Україна відзначила 25-ту річницю свого існування як незалежної держави.
Ювілейна дата надихає на всебічний аналіз цього доволі тривалого періоду. Ми зробимо це з погляду соціології і спробуємо відповісти на запитання, що ж заважає демократії в Україні та які основні причини того, що українське суспільство не можна вважати справді демократичним.
Так, зміна ціннісно-смислових матриць, що її останні кілька десятиліть переживає українське суспільство, передбачає докорінні перетворення фактично в усіх сферах його життя. Це з необхідністю включає основні настрої й оцінки базових критеріїв розвитку суспільства.
Одним з таких показників є соціально-політична модель устрою суспільства, суспільний договір між абсолютною більшістю, яка має право обирати, і невеликою кількістю політиків-управлінців, які пропонують свої послуги з делегування їм владних повноважень. Перехід зі старої ціннісно-смислової матриці, що нею пропонувалася модель, яку умовно позначимо як "соціалістичну", мав на меті завершитися разом з усталенням нової матриці і прийняттям "демократичної" моделі. Під "соціалістичним" мається на увазі не лише стиль господарювання, а й, насамперед, відповідна соціально-політична модель (назвати її "комуністичною" з об'єктивних причин не можна). Саме тому використовуємо тут не опозицію - соціалістична-капіталістична, а радше соціалістичну і демократичну моделі.
Як свідчать багаторічні дані моніторингу Інституту соціології НАН України, перехід від першої до другої моделі відбувся.
Справді, якщо питаємо респондентів, наскільки вони погоджуються із твердженням, що демократія є найкращим з політичних устроїв для сучасної держави, то більшість (69%) тією чи іншою мірою погоджується із цим твердженням і лише 11% - ні. Крім того, більшість вважає саме демократію основою для стійкого економічного розвитку країни (майже ті самі пропорції підтримки-непідтримки). Насамкінець, переважна більшість респондентів заявляє, що не задоволена тим, як демократія розвивається в Україні. Здавалося б, українці після чверті століття незалежності нарешті демонструють стійку відданість демократії, більшість бачить запоруку успіху виключно в демократичному шляху розвитку.
Однак перші ж глибші розвідки показують, що постульована більшістю суспільства відданість демократичній моделі постає радше за формальною, а не сутнісною ознакою.
У цій статті ми розглянемо лише кілька, але фундаментальних, індикаторів, що свідчать про відсутність справжнього, а не декларативного переходу українських громадян до дійсно демократичної свідомості.
До таких ми відносимо кілька опозицій, до різних полюсів яких так чи інакше тяжіє громадянська свідомість. Першою опозицією є відповідальність-безвідповідальність за стан справ у країні, з нею тісно пов'язана інша - відчуття можливості-неможливості контролювати владу. Наступним індикатором, який свідчить про стан готовності наших громадян до демократичного устрою, є їхня залученість у громадські об'єднання, організації тощо. І, нарешті, останнім важливим індикатором, на якому зупинимося, є прийняття -неприйняття патерналізму, тобто бажання чи небажання сильної руки.
Усі ці індикатори органічно взаємопов'язані, і черговість їх розгляду тут не є головною і не свідчить про їхню ієрархічну структуру.
Безвідповідальне суспільство
Проблема відсутності відчуття відповідальності у громадян за стан справ у державі не нова, про що говорять дані моніторингу Інституту соціології. Більшість опитаних з року в рік, відповідаючи на запитання про те, яку особисту відповідальність вони несуть за стан справ у країні, обирала варіант "ніяку". Лише кілька відсотків стверджували, що несуть повну відповідальність. Разом із тим порівняння відповідей за літо 2013 р. (як "домайданівського" показника) та літа 2015-го (як показника періоду, коли зміни, що сталися в громадянській свідомості, вже почали набувати своїх стійких рис) демонструє певне позитивне зрушення у питанні відчуття українцями своєї відповідальності.
Якщо в 2013 р. жодної відповідальності за стан справ в Україні не відчували 67%, то в 2015-му їх стало вже 56%. Зміни справді помітні, та водночас, навіть після драматичних подій на Майдані і після них, більшість респондентів так і не стала відчувати особисту відповідальність за ситуацію в державі, бодай часткову.
