Класик постмодернізму Жан Бодріяр у книжці "Символічний обмін і смерть", що вийшла 1976 р., зазначав: "Політика вмирає від занадто регулярної гри своїх відмінних опозицій. Сфера політики (та й узагалі сфера влади) порожніє. В певному сенсі це плата за виконання бажання політичного класу - безроздільно маніпулювати суспільним представництвом. У той самий момент, коли ця машина досягла бездоганного відтворення, з неї поволі, непомітно звіялась уся соціальна субстанція".
Мудрі люди кажуть: "Що міцніші паркани, то кращі сусіди". Відсутність же "міцних парканів" - встановлених і чітких взаємних прав - і є головною причиною руйнування виробничих, суспільних, побутових тощо стосунків між людьми.
Ті ж мудрі люди додають: "Люди сваряться не тому, що погано живуть, вони погано живуть, тому що сваряться". Причиною відсутності нормального діалогу, а отже сварки, є ті ж таки не встановлені взаємні права.
Якщо спробувати дати найзагальніше визначення політики, то можна стверджувати: політика - це стан власності в країні і прав навколо неї; стан діалогу між людиною (домогосподарством), владою та бізнесом.
Усі взаємини людини з буденним світом відбуваються умовно в трьох секторах: купити-продати - це ринок; домовитись або узгодити спільні дії - це сусіди, громада, суспільство; легалізувати себе в суспільстві - це бюрократія, держава.
Якщо держава зарегулює ринок, а інститути суспільства не розвинені, кволі або заангажовані, то всі трансакції людини так чи інакше замкнуться на державу. В таких умовах будь-яка ініціатива людини, а надто її реалізація, стає корупційно обтяженою, ускладненою через тяганину й зволікання, фізично виснажливою. Новаторство і пошук виявляються незапитаними, а відтак утворюється "ніша виживання" людини (домогосподарства).
Такий стан надзвичайно небезпечний за своїми наслідками, і настанова "моя хата скраю" виявиться лише квіточкою порівняно з тим, куди об'єктивно дрейфуватиме людина "ніш виживання". Натрапляючи у всіх секторах відносин лише на державу, така людина природним чином звернеться до свого останнього активу, бо в "ніші виживання" інших немає, - лояльності. Тоді з'явиться найнебезпечніша настанова: "Я тобі лояльність - ти мені забезпечення. Я тебе, державо, визнаю - ти про мене дбай!". Такі суспільні конструкції без періодичних успішних зовнішніх експансій, організованих державою, призводять до виснаження самих "ніш виживання" і цілковитого суспільного занепаду. Бо ініціатива й солідарні дії людей - джерела доданої вартості - в них відсутні.
Запобіжником від формування описаного стану і є встановлення взаємних прав, які:
- дадуть правила гри на ринку й виведуть його з тотального контролю держави;
- визначать стабільність інституційної процедури, яка перетворює власність на капітал;
- як чіткі межі ("паркани") повноважень і обов'язків дадуть можливість сформуватися бодай якійсь корпоративній культурі;
- допоможуть людям, суспільству, нарешті зрозуміти, навколо чого треба домовлятись, щоб перестати "сваритися";
- стануть для судової системи передумовою до ситуації, коли Закон почне діяти, а не застосовуватися тощо.
Історія показує, що країни, які пройшли через трансформаційні катаклізми, тільки тоді демонструють зразки підйому й розвою, якщо в них вдалося провести кардинальні зміни структури й змісту суспільного діалогу в трикутнику влада-бізнес-суспільство. Повоєнні Німеччина і Японія - яскраве підтвердження цієї тези. Переможена Німеччина пройшла через катарсис прощення й примирення. Вона відкинула вертикальну й авторитарну структуру суспільного договору, а натомість впровадила широкий діалог через нові інститути, що забезпечували спілкування людини, домогосподарства з владою і приватним сектором. Ще масштабнішої трансформації зазнав суспільний договір у Японії. Він не тільки змінив свою форму, структуру, а й втратив сакральне наповнення - імператор зрікся статусу втілення божественного промислу і став лише інститутом суспільства, з обмеженими повноваженнями. Але це не завадило, а, навпаки, сприяло відбудові й розвитку Японії. І, як показала історія, згодом надзвичайно збільшило повагу й суспільну значущість імператора, які на момент завершення війни були сумнівними.
Україна стоїть перед вибором свого нового суспільного договору. Але починати цей вибір слід зі встановлення взаємних прав, бо в умовах "сварки" переможе не найпродуктивніша і найбільш прихильна до людей версія договору, а та, навколо якої зчиниться найбільший галас.
Взаємні права можна встановлювати як з позицій природного права (уявлення людей про справедливість), так і з позицій позитивного права (норм законності). Вади при цьому матимуть і перша, і друга версії. Але, якщо прав не встановити, то суспільство не матиме ані справедливості, ані законності!
