«Щаслива доля судила мені впродовж 3-х років не лише брати збройну і активну участь у визвольній боротьбі України 1917-1920 років, - писав Степан Лазуренко, - але також бути співтворцем, а пізніше і командиром першої регулярної військової одиниці новітньої Української Армії - Першого Українського Козацького імені Гетьмана Богдана Хмельницького Полку, який і започаткував відродження Української армії та вславив себе в боротьбі за волю і незалежність України».
Після закінчення школи молодого офіцера його посилають на фронт, де бере участь, зокрема, у важких боях з мадярським «залізним полком» та в прориві фронту біля села Корнилівки. За проявлені в боях хоробрість і відвагу нагороджений золотою зброєю і Георгіївським хрестом.
Лютневу революцію штабс-капітан С.Лазуренко зустрів у Саратові. На той час у війську, як і в усьому суспільстві, швидко відбувалися демократичні процеси, створювалися різні товариства та клуби. У військової частини саратовської залоги, де старшиною 91-го пішого запасного полку служив С.Лазуренко, було створено Товариство вояків-українців, кількість яких постійно зростала. «Єдиною метою його (товариства. - А.Ч.) було, - згадував С.Лазуренко, - виявити та об’єднати всіх вояків-українців, пробуджувати в них національну свідомість, інформувати та обмінюватись взаємно думками про перебіг подій національної революції в Україні». Після внутрішніх дискусій щодо підтримки Центральної Ради та українізації війська було ухвалено рішення - негайно їхати до Києва для формування окремого українського полку.
Лютнева революція національною хвилею поширилася і в Україні, особливо в Києві. 17 березня 1917 р. створено Українську Центральну Раду, а 19 березня відбулася велика багатотисячна національна маніфестація на Хрещатику. Тоді ж і створили в Києві Військове товариство імені гетьмана Павла Полуботка та військовий клуб його імені, де панівною була ідея самостійної України,та де вели «національно-освітню роботу серед вояків-українців». Військове товариство разом з Військовим організаційним комітетом УНР на початку квітня 1917 р. розпочало заходи зі створення українських військових частин, бо в російській армії тоді вже були національні частини, а саме: польський і чехословацький корпуси, батальйон латиських стрільців тощо. Проти формування українських військових частин рішуче виступив Тимчасовий уряд. Найбільше тому противився комісар Тимчасового уряду, що згодом став начальником Київського військового округу, - полковник Оберучев, який називав «українізацію штика» зрадою Росії, а тих, хто хотів служити в українських частинах під українськими прапорами, - дезертирами, які не хочуть іти на фронт. Але події складалися так, що створення першого українського - Богданівського - полку почалося проти волі та без дозволу російської влади. Степан Лазуренко був серед його організаторів.
1 травня 1917 р. на Сирецькому полі під Києвом відбулося українське військове Свято перших квітів. У ньому взяли участь вояки-українці з різних частин Київської залоги, які вже були вишколені Військовим клубом гетьмана Полуботка і самочинно проголосили себе Першим українським козацьким імені Богдана Хмельницького полком. Полк складався з чотирьох куренів, 16 сотень - приблизно 4 тис. вояків. Від Військового клубу ім. Полуботка полк одержав оксамитовий прапор, вишитий золотом черницями Флорівського монастиря. З одного боку на малиновому тлі вигаптовано золотом погруддя Богдана Хмельницького, а з другого - темно-зелений напис: «Перший Український Козацький імені Гетьмана Богдана Хмельницького Полк». Під цим прапором полк склав першу свою присягу служити Україні, яку й виконав у трирічній боротьбі за її державність. На першому Всеукраїнському військовому з’їзді, що відбувся у Києві 5-12 травня 1917 р., богданівці зі своїм прапором несли почесну варту. З’їзд підтвердив існування полку з усім його попереднім складом та затвердив його назву. Богданівський полк став опорою українського національного руху і основою створення Української армії. Курінним 2-го куреня полку затвердили Степана Лазуренка. Серед старшин полку був і полтавець - хорунжий Петро Певний. До полку вступив добровольцем і поет Григорій Чупринка.
