Усе, що існує у Всесвіті, є результатом або шансу, або необхідності.
Демокріт Абдерський.
"Фрагменти"
Є певний набір культурно-політичних мантр, покликаний обслуговувати одночасно власні лінощі й відчуття причетності до глобальних політичних процесів.
Слово має бути банальним, трошки іноземним, а також таким, що часто використовується телеполітологами, бо персоніфікація завжди створює смисл там, де його й не передбачалося.
Трагікомічний цей словник досить місткий. Візьміть будь-яку промову будь-якого нашого політичного діяча. Що більше він високопоставлений, то більше його мова насичена піднесеними словами-пустушками. Це як колись популярний кубик Рубіка, калейдоскоп або "лего". За певної вправності рук можна отримати досить художні, так само як і безглузді комбінації.
Заради справедливості скажемо, що подібні словники - не суто українське явище, і їх сприйняття залежить від матеріального становища країни, в якій або від імені якої ці слова промовляють. Якщо за словами стоять серйозні гроші (як, наприклад, у випадку президента США, факіха Ірану або голови КНР), то люди мимохіть вимушені до них прислухатися і в них вдивлятися, намагаючись зрозуміти, що там малося на увазі. Навіть якщо на слух - нісенітниця, мовець же може й кнопку натиснути, і тут відразу переймешся значущістю моменту.
А якщо слова виголошують політичні голодранці (не будемо некрасиво тицяти пальцем), то залишаються тільки серце, душа та інші, які не піддаються калібруванню, інструменти сприйняття.
Таким чином, ми маємо справу з предметом віри, яка, за апостолом Павлом, є "уповаемых извещение, вещей обличение невидимых". Тобто доказ того, чого, вочевидь, не існує.
Одне з таких магічних слів - "шанс".
Залежно від історичного контексту воно мало різні конотації. На початку 1990-х це слово читалося як "неймовірний потенціал стрімкого розвитку "третім шляхом", що дозволяє врахувати всі історичні помилки країн, які випередили нас у розвитку на десятки років".
На початку 2000-х воно позначало звичайну українську хитрозадість, що дістала благозвучний переклад у вигляді "багатовекторності", і читалося як "братимемо все від усіх в обмін на хорошу поведінку, і так буде вічно".
Ну а після початку війни 2014-го запити стали скромнішими й звелися до збереження територіальної цілісності й водночас до можливості накивати п'ятами від цієї цілісності подалі завдяки "безвізу". Тобто слово "шанс" звелося до поняття повільно зникомої, хоча все ще не примарної надії.
У цьому є безумовний позитив, бо пафосну риторику витісняють набагато реалістичніші, хоча й нецензурні інвективи. Пафос залишається таланом політиків та обслуговуючого персоналу. Але здебільшого він викликає вже нездоровий сміх, а не захоплені придихання.
Залежно від "локусу контролю", тобто схильності приписувати свої успіхи або невдачі внутрішнім чи зовнішнім чинникам, людина або надає перевагу індивідуальному розвитку, або мислить себе в соціальній групі, в суспільстві. У такий спосіб вона обирає напрямок пошуку матеріалу для побудови своєї ідентичності - або тягне все, що потрібно їй особисто, у власні засіки, або несе все до останнього в засіки суспільні.
Це, звісно, крайнощі, але ми їх наочно бачили. Як на прикладі різних (тих, що втекли, і тих, що не встигли) любителів "золотих батонів", так і волонтерського руху, який здебільшого емоційно й економічно вигорів. Якщо абстрагуватися від так само полярних моральних оцінок, це приклади неефективної (у довгограючій стратегії) поведінки.
Вимальовується вельми сумна картина. Ефективною є поведінка всіляких "реформаторів"-казнокрадів і ветеранів Троянської війни, які більш ніж успішно замінили вищезгадану векторну пару. Волонтерів і добровольців розчиняє отруйна пліснява численних "громадських рад", а корупціонери не менш ефективно розчиняють гроші МВФ і нашу довіру до реформ як таких. Апаратно-бюрократичний реванш відбувся, хоча якщо голову застосовувати не тільки для думання, то стає очевидно, що він не такий уже й стійкий. Танцювали, співали, молилися - не допомагало.
У ширшому масштабі ми спостерігаємо девальвацію ідеї якогось загального для всіх шансу і переважання приватних інтересів над загальними. І водночас в Україні триває боротьба саме за створення якоїсь спільної цінності. Не будемо називати її зужитою "національною ідеєю", але йдеться про алгоритм поведінки, що відповідає як історичній спадщині нації, так і викликам часу.
