Спроба реконструкції: з мапи й поштівок 1941 року

70-річний «ювілей» початку війни дав підставу переглянути родинну епістолярну спадщину, що дісталася від батьків: 11 поштових відправлень, отриманих з фронту, датовано 26 липня - 2 вересня 1941 року.

Одразу скажу: батько - Ва­силь Федорович Малаков - повернувся з війни у травні 1945 ро­ку. А тоді, 23 червня 1941 року, в понеділок, уже маючи на руках повістку з райвійськкомату, він пішов на роботу, де отримав документ про звільнення і за мобілізаційним приписом з’явився на призовний пункт, що негайно розмістився поблизу нашої тодішньої київської домівки (вулиця Круглоуніверситетська, 7а,
кв. 29; тепер це №14, і нумерацію квартир змінено) - в середній школі на вулиці Дарвіна, 2.

За станом здоров’я батько був нестройовий (носив досить сильні окуляри), але, коли почалася Друга світова війна, коли Київський особливий військовий округ став Українським фронтом і його бійці пішли у «визвольний похід» за Збруч, батька відправили на військові збори (з вересня по грудень 1939 року), які він проходив як резервіст у Києві. Носив у петлицях по два «кубаря», що відповідало військовому званню лейтенант.

24 червня 1941 року батько ешелоном рушив на фронт від станції Київ-Московський у складі 174-го запасного стрілецького полку 26-ї армії. Мав віку 39 років. Вдома з мамою залишилися мій 13-річний брат Георгій (по-домашньому Гога) та чотирирічний автор цих рядків.

Збереглася батькова польова карта масштабу 1:1 000 000 (в 1 сан­тиметрі - 10 кілометрів), склеєна з кількох аркушиків. У межах цього фрагмента: на півночі - Сарни, на півдні - Могилів-Подільський, на заході - Самбір, на сході - Бориспіль. Судячи з нанесеного нового державного кордону та з написання назв населених пунктів, карту складено перед війною, бо назви західно­українських міст, містечок і сіл да­но російською мовою в транс­крипції з польської - наприклад: Щежец (Щирець), Сон­дова Виш­ня (Судова Вишня), Єзежани (Озеряни) тощо. Деякі міста батьковою рукою взято в кружечок й поруч проставлено дату - фіолетовим олівцем і так, що немає сумніву: зроблено це не за столом, а в польових умовах. Тоді дати писали через дріб: число - арабсь­кими, місяць - римськими цифрами. Так само олівцем прокреслено шлях, яким рухався ешелон на фронт: Київ-Жме­ринка-Проскурів (тепер - Хмель­­ницький) - Волочиськ-Тер­нопіль-Львів. Проти останнього стоїть батькова дата: 27/VІ-41. Через три дні тут уже були німці.

Тепер, спираючись на оприлюднені схеми бойових дій, на публікації та дані з Інтернету, можна зробити спробу реконструювати мапу та події, у вирі яких (або поза якими) міг опинитися мій батько в його тодішньому становищі військовослужбовця.

Отже, йдемо за мапою та батьковими спогадами.

Зі Львова батько наніс на мапі жирну стрілку у бік міста Хирів, що західніше Самбора, в якому розташовувався штаб 26-ї армії.

Про тодішнє перебування у Львові запам’яталася повоєнна батькова розповідь, як вони, кажучи військовою мовою, зосередилися на якомусь закритому міському подвір’ї. Зненацька їх обстріляли з високого горища. Когось поранило, більшість поспішили в укриття, а кілька бійців швидко знайшли хід на горище, звідки вивели блідого хлопця, відібравши в нього німецький автомат. Без допиту й слідства з цього ж автомата хлопця й розстріляли, він тільки й устиг вигукнути: «Слава Україні!».

