворожі літаки - від Одеси, Севастополя в 1941-1942 рр. і до Відня в 1945-му, дивом уцілів після того, як його самого збили на Курській дузі... Або ж зниклий безвісти під Харковом у травні 1942 р. бойовий офіцер Роман Приймак, брат мого діда, полковника Григорія Примаченка. Дід так і не відпросився на фронт із Далекого Сходу, хоча написав кілька рапортів. Але потім воював на Сахаліні і в Маньчжурії з японцями, пройшов Корейську війну з першого і до останнього дня. Його батька, Никанора Васильовича, за наклепом земляків («три сини - червоні командири»!) німці так побили, що він невдовзі помер...
Вічна пам’ять тим воїнам, хто ціною свого життя захистив рідну землю. І вселенська ганьба керівникам і воєначальникам, які довели країну до того стану, що її довелося рятувати такою страшною ціною.