Керівники УЦР, зокрема соціал-демократи Винниченко і Петлюра, виступили проти створення Української армії, проповідуючи соціалістичну догму «народної міліції». Відтак примусили Богданівський полк залишити Київ і вирушити на фронт.
26 липня 1917 р. по дорозі на Південно-Західний фронт 2-й курінь С.Лазуренка за 6 км від Києва обстріляли за наказом полковника Оберучева. Під час цього ганебного дикого нападу 16 богданівців було вбито і 30 поранено. Це була перша пролита кров і перші жертви богданівців за Україну. На фронті в Галичині богданівці були майже до кінця жовтня 1917 р. - до захоплення влади більшовиками в Петрограді. Тоді полк самочинно залишив фронт і повернувся до Києва, де обставини вимагали його присутності.
7 листопада 1917 року проголошено Третій Універсал. Під час його урочистого проголошення на Софійській площі стояв Богданівський полк. Степан Лазуренко згадує: «Богданівці зі зброєю, і ще в шинелях російської армії, колоною стояли біля пам’ятника Богдану Хмельницькому. Після короткого звернення Голови ЦР М.Грушевського текст Третього Універсалу зачитав М.Ковальський, в якому пролунали слова: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою». Під голосні дзвони в церквах народ і військо в захопленні кричали: «Слава!», «Слава!», «Слава!». А потім усі присутні стали на коліна і проспівали «Ще не вмерла Україна».
Та недовго панував цей радісний настрій. Більшовики, захопивши владу в Росії і проголосивши «самовизначення народів аж до відокремлення», відразу заходилися знищувати український самостійницький рух. 13 грудня 1917 р. в Харкові більшовики, створивши «Центральний Виконавчий Комітет України», як противагу ЦР, і «уряд» народних комісарів, почали готуватися до відбудови російської імперії. Вони підступно обеззброїли 30-й український піший полк у Харкові і захопили владу в місті. Негайно після цього червоногвардійську групу під командуванням Муравйова було послано на Донбас - аби відрізати від України цей промисловий район, а звідти рушити на Полтаву й Ромодан і спільними силами з іншими групами ударити і захопити Київ.
Коли в Києві стало відомо про захоплення Донбасу та просування військ Муравйова на Полтаву, курінь Богданівського полку під командуванням С.Лазуренка було вислано до Полтави. С.Лазуренко у спогадах писав: «Була друга половина грудня 1917 року… Стояли холодні зимові дні, і перший молодий сніг покрив «білою габою землю». На шляху до Полтави потяг з вояками куреня зробив зупинку в Лубнах, де Лазуренко зустрівся з повітовим старостою Сергієм Шеметом і начальником міліції М.Шаповалом. Обмінялися інформацією. В Полтаві вояки розмістилися в приміщенні духовної семінарії.
Обстановка в Полтаві була напруженою. У зв’язку з наступом більшовицьких військ пожвавилася діяльність місцевих більшовиків. Курінь С.Лазуренка ніс охорону міста і протидіяв спробам більшовиків підняти повстання. Коли більшовицька агітація серед вояків, які стояли в Полтаві, проти ЦР та уряду України не досягла мети, більшовики спровокували «винний бунт», розгромивши склад на перехресті вулиці Котляревського та Карпінського провулку. Але основного удару вони завдали безпосередньо богданівцям, підступно вбивши командира Богданівського полку Ластівченка. Полтавський губернський комісар освіти В.Андрієвський у своїх спогадах пише: «14 грудня 1917 року Ластівченко разом з кількома українськими офіцерами прийшов до ресторації в готель, і всі разом сіли вечеряти до столика. В цей час до готелю під’їхало авто з відомим у Полтаві Дунаєвським - москвич з роду, людина «неопределенных занятий»… був членом Полтавського Совєта… Дунаєвський підійшов до Ластівченка і запросив його вийти до вестибуля. Коли той вийшов… грянуло три постріли - два в полковника і один в ад’ютанта…». Вояк-богданівець Ю.Артюшенко згадує: «Ранком наспіла тяжка гнітюча вістка: полковник Ластівченко поліг з рук чекіста Дунаєвського… Це була перша жертва московського індивідуального терористського замаху на чолового репрезентанта української державної думки». В книзі полтавського радянського історика С.Данішева «Великий Жовтень на Полтавщині», так трактується вбивство Ластівченка: «Єврейський анархіст Дунаєвський вбив свого співучасника по п’янству, отамана куреня смерті Ластівченка». Степан Остапович Данішев - радянський історик, викладач Полтавського педінституту, мій учитель, тому - без коментарів… До речі, після вбивства Ластівченка 43 семінаристи Полтавської духовної семінарії записалися добровольцями в Богданівський полк.
