Урочисті суддівські шати в усіх країнах підкреслено архаїчні. Мантії, герби, ланцюжки, шапочки. Заведено вважати, що це підкреслює певну непорушність і спадкоємність традицій із тих, римських ще, часів, коли правосуддя було «справжнім». Але цілком можна припустити, що якби установка була на футуристичність одягу, то вона б мала вигляд, можливо, не менш розмаїтий, але значно більш понурий. А саме - повторювала б дизайн тюремного одягу тих країн, у яких це правосуддя вершилося. Комбінезони й роби з номерами, яскраві або смугасті, шапочки-«підорки» і жодних тобі ланцюгів, крім кайданів.
Неправедність вироків - явище таке ж хронічне, як і саме судочинство. З усіма наслідками, що випливають. 449 року до нашої ери внаслідок несправедливого судового вироку у справі сенатора Аллія Клавдія про зґвалтування дівчини Віргинії в Римі відбулося народне повстання, завдяки якому владу сенаторів повалили. Тоді в результаті лжесвідчення наречену колишнього трибуна Луція, який захищав права народу, було визнано рабинею, і ґвалтівник не мусив відповідати за свій вчинок. Але її родина була такою відомою, що примітивна фальсифікація викликала справжній бунт.
Тепер заведено вважати, що в основі несправедливих суддівських рішень лежить корупція. На низовому рівні це, слід гадати, правда. Але на вищому - це з самого початку конфлікт пріоритетів. На чий бік стати? Цезар чи плебс? Держава чи народ? Результат чи процедура? Законодавство, що розвинулося з давньогрецьких законів Солона, спочатку просто фіксувало звичаї, які склалися за взаємної згоди людей. Але коли над побутовим правом з’явилися релігійні й ідеологічні «надбудови», саме вони почали визначати, на чию користь слід створювати закони й підзаконні акти. Звісно ж, в ім’я «вищого блага». Яке блага людей жодним чином не стосується. Суд покликаний показувати суспільству, що в цей момент часу справедливо. Але інколи часи змінюються так швидко, що судді не встигають утекти.
Заведено вважати, що найяскравіший приклад відплати суддям-злочинцям у ХХ ст. - третій Нюрнберзький процес 1947 року. Тому в посткомуністичний період часто можна було чути досить наївні вимоги якогось «Нюрнберга-2» для комуністів. Наївні не по суті. Комунізм знищив десятки мільйонів людей і, нарівні з нацизмом, давно засуджений. Денацифікація в Європі пройшла наприкінці 40-х, декомунізація в нас - і не починалася.
Наївна сама спроба скопіювати нібито справедливу й результативну процедуру відплати. Адже Нюрнберг, де використали «особливу форму права», як і решта аналогічних процесів, можна проілюструвати цитатою засудженого там Герінга: «Переможець - завжди суддя, а переможений - підсудний». У Лондон, де переможці готували статут Нюрнберзького процесу, делегація з Москви привезла затверджений Сталіним у листопаді 1945 року перелік із дев’яти «небажаних питань». Пакт, Катинь, Польща тощо. Союзники, в яких теж було рильце в пушку, висунули зустрічні теми, які слід було забути, - Мюнхенську угоду, наприклад. Домовилися, особливо принципових своїх суддів прибрали хто як умів (радянський обвинувач Микола Зоря «застрелився», приблизно так само, як наш колишній міністр внутрішніх справ Кравченко). Об’єктивність Нюрнберга - велике перебільшення й приклад для наслідування тільки для невігласів.