Україна - це країна "ніш виживання". А в якому стані перебуває політичний простір країни? Які змісти генерує її політичний клас?
Відповіді на ці запитання дає навіть поверховий погляд на її інформаційний простір. І, хай як це прикро, аналіз того, чого в ньому немає, - послідовної і серйозної розмови про стан власності і про встановлення взаємних прав як основи корпоративної культури. Немає розмови про стан домогосподарства, аналізу його умовно-постійних витрат і стану його діалогу з навколишнім світом. У ньому немає людини з її бажаннями, примхами, тривогами й забаганками. Політики.
Натомість інформаційний простір - це поле битви носіїв "коридорної ренти": пліток, інтриг, провокацій і відвертої дурні. Усе це пропонується як політична новина, аналіз експерта, окрема думка політолога. Політика стає пустою через те, що наслідком такого стану справ стає тотальна зневіра людей у всіх і всьому. А це означає, що більше не мають довіри інституційна процедура (бо власність "оголошується", а не реєструється), інститути суспільства, через які домогосподарство (людина) веде діалог із громадою (суспільством). Довіру втрачає держава, якість якої й визначається станом власності і станом діалогу в країні.
Відсутність довіри - це смерть власності і смерть діалогу. Це й зумовлює порожнечу політики. Вона наповнюється сурогатом. У такій системі зникає вигодонабувач. Бо навіть "косарі коридорної ренти" опиняються в країні, де немає власності і немає суспільства.
Довіра ще жевріє в "нішах виживання", але їх сукупність стає потворою, що пожирає всю країну.
Якщо твоя власність визначається не об'єктивною процедурою, а "оголошується", це означає, що тобі вона не належить, бо довіри до неї немає.
Якщо діалог ведеться не через інститути громадянського суспільства, а через ангажовані майданчики, це означає, що діалогу немає, бо довіра не панує на цих майданчиках, а ховається по "нішах виживання".
Ця обставина формує найголовніше політичне завдання вже капіталістів, а не політиків, бо вони вбудовані в наявний політичний простір, - вимагати припинення маніпуляцій і спекуляцій; тотального встановлення взаємних прав у країні (нове завдання, що сформує новий політичний клас). Це поверне довіру до інституційної процедури і до капіталів, зробить їх невразливими і стійкими в часі, забезпечить їх спадковість. Власне, вибір між ЄС і Митним союзом - це і є вибір тих засадничих понять, на основі яких встановлюватимуться взаємні права. Для капіталістів це метафорично означатиме вибір того, що вони залишать у спадок своїм нащадкам: захищені й респектабельні капітали чи непевні й дуже витратні в обслуговуванні владні повноваження, які є тимчасовим засобом захисту їхніх псевдокапіталів.
Не менш важливим завданням капіталістів є розвиток і зміцнення незалежних (і насамперед від капіталістів) інститутів громадянського суспільства. Це поверне довіру до діалогу й витягне людей з "ніш виживання".
Разом з довірою повернеться й легальність капіталів, і легітимність влади, і підстави для розвитку домогосподарства та виходу людини за межі її "ніші виживання".
Такий новий зміст політичного простору сформує нові завдання і перед креативним класом, який покликаний виявляти приховані, але визначальні зв'язки суспільних відносин. Визначальних не в сенсі збоченої матеріальної, кар'єрної чи владної доцільності, а в сенсі правдивого успіху людини. Успіху, який полягає у повнокровному житті у світі, подарованому Богом, а не у "вмінні викручуватись" у світі, вигаданому людьми.
Стів Джобс казав, що креативність - "це просто створення зв'язків між речами. Коли творчих людей питають, як вони щось створили, вони відчувають себе трохи винними, тому що насправді нічого не зробили, а просто помітили. Це стає їм зрозуміло із часом. Вони змогли зв'язати різні клапті свого досвіду й синтезувати їх у щось нове. Це відбувається тому, що вони пережили й побачили більше, ніж інші, або тому, що вони більше про це розмірковують".
Відтак головним завданням креативного класу України в нинішніх умовах стає контроль за співвідношенням природного і позитивного права. В умовах, коли політичний клас формуватиме нову систему взаємних прав, надзвичайно важливо, щоб моральний закон, віра, традиція, забобони, казки людей і їхні інтерпретації та імпровізації - вічні чинники життя спільноти - не стали підпорядкованими законам і нормам, що їх вигадали політики, які завжди є лише доктриною моменту.
Метафорично, це завдання креативного класу визначається як піклування про те, щоб економічна формула не "вбила" Бога, щоб інструкція не замінила казку, а доцільність не стала попереду Віри.