У січні 1918 р. із ЦР надійшов наказ залишити Полтаву і повернути полк до Києва. Це було пов’язано із загальною демобілізацією армії і створенням народної армії на основі міліції. С.Лазуренко згадує: «Цей наказ для нас - богданівців, був наче грім серед ясного неба. Ми ніяк не могли цього зрозуміти. Як можна проводити демобілізацію в такий час? Навпаки, зараз якнайскоріше треба розбудовувати Армію… Сумні, без пісень і музики, йшли ми вулицями Полтави до Київської станції. А на нас зі смутком і зі сльозами в очах дивилися полтавчани, бо добре знали, що слідом за нами до Полтави увійдуть більшовики з терором, розстрілами, ґвалтом, грабежем, як це вони вже робили раніш у зайнятих українських місцевостях».
У Києві полк пройшов демобілізацію, після якої залишилося 250-300 козаків і старшин, які брали активну участь у боротьбі з більшовиками під «Арсеналом», на вулицях Києва, проти банд Муравйова. 21 січня 1918 р. повстання в «Арсеналі» було зліквідовано. Але в цей час з Полтави під Київ підійшли вже війська Муравйова, і почалися жорстокі бої. 26 січня 1918 р. український уряд, щоб не наражати столицю на повне її знищення гарматним вогнем, наказав оборонцям Києва залишити місто й вирушити на Святошин. Степанові Лазуренку, який був комендантом оборони Державного банку на Інститутській вулиці, повідомили про це в останню мить і «довелось мені вже перебігати з козаками Хрещатик під вогнем кулеметів і рушниць більшовиків, які вже були в Купецькому саду», - згадував вояк. У Святошині було проведено реорганізацію війська - створено окремий Запорізький загін, який пізніше розгорнувся в Окрему Запорізьку дивізію, а богданівці влилися в Запорізький полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, який разом з героїчною Українською армією пройшов славний бойовий шлях у 1918-1920 рр. і вписав не одну славну сторінку в історію визвольних змагань 1917-1921 рр. 16 листопада 1918 р. командиром Богданівського полку було призначено Степана Лазуренка. Взимку 1918-1919 рр. богданівці захищали від більшовиків північно-східні рубежі України. Вирвавшись з оточення біля Лозової, С.Лазуренко провів поріділі частини полку через місцевості, контрольовані махновцями, на Правобережжя Дніпра. Воювати доводилося проти білогвардійців і червоних, пройшовши шлях від Києва до Дону. Внаслідок виснажливих переходів Лазуренко двічі хворів на тиф. У листопаді 1919 року при відході Українського війська за Збруч, був залишений у лікарні м. Ярмолинці з обмороженими ногами, у тифозній гарячці. Дивом виживши, якийсь час переховувався, а потім виїхав за кордон.
27 лютого 1969 р. Степан Лазуренко відійшов у вічність, знайшовши свій останній притулок на відомому українському пантеоні-цвинтарі Баунд-Брук, що біля Нью-Йорка.