Судив шістнадцятьох юристів і суддів Третього рейху американський військовий трибунал. Офіційно - «Сполучені Штати Америки проти Йозефа Альтштеттера та інших». Із самого початку з обвинувачення було вилучено пункт «Участь у загальному плані або змові з метою здійснення військових злочинів та злочинів проти людяності». Один помер під час процесу, одного відпустили за станом здоров’я. Чотирьох було виправдано. Двоє отримали по п’ять (саме Альтштеттер, начальник відділу цивільного законодавства і процесу) та сім років. Четверо - 10 років. Решта - довічне. Але на початку 50-х років усі вони вже опинилися на волі. Багато значно одіозніших осіб взагалі не стали перед судом. Закладалися основи Євросоюзу, ФРН вступала в НАТО й Конрад Аденауер гостру потребував кваліфікованих кадрів колишнього рейху. Ті, хто відсидів, стали отримувати дуже пристойні пенсії, наприклад Ернст Лаунц (обвинувач у справах про замах на Гітлера) з 1952 року до кінця життя отримував пенсію генерального прокурора.
Якби не Голокост, ми б знали сьогодні про Нюрнберг стільки ж, скільки про аналогічний Токійський процес, де серед обвинувачуваних і покараних єдиним юристом був міністр правосуддя, достроково звільнений 1955 року. (Там із самого початку переможці взагалі не знали, кого й за що судити (після Хіросіми!), але окупаційній американській владі просто необхідно було когось стратити в науку іншим.) Ми не знаємо про чимало інших процесів над суддями попередніх режимів, публічною частиною яких було дотримання міжнародних норм, а непублічною - пошук обопільної вигоди між представниками сторін.
Проблема справедливості судочинства лежить у площині не формальної юриспруденції, а людяності, в широкому сенсі слова.
Правосуддя Третього рейху формально існувало на всіх рівнях. Георгія Димитрова виправдали на Лейпцизькому процесі 1933 року, де його обвинувачували в підпалі Рейхстагу. Хоча Димитров «білим і пухнатим» зовсім не був, у Берліні він перебував як таємний агент Комінтерну, а в себе в Болгарії був заочно засуджений до смерті за участь у збройному заколоті. Наклепників нацисти карали (на окупованих територіях публічно шмагали батогами), бо «стукати» треба було якісно й ідейно. У білоруській «Локотській республіці» (створеній за проектом генерала Йодля про використання антикомуністичних настроїв у колишньому СРСР і юридично визнаній нацистами) місцева поліція впіймала, судила й повісила двох німецьких мародерів, і фашисти визнали це рішення законним. Але буквально по сусідству села просто випалювали, а їх населення - розстрілювали.
Переважно (всупереч «дисидентам» рейху, які вважали таку політику самовбивчою) параноїдальний підхід Гітлера виводив десятки мільйонів людей за рамки будь-якого права взагалі, як колись римський суд вивів «у рабині» дівчину Віргинію. Правосуддя «для своїх» ніколи не мало нічого спільного зі справедливістю в загальнолюдському розумінні.
Нині в Україні ми є свідками такого правосуддя, яке ефективно функціонує за формальними ознаками в інтересах правлячої меншості. Не бозна-яка новина: і за совєтів знали, що «прокурор додасть». Ні лиходії, ні жертви, скільки їх не сади, не є анітрохи оригінальними або видатними персонами, ні з погляду скоєних злодіянь, ні з погляду «вибіркового правосуддя».
Силою обставин у поле зору громадськості (як Хіросіма з Нагасакі) потрапили замовні справи Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, підкресливши саме цю вічну вибірковість і водночас формальну «справедливість» суду. Колись ми читатимемо стенограми їх судів із таким самим зацікавленням, як тепер - стенограму суду від 13 березня 1964 року над майбутнім нобелівським лауреатом Йосипом Бродським. І обвинувач Сорокін («Ви кажете, що у вас дуже розвинена допитливість. Чому ж ви не захотіли служити в Радянській армії?»), і суддя Савельєва («Ми називаємо ваші вірші «так званими», бо іншого поняття про них у нас немає») виглядають повними ідіотами. Але коли Бродський о тримав Нобелівську премію, вже пенсіонерка Савельєва заявила, що в цьому і її заслуга - бо наставила його на путь істинний…
Загадкові люди, ці судді. І, звісно ж, буде дуже несправедливо карати виключно «головних дійових осіб» цих двох процесів, яку б нісенітницю, з погляду нащадків, вони не пороли. Вони ж інструмент впливу, а не самодіяльні виконавці. Навіть грузинські реформовані суди (прокуратура, фінансова поліція) мають справу з політичною необхідністю інколи виносити рішення з урахуванням «дзвінка». Але є дві небезпеки, два різні сценарії розвитку майбутніх подій із тотального встановлення справедливості.
