Сергій Руснак, 22 роки, воював на сході з квітня по серпень 2014 року:
- Сьогодні з оформленням статусу учасника бойових дій багато проблем. Уже п'ятий місяць минув від дня мого повернення з зони АТО, а посвідчення так і не маю. Документи зібрати дуже важко. Солдат солдатом, а руки вже опускаються від біганини з одного місця в інше. І таких, як я, дуже багато.
Мене призвали на строкову службу у квітні 2013 року, потрапив до Генерального штабу. Потім почався Євромайдан, нас перевели у 30-ту окрему механізовану бригаду. Згодом набрали ще резервістів, сформували артилерійську батарею і відправили на полігон у Херсонській області. Були там майже тиждень.
Пізніше нас перекинули в Коларівку, ближче до Запорізької області. Там були зо два місяці. Потім перемістилися на Перевал Сонячний - це вже безпосередньо Донецька область: між Маріуполем, Сніжним і Торезом. Хоча тут іще прямих обстрілів не було. Це був останній вогневий рубіж.
Місцеві ставилися до нас позитивно. Хоча не всі. Дехто здавав, і наші позиції потім дуже жорстко накривали снарядами.
З перевалу перекинули ближче до Савур-Могили. Перед нами проходила друга батарея окремої бердичівської артилерійської бригади. Вони взяли Савур-Могилу. Ми йшли за ними. Потім узяли село Степанівка. Окопалися. Частина батареї пішла в бік Сніжного. Це останній раз, коли я бачив комбата. Нас залишили в Степанівці. Звідти - кілометрів сім-вісім до російського кордону. Там наші позиції постійно обстрілювали і з мінометів, і з танків… Потім пішли "гради".
Найстрашніше - це танки. Лупили по погребах. А ми там ховалися, бо в селі тебе нічого більше не врятує. Бойовики це знали і танками били прямо в погреби. У Степанівці були чотири дні. І за цей час прямо у підвалі поховали чотирьох товаришів.
Це справжнє жахіття. То брали Степанівку, то віддавали. Працювали з артилерії, з відкритих позицій. І дивна річ: нас гахнуть з міномета, а командування не дає наказу передислокуватися. Потім усе ж таки перебігали.
Невдовзі нас узяли в кільце. Командир прорахувався чи просто знань забракло - не захотів виводити батарею. Наступного вечора, ближче до опівночі, наша артилерія таки відступила. Почали виходити рештки 30-ї бригади, які дислокувалися у Степанівці. Виходячи, потрапили під обстріл. Ми їхали на командно-штабній машині. Вона "здохла" відразу на повороті. Перестрибнули з хлопцями на БМП-2. Так було більше шансів вижити. Зі скрипом вирвались і доїхали до найближчого селища. Дочекалися світанку і вже почали виходити. Небо здавалося кривавим.
У цей час нам на хвіст сіли сепари. Чи то на "копійці", чи то на "двійці". Гахнули по нас із РПГ. Ми почали горіти. Намагалися вилізти. Дідусь Сергій саме стояв на башті у бронежилеті. Його застрелили. Не могли його ні туди ні сюди витягти. Зад БМП горів. Командир уже був поранений, коли ми вилізли. Стали на капот, відстрілялися. Залишилися я, механік-водій і радист.
Бігли лісами-полями. Дійшли до двох великих птахофабрик у районі Амвросіївки. У мене був лише автомат і пара пачок патронів. Де наша бригада, що з нею, ми не знали.
Дивом вийшли на своїх: попрацювали "гради", які нас і скоригували в потрібному напрямку. Ми налягали на ноги, бігли лісом. Я був третім, замикаючим. Той, хто біг першим, зірвав розтяжку. Одному Богу відомо, чому на мені не спрацювала граната Ф-1. Якби спрацювала, я б із вами вже не розмовляв, а так - осколкове поранення в груди.
Недалеко стояла 72-га окрема механізована бригада. Її бійці знайшли нас і надали першу допомогу. Словом, не дали заплющити очі. Потім якось доправили в Амвросіївську центральну районну лікарню. Поранених було дуже багато. Я пролежав там нікому непотрібний ніч. Не до тебе всім. Бо ти лише один з десятків поранених. Просив знеболювальне, але ніхто не давав. Приносили води.
Наступного дня приїхали айдарівці. Це нам шалено пощастило. Бо бувало за пораненими приїжджали бійці "ДНР". Тоді б нам світив полон або розстріл, а так обійшлося. Тих трьох, що зі мною, і ще двох забрали наші. Почали петляти в бік Маріуполя. Там стояв одеський 61-й військовий мобільний госпіталь. Тут уже мені зробили операцію. Через чотири-п'ять годин - на вертоліт і в Дніпропетровськ. Три дні в реанімації. Звідти - на літак і в одеський госпіталь. Місяць лікувався.