Марксизм як бастард народництва вважав, що гарна ідея сама по собі спроможна організувати маси до розвитку. Пролетарі, натхнені ідеєю, відринуть все особисте і будуть спільно безупинно вдосконалюватися до цілковитої знемоги своєї й сусідів. Чим воно обернулося, загальновідомо. Об'єднуватися навколо ідеї можуть лише люди, які не просто її щиро сповідують. А й які довели її ефективність конкретними прикладами власного успіху. Об'єднання таким людям потрібне не для заморочування причинних місць електорату, а для оптимізації життєвого шляху, який вони й так уже собі обрали і пробивають.
Знову ж таки, будь-яке організоване злочинне угруповання (яким часто є сама держава, що не дотримується міжнародних договорів, не цінує прав і свобод власних громадян тощо) може бути досить ефективним для самих себе. І електронні декларації чиновників, а також казкове майно їхніх родичів, що якимось дивом розбагатіли, цьому яскраве підтвердження.
Однак угруповання отримує шанс на амністію капіталів і легалізацію бізнесу при явці з повинною в міжнародне співтовариство. При цьому покарання однаково буде, але ступінь його - це дивлячись як швидко здаєшся.
Наша країна неспроможна здатися, бо вона, на відміну від Росії, є сумою правлячих угруповань, які змінюються при владі, люто воюють одне з одним, але грабують за одним і тим самим клановим алгоритмом. У цьому і є їхня головна національна ідея, безумовно ефективна та об'єднуюча.
Пересічним людям ідея "та пропади воно все пропадом!" здається індивідуальним шансом, але насправді це інтегральна і дуже зручна частина національної ідеології корупціонерів.
Тому, резюмуючи, шансів у нас ніяких особливо вже не залишилося. Ми навіть шанс щось грамотно вкрасти всією країною і той згаяли ще в 1990-х. Немає шансів, бо синонім українського шансу - це "халява", дармовщина, прибуток без податків і повернення ПДВ з повітря.
Ідеалісти теж уже мають усвідомити, що ніяка кількість крові героїв сама по собі не створює процвітання. Цей тип воздаяння обіцяють по той бік життя, і то, кажуть, не всім ще й дістається.
По цей бік життя об'єднання хороших людей з поганими ніколи не робить останніх кращими. Просто хороші псуються вдвічі швидше. А спільна ідея патріотів і негідників завжди обертається негідницькою, бо така ціна будь-якого компромісу - грати на пониження. І це не погана, а хороша новина, тому що в нас залишається необхідність - згадаймо дідуся Демокріта.
(До речі, цей філософ, який прожив 104 роки, був настільки веселим і життєрадісним дядьком, що серйозні демократичні співгромадяни вирішили його примусово оглянути, запросивши Гіппократа. Лікар, поспілкувавшись з Демокрітом, сказав місцевим політикам щось на кшталт "самі ви недоумки!". Шкода, що не він керує нашим МОЗом).
Розуміння цієї необхідності сьогодні доступне, певно, відсоткам двадцяти від загального числа населення України. Цей показник приблизний, я обґрунтовую його на середньоарифметичній сумі різних показників - від реально воцерковлених людей до активних учасників війни як на фронті, так і в тилу. Їх поєднує вже самоідентифікація, що відбулася, і вчинки в ім'я сповіданої ідеї, а також потреба й навик кооперуватися одне з одним для продовження такого modus vivendi.
Ця активна верства суспільства, яка дізналася, що таке "необхідність", сама є необхідною умовою змін. Її іноді ще називають "громадянською", але тут є смислова хиба, бо в різних груп цієї верстви цілком різне бачення майбутнього країни - від реальної хунти без лапок до лібертаріанського парадизу. Їх поєднує розуміння того, що такою, як є, країна залишатися більше не може.
Та необхідної умови замало. Це як зброя без боєприпасів - сукупність залізяччя й цурпалків. Потрібно визначити достатню умову.
Побудуємо судження: "Україна потребує стрімких змін".
Необхідна умова: критичній масі людей необхідні зміни в одному напрямку.
Достатня умова: Україна справді втратила всі шанси на поступове реформування старої системи.
На перший погляд, здається, що обидві умови наявні. Але, враховуючи те, що всі можливі зміни ляжуть тяжким фінансовим тягарем на плечі не українських, а західних платників податків (ну не ті порядки сум, вже вибачте!), ми продовжуємо повторювати з чужого голосу тексти про те, що в нас щодня шансів дедалі більшає, і ми ось-ось зірвемо куш - безвіз і мир до переможного кінця. Маємо зрозуміти, що західному світу не до нас із нашими піснями, танцями й молитвами. У нього спереду ІДІЛ, а позаду Росія, або навпаки, і цей "котел" ось-ось захлопнеться, і може початися зовсім інша епоха. Наприклад, пізнього Середньовіччя.
Немає в нас жодних шансів, але необхідність - ось вона.
Треба просто краще працювати головою.