Перша - що в тіні двох гучних справ залишаться сотні, а можливо й тисячі інших аналогічних справ. До тих в’язнів не приїжджали «на перший пчих» закордонні лікарі, до них не пробивалася й про них не пащекувала преса, за умовами їх утримання не стежила світова спільнота. Лише двох несправедливо засуджених оголосять політичними ангелами во плоті з бездоганною репутацією, достойною нових кредитів МВФ. Решта залишаться там, де були. Судова реформа зведеться до заміни одних підлабузників іншими. Буде сякий-такий «нюрнберг» для найбільш безтолкових - і все. Решта отримають хороші пенсії.
Друга небезпека - реванш може бути організований за китайською моделлю 1960-х, доби «культурної революції», коли міністр держбезпеки Китаю Се Фучжі заявив: «Ми не можемо залежати від рутинного судочинства й від кримінального кодексу». Мао, відчуваючи, що не може впоратися з системою влади, яка виходить із покори, фактично дозволив убивати всіх колишніх чиновників, випустивши на вулиці десятки мільйонів революційних «безчинщиків» - загони малограмотних підлітків-хунвейбінів. Самих тільки держчиновників знищили п’ять мільйонів. Уже через два роки Мао змушений був утихомирювати своїх революціонерів із допомогою урядових військ. І після показових розстрілів ще п’ять мільйонів борців за абсолютну справедливість вирушили на десять років у заслання.
Це, відповідно, європейська й азійська моделі розвитку. Український колорит полягатиме в тому, що всі майбутні обвинувачувані на той час опиняться:
а) терміново на пенсії; б) у жахливому стані здоров’я; в) у змозі послужити новій революційній владі з тим самим ідіотським старанням.
Тут - основа міфу про грядущу неминучу й справедливу відплату всім-усім несправедливим суддям у якійсь особливій, третій, українській версії. У будь-якому суспільстві і в будь-який час суди є породженням та інструментом захисту абсолютно конкретного ладу й абсолютно конкретної еліти. Політичні уроки постсовка гласять, що часткова лібералізація чогось у консервативному суспільстві, якою дражнять освіченого виборця, неможлива за визначенням, бо запускає механізми остаточного розвалу системи. Найяскравіший приклад - «перебудова» в СРСР. Тому всі пострадянські правителі під цими ліберальними гаслами насправді будують частково авторитарні режими. І коли перехоплюють їх один в одного, то лише міцніше загвинчують гайки, валячи всі негаразди процесу на «злочинних» попередників.
У досяжному майбутньому не видно команди реформаторів, яка не порушувала з корисливих спонукань бодай власних домовленостей, немає унікальності політичного моменту, в який ця група або її лідери не винні нікому нічого, ні всередині країни, ні поза нею. Кожна влада, зокрема суддівська, і хоче, і боїться цих змін, бо боязко опинитися на боці тих, хто програв. Адже тоді їх неодмінно судитимуть, і вони зможуть сказати словами барда Юлія Кіма:
«Суди, судья, суди меня, -
Работа есть работа!
Сегодня ты, а завтра я,
А послезавтра - кто-то.
Суди, судья, смелее
Цеди, судья, слова,
Как будто ты
по меньшей мере
Истина сама!
А вся истина ясна
Не судье, не узнику,
А тем, кто в наши времена
Заказывает музыку».