Цей спогад я почув 1950 ро­ку, коли батько повернувся з відрядження зі Львова привізши новину: у Львові в громадських туалетах висять оголошення про добровільну явку з повинною вояків УПА. Це я почув у свої тринадцять років…

Збереглася плеската жерстяна коробочка з-під коротких олівців фірми Faber іще дореволюційного походження. Напевно, її дала батькові наша мама, бо в коробочці й досі лежить чорний олівець, на жовтій поверхні якого ножичком вирізано «Е.П.» (Евгения Паппадопуло - мамине грецьке прізвище в дівоцтві). Коробочку з дорогими фотографіями рідних та аркушиками відривного календаря за 1924-1925 роки з маминими записами-враженнями про щасливі побачення батько носив у нагрудній кишені гімнастерки всі роки війни - на серці. Зберігся в коробочці й амулет-оберіг - три засушені «щасливі» (бо мають не три пелюстки, а чотири) листочки конюшини в картонній обгортці, на якій батьковою рукою написано: «Эти лепестки клевера я находил, лежа на земле в ходе боевых операций в районе Львова в период 27-28 июня 1941 г.».

Офіційною мовою пізніших публікацій, «ураховуючи несприятливі обставини, що склалися впродовж перших днів від початку війни, Ставка Верховного командування Червоної армії 30 червня наказала командувачу Південно-Західного фронту генерал-полковнику М.Кирпоносу міцно прикрити київський напрямок і до 9 липня відвести війська з львівського виступу на рубіж старих укріплених районів по лінії державного кордону 1939 року та, спираючись на них, організувати міцну оборону».

26-та армія під командуванням генерал-лейтенанта Ф.Кос­тенка, до складу якої входив батьків 174-й зсп, мала відійти до лінії Проскурівського (Воло­чиського) укріпленого району (УР №13).

У реальному житті за батьковими позначками на мапі шлях відходу (правдивіше - відступу!) 174-го зсп виглядав так: 28/VІ - Красне (наступного дня - німці), 29/VІ - Підкам’янець, далі - Золочів, Зборів, Несто­рівці; 30/VІ - 1/VІІ - Тернопіль (4 липня - німці), 2/VІІ - Во­лочиськ (наступного дня - німці), 3-4/VІІ - Проскурів (німці аж 8 липня), 7/VІІ - Мед­жибіж (наступного дня - німці). А в ці дні південніше просування батькового полку саме 7 липня німці захопили Бердичів, 9 липня - Житомир, а в ніч на 11 липня передові підрозділи німецької 13-ї танкової дивізії, що входила до складу 6-ї армії під командуванням генерал-фельд­маршала Вальтера фон Рейхе­нау, вийшли на рубіж річки Ірпінь, що за 15 км від Києва. Так почалася героїко-трагічна оборона столиці України, що тривала на правому березі Дніпра 70 діб.

У цей час рух 174-го зсп наш батько позначив уже без дат - лінією: Літин, Стрижавка, Вінни­ця, Вороновиця, Іллінці, Дашів, Жашків, Воронів, Буки, Янівка, Шаулиха, Тальне, Лоташів.

Краєчок мапи з фіолетовою олівцевою лінією дає напрямок: Богуслав-Миронівка-Канів. 8-10 серпня 26-та армія зайняла оборону на лівому березі Дніпра в районі Золотоноші.

Фрагмент батькової мапи

Перші дні війни вони, запасні, не відступали, не тікали, а «відходили». Коли залишали чергове село, йшли туди, звідки прийшли, а потім, далеко за селом, робили гак в обхід. Щоб село не знало, куди вони пішли. Рятуючись від повітряних ударів, часто йшли вночі, в темряві, і коли хтось об щось спотикався першим, одразу передавав по строю: «Ноги!».

Один з бійців, немолодий єврей, поскаржився, що в нього виразка шлунка і він не може їсти всухом’ятку. На це політрук, тримаючи руку на кобурі, запитав з притиском: «Вам что, не нравится пища в Красной армии?!»…

Трапилося так, що інший боєць загубив ложку і страшенно бідкався: «Де моя ложка, де моя ложка?». Того ж дня вони йшли колоною по одному попід високим залізничним насипом. А вгорі їхала вантажівка. Шофер (тоді не казали «водій») не впорався з кермуванням, і «полуторка» покотилася з насипу. Шофер устиг вискочити, бійці кинулися врозтіч, а той, який загубив ложку, не встиг відбігти, і його вбило - одного. А з кузова посипався інтендантський вантаж - ящики з… ложками.