Медична комісія визнала мене непридатним до військової служби. Цей папірець ішов у мою 30-ту бригаду в Новограді-Волинському півтора місяця. Потім туди поїхав і я. Виявляється, вони десь поклали і забули мою довідку. Згадали, що я взагалі існую, тільки коли побачили мене. Дали п'ять тисяч гривень за звільнення зі служби, закрили військовий квиток. Написав заяву про надання мені документів для отримання посвідчення учасника бойових дій. Паперів досі немає. Щоб отримати довідку про поранення, довелося їхати в Київ... Усе це дуже принизливо.
У Кодимському районному військкоматі за місцем реєстрації сказали, що вони взагалі не знають, що зі мною робити, і порадили їхати в Одесу. Поїхав. У районному військкоматі теж відмовили - ще на прохідній. Не займаються вони цим. І ніхто нічого не пояснює. Я ж не хочу чогось надскладного. Просте посвідчення. Думаю, я заслужив його своїм здоров'ям.
Розумієте, після поранення мені дуже важко влаштуватися на роботу. Я приходжу без відповідних документів, і роботодавець оцінює мене як брак якийсь: "Навіщо мені працівник із серйозним пораненням? Щоб іще загнувся на робочому місці?". Вже була така розмова. Неприємно.
Люди ж у нас хороші, країна гарна, але ставлення…
Але треба жити далі, влаштовуватися на роботу, заробляти, щось їсти. Життя ж триває.
Андрій Мамалига, голова Київської спілки учасників бойових дій в АТО:
- Процедура отримання статусу учасника бойових дій для поранених і непоранених відрізняється. Поранення, яке спричиняє інвалідність, дає право отримати статус навіть не учасника бойових дій, а інваліда війни. Це зовсім інше посвідчення. Процедура отримання статусу інваліда існує ще з радянських часів: належна медична документація передається через військкомат до Центральної військово-лікарської комісії Міноборони України, яка встановлює причину і зв'язок між пораненням і втратою працездатності. На підставі рішення комісії військовослужбовець звертається до Медико-соціальної експертної комісії, і вже вона надає статус інваліда.
Якщо ж ідеться про отримання статусу учасника бойових дій, то, згідно з постановою №413 Кабінету Міністрів України, командування частини надсилає списки бійців до відповідних комісій, а вже вони подають ці списки до Міжвідомчої комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасником бойових дій. Остання утворюється Державною службою у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції. Якщо цього не відбувається, то військовослужбовець може сам звернутися безпосередньо до міжвідомчої комісії. Звернення можна надіслати поштою. Потрібно надати накази, витяги з наказів, тобто документи, які підтверджують, що він справді перебував у зоні АТО і брав участь у бойових діях, а також написати відповідні заяви. Військкомати в цьому випадку нічим не допоможуть. Хіба нададуть витяги з наказів про мобілізацію і демобілізацію військовослужбовця.
Як на мене, якщо військовослужбовець їде додому, на ротацію або у відпустку, то вже повинен мати на руках довідку про участь у бойових діях. Але в законі такого немає. В законі взагалі не визначено терміну, за який військовослужбовець повинен отримати відповідне посвідчення. Це і є причиною зловживань з боку командування військових частин. Здебільшого все залежить від командира батальйону, полку і так далі. Якщо командир справді турбується про своїх бійців, то вони довідки матимуть.
Найскладніше отримати підтвердження, що особа брала участь в АТО, від Антитерористичного центру при СБУ. Чомусь у більшості випадків таких довідок не видають.
Стосовно законодавчих прогалин. По-перше, з постанови №413 Кабміну треба прибрати словосполучення "цивільних осіб" і не надавати їм статусу учасника бойових дій, а надавати статус учасника війни, для чого розробити окремий порядок. Натомість до постанови треба внести добровольців і почати нарешті видавати їм документи про участь у бойових діях. Деякі чиновники вважають, що добровольців слід віднести до цивільних осіб. Це неправильно.
По-друге, абсолютно незахищеними законодавчо залишаються сім'ї зниклих безвісти. Їх тільки офіційно більше ніж півтори тисячі. І сьогодні їхні сім'ї мало того, що фактично втратили годувальника, але й від держави не отримують допомоги. Всі посилаються на Цивільний кодекс, згідно з яким визнати особу померлою може тільки суд. А щоб суд ухвалив таке рішення, має минути шість місяців. Цей термін однозначно треба зменшити.
По-третє, треба чітко розписати порядок виплати компенсацій у зв'язку з інвалідністю військовослужбовця чи його загибеллю. Без цього людям дуже важко розібратися, куди, як, що й до чого.