Одного разу батьків взвод отримав завдання: прикрити відхід основних сил полку. Залягли вздовж ледь помітної на рівнині «складки местности». За якийсь час побачили на виднокраї куряву й почули гуркіт німецьких танків, що швидко наближалися. А в бійців взводу - жодної гранати, гвинтівка - одна на трьох. Вда­вилися в землю, дехто став читати «Отче наш»… Як було не повірити в силу слова Божого, коли раптом танкова колона змінила курс і пішла вбік - повз них! За день наздогнали свій полк, де на них уже й не чекали: ар’єргарди вважалися неминучими, тактично виправданими втратами.

Батько згадував, як ішли повз палаючий великий холодильник, де горіли кури - щоб не дісталися ворогові. Політрук заборонив брати «смаженину», мовляв, вони вже отруєні! Але ж як пахло!

І весь цей час тривали бої, гинули люди, ламалися долі, вдовіли жінки й сиротіли діти… Тисячами й тисячами…

Одного разу я поставив батькові дуже важливе для мене, малого хлопчика, запитання: чи він особисто вбивав німців? На що батько відповів: «Коли лежиш в шерезі, відбиваючи атаку, стріляють усі, й визначити, хто з нас улучив, не має значення й узагалі не до того. Сама сутність війни для бійця полягає в простому: якщо ти не вб’єш, тебе вб’ють!». Це було сказано просто й переконливо. Більше до цієї теми ми не поверталися.

Влітку 1941-го, відступаючи з Галичини аж до здачі Києва, батько мало не щодня посилав нам листівки, забобонно вірячи, що не востаннє, але у відповідь не отримував жодного рядка. Про те, що ми живі й здорові, дізнався лише в листопаді 1943-го, коли Київ було визволено з-під нацистської окупації.

А тепер - про згадані 11 пош­тових відправлень сорок першого. Це десять стандартних радянських «почтовых карточек» розміром 10х15 см з розміткою, гербом СРСР, маркою номіналом 10 та 20 копійок і написом, продубльованим іще за «старорежимним» правилом французькою - мовою міжнародної дипломатії: Cаrte postale. Так само двома мовами подано внизу: «Адрес от правителя» та Adresse de lexpй­diteur (доречно нагадати: ще в перші повоєнні роки на міських аптеках було два слова: «Аптека» та французькою - Рhаrmасіе).

Поштові штемпелі донедавна ставилися поштовими відділення­ми двічі: при відправленні, коли марка поштової сплати гасилася, та при отриманні. Остан­нє тепер не робиться, а шкода, бо відтак пошта безборонно знімає з себе відповідальність за строк пересилки й доставки кореспонденції.

Батько, щойно прибував до них військовий листоноша або коли сам опинявся поблизу пош­тової скриньки, надсилав картки на дві адреси: на нашу довоєнну - на Круглоуніверси­тетську, де діяло поштове відділення Київ-4, та, про всяк випадок, на адресу нашої бабусі Марії Анд­ріївни Паппа­допуло. Сю­ди, на Інсти­тутську, 20, квартира 6, пош­ту доставляли з Голов­поштамту (Ки­їв-1, вул. Хрещатик, 26). На Інсти­тутську ми перебралися з початком війни, і батько про це знав.

Не переповідаючи текстів батькових листівок, зазначу передусім, що жодного бравадно-патріотичного слова там немає. Немає героїчних описів боїв. Лише особисте.

На лицьовій стороні адресу написано чорнилом (видно, заздалегідь на пошті або там, де було чор­нило), а текст на звороті - олівцем. Напевно, польова пошта ще не діяла, а військова цензура ще не налагодила пильного перлюстрування, бо на листівках зворотну адресу батько подає відкритим текстом: «п/о Коробовка Золото­ношского р-на Полтавской обл., 174 стр(ел­ко­вый) зап(асный) полк, рота начсостава». Саме звідти надійшли перші шість листівок від початку війни. На штемпелях поштового відділення Ко­робовки стоять дати: 12, 14 серпня 1941 року, а на тих самих картках у Києві дата отримання одна: 28 серпня. Отже, вони надійшли одночасно.

Нагадаймо: у ті серпневі дні точилися найтяжчі бої при обороні Києва, але пошта діяла, хоча й повільно - інколи два тижні йшла з-за Дніпра!

Батько казав, що їхня частина перейшла на лівий берег Дніпра по залізничному мосту в Каневі, після чого міст підірвали наші сапери. До речі, бики того моста залишилися стояти й досі - тепер уже нижче за течією від греблі Канівської гідроелектро­станції. А Георгій Малаков змалював аквареллю ті бики 1950 ро­ку, перебуваючи на літній сту­дентсь­кій практиці в Каневі, - батькові на згадку.

Канів німці взяли 15 серпня, а 174-й зсп тримав оборону на лівому березі Дніпра біля села Коробівка. Перша листівка, що надійшла звідти, датована батьком 26 липня. Отже, до того її не було можливості відправити. Батько писав так, що можна лише здогадуватися про подробиці й деталі пережитого в той час:

«О себе писать много не приходится: за 35 дней пройдено до 900 км (из них только 75-80 км ехал). Но всё это позади, и одно утешение: на 35 дней войны осталось менше, сколько бы она не длилась. О Києве слышу много…». Ці рядки родина прочитала через місяць.

11 серпня: «Сегодня один из наших получил письмо из Києва. И мы все необычайно обрадовались. Явилась надежда: авось получит каждый из нас. Сегодня это (получить письмо) для меня большое счастье!». А ще писав, що отримав гроші, але не знав, як передати.

Наступного дня, 12 серпня: «Ровно пятьдесят дней, как мы расстались, а кажется, это было давно-давно, так много пережито за это время. И, вероятно, я уже порядком надоел Вам своими письмами, в которых только то и пишу, что о переживаниях, о том, что страшно сильно соскучился по Вас. Но такова обстановка. От Вас я не получил ни одной строчки… а послано больше двух десятков писем… Пишу на бутылке одеколона - неудобно».

Отже, не за столом, а лежачи на землі, де нічого плескатого під руками не було, навіть приклада гвинтівки, якої, виходить, не мав. Це ставало зрозумілим з-поміж рядків.

14 серпня: «Кое-кто получил ответ: от­крытки, телеграммы… Почта приходит вечером».

16 серпня: «56-й день войны… А «он» всё летает, грохочет, грозит. Острые минуты. Тупенят. Стано­вишься каким-то безраз­лич­ным». Оце - все щодо війни. Решта - між рядками.

Ще довгі роки по війні батько, бувало, почує гудіння з неба, підведе голову й каже: «От зараз він небезпечний», а коли літак уже над нами: «Тепер він не страшний»…

Рубіж на лівому березі Дніп­ра в районі, де міг перебувати 174-й зсп, Південно-Західний фронт утримував з 12 по 24 серпня.

25 серпня (штемпель відправлення: 26/VІІІ) - з села Великі Кручі Пирятинського району (київський штемпель - 29/VІІІ - яка швидкість!) пише нашій мамі: «Всё думаю, как переслать тебе деньги. Их скопилось до 880 рублей, и я жду случая с кем-нибудь передать. Спешу, потому что будет отправка писем».

Першого вересня батько писав з Великих Круч: «Жена одного из сослуживцев собирается в Киев. С ней передаю 750 руб. Она должна будет зайти на Институтс­кую, хотя сама живет в Дарнице. Сю­да она приезжала навестить мужа. Писем в Пиря­тин не пиши, т. к. еду дальше».

Дивно читати таке: триває війна, гинуть люди, а до когось приїжджає дружина… Можна здогадатися, як тоді, там, за тих обставин батька могли тішити навіть самі рідні київські назви, згадані кимось уголос: Інсти­тутська, Дарни­ця… А нас тоді не могли не зачепити слова з того батькового листа, відправленого з Пиряти­на: «Еду дальше». Отже, відступ триває, бо Великі Кручі - це на схід…

За повоєнними офіційними даними, рубіж на лівому березі Дніпра в районі, де міг перебувати 174-й зсп, Півден­но-За­хід­ний фронт утримував з 25 по 31 серпня.

30 серпня мама отримала батькову телеграму, надіслану ще з Пирятина. Зазвичай навіть у мирний час слова «Вам - телеграма!» у першу мить насторожують, але там був текст, написаний нашвидкуруч київською телеграфісткою від руки на якомусь клаптикові бланкового паперу. Напевно, батько сподівався на швидкість доставки і, ймовірно, знаючи ситуацію на фронті краще за нас, подумки прощався… Але спокійно й буденно питав про здоров’я, передавав усім вітання, прохав дружину берегти себе і дітей. Тепер знаємо, що на початку вересня в Пирятині був штаб Пів­денно-Західного фронту, отож ця обставина не могла не наводити на певний хід думок. Ясна річ, тривожний: відступають!

Першого вересня ми отримали поштівку від дружини батькового двоюрідного брата Михайла, який мешкав у Горьковській області Росії в селищі з дивною назвою П’янський Перевіз. Від 23 червня брат теж був на фронті, вони отримали поштівку від нашого батька, який бідкався, що немає звісток з Києва. (Михайло Іванович Малаков, лікар, пройшов війну від Москви до Кенігс­берга, а потім іще й брав участь у війні з Японією).

Останню, отриману нами до приходу німців листівку, батько написав у селі Великі Кручі 2 вересня. Зворотної адреси вже немає, штемпель - «Пирятин», дата була на другій марці, а вона колись відклеїлась і загубилася. Штем­пель надходження поштовго відділення - «Київ-4»: 6 вересня. Все.

А 15 вересня 1941 року рухомі з’єднання німецької 2-ї танкової групи, наступаючи з півночі, та 1-ї танкової групи, що наступала з півдня, з’єдналися в районі Лохвиці і завершили оточення величезної групи військ Пів­денно-Західного фронту. Не переповідаючи відомих подальших трагічних подій - повний безлад, узяття в полон 665 тисяч бійців і командирів Червоної армії, загибель командувача фронту генерал-полковника Михайла Кирпоноса, - зазначимо, що група військ 26-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Фе­дора Костенка зуміла вирватися з оточення. Отже, тоді врятувався і наш батько.

До кінця вересня 26-та армія ще входила до складу Південно-Західного фронту. З його розпадом 174-й зсп, уже як навчальний, за «бойовим розпорядженням штабу Південного фронту» від 28 вересня 1941 року був підпорядкований командувачу військ 12-ї армії. На той час 174-й зучсп скла­дався з «двох озброєних батальйонів, що знаходились у селі Іванівка (40-50 км на схід від Павлограда)» і мали бути «на ранок 29.09 автотранспортом перекинуті в село Вербки». Там командиру 174-го зучсп наказувалося «зайняти оборону на заздалегідь підготовленому рубежі». Ще з одного уривка інформації, виявленої в Інтернеті: «В ніч на 30 вересня частини 12-ї армії перегруповувалися з метою зайняти оборону на новомосковському напрямку. На ранок 30 вересня загін підполковника Пушкіна (що входив до складу 12-ї армії), при­криваю­чись мотострілецьким батальйоном на рубежі Карабинівка, Ново­олександрівка, Лиманське, рештою сил (до яких входили і два батальйони 174-го зсп - так!), обороняв рубіж Вязовок - західну околицю Павлограда».

Якраз тоді нашого бать­ка як нестройового було зараховано до резерву начскладу Південного фрон­ту. Збереглося єдине фото з тих часів: батько з вусами, в солдатській шинелі та вушанці. Дата: 8 листопада 1941 року, станиця Об­ливська Рос­товсь­кої області. Втім, військова служба для нього тривала, вже потім були бої на теренах Біло­русі, Польщі, де отримав медаль «За бое­вые заслуги», але то інша тема.

Окрім згаданих листочків конюшини, мав батько ще один оберіг, з яким пройшов усі випробування війни. На її початку, за сутужних умов відступу й від­чаю, один однополчанин, теж киянин, немолодий єврей з Подолу, дав бать­кові маленький згорточок у хусточці, попередивши: «Коли від­чуєш, що настає край, кінець, хана, розгорни - оце і буде твій порятунок». Батько ревно беріг той згорточок, і коли наставала критична мить, стримував себе - мовляв, це ще не кінець, може бу­ти й гірше, і той, як він вважав, сухарик у хусточці ще стане в при­годі! Він розгорнув хусточку в травні 1945 року: там була звичайна дерев’яна трісочка! Але во­на мала надзвичайну силу - силу віри в щасливу долю! Так воно й сталося.

Через двадцять років батько отримав медаль «За оборону Киє­ва», затверджену в 1961-му, коли Київ було названо містом-героєм.