Ба більше, навіть коли питання ставиться про відчуття відповідальності не загалом у країні, а в конкретному населеному пункті, в якому проживає респондент, то й там близько половини не відчуває жодної відповідальності. Отриманий у 2015 р. показник ("ніякої відповідальності" - 47% і "часткову відповідальність" - 38%) є найкращим за останні роки і свідчить про певне підвищення відчуття відповідальності серед громадян. Однак навіть цей показник - після всіх подій кількох минулих років - демонструє: лише невелика частина українців прийняла для себе відповідальність за стан справ не те що у всій країні, а й навіть у власному населеному пункті.
Безвідповідальність українського суспільства проявляється і в його електоральній активності та відсутності традиції контролю за тими, кому делегуються владні повноваження. Щодо першого, то воно яскраво демонструється традиційно низькою електоральною активністю на місцевих виборах. Президентські вибори, які великою мірою є шоу, що розраховане на емоції, а не на змагання раціональних аргументів, і парламентські вибори, які трохи меншою мірою, однак також захоплюють українських громадян, демонструють порівняно високі показники явки виборців - понад 50%.
Натомість місцеві вибори з великими труднощами "змушують" лише близько третини виборців прийти на дільниці. Це особливо показово, з огляду на те, що за всієї постульованої демократичності нинішньої системи, громадянину доволі важко контролювати народного депутата, не кажучи вже про президента країни. Тоді як місцеві депутати, депутати обласних рад є здебільшого вихідцями з безпосереднього оточення громадянина, і доступ до них є набагато легший. І, що важливо, саме вони ухвалюють велику кількість рішень, які безпосередньо позначаються на повсякденному житті індивіда.
І тут ми підходимо до проблеми контролю за обранцями з боку суспільства, точніше його відсутності. Як підтверджують відповіді більшості опитаних, люди лише обирають владу, а далі від них уже нічого не залежить. У протилежному впевнений лише кожен п'ятий громадянин.
Так само абсолютна більшість українського суспільства (83%) впевнена в тому, що контроль за законодавчою і виконавчою владою є недостатнім.
Цікаво, що стільки ж відсотків громадян заявляють, що не є членами жодного громадського об'єднання, організації, руху чи політичної партії. Відтак жодної участі в суспільному житті країни вони не беруть, окрім чергових чи позачергових виборів до ВР або ж президента і, як ми зазначили вище, набагато меншою мірою - місцевих виборів. Не додає оптимізму і той факт, що відповіді на запитання про членство в організаціях, об'єднаннях, рухах, партіях молоді і старшого покоління, як когорт, що мають досвід життя у двох типах суспільства, майже не відрізняються. Відтак надії на молодь, яка змінить попереднє покоління і матиме зовсім іншу громадянську свідомість, поки не виправдовується.
Патерналізм
Так само й патерналізм, який проявляється в тому числі в бажанні сильної руки в Україні, фактично не має чіткої вікової "належності". Відповідаючи на запитання, чи погоджуєтеся ви, що кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії, представники молоді, які народилися і соціалізувалися вже в умовах незалежної України (до 30 років), здебільшого погоджуються із цим твердженням - 61%, і кожен четвертий - ні. Якщо ж порівняти зі старшим поколінням, яке соціалізувалося і прожило більшу частину життя в інших умовах і здебільшого не змогло пристосуватися до нових умов (старші за 55 років), то розподіл відповідей на це запитання мало чим відрізнятиметься від розподілу відповідей представників нового покоління українських громадян: 66% погоджуються з цією тезою, і трохи менше чверті не погоджуються.
Сюди ж можна віднести схильність українського суспільства мати сильну президентську руку. Згідно з результатами багаторічних досліджень, українці є прихильниками президентської республіки. Тому роль президента країни порівняна більшість вбачає у тому, щоб він був очільником уряду і брав на себе всю відповідальність за зовнішню та внутрішню політику, як це, наприклад, має місце у Сполучених Штатах. Лише кожен п'ятий вважає, що президент повинен ділитися владою, як це відбувається в країні нині, з прем'єр-міністром, затвердженим парламентом. Ще менше тих, хто виступає за передачу всієї повноти влади не президентом, а прем'єр-міністром. І всього 6% виступають проти інституту президентства як такого.
Важливо зазначити, що влітку 2013-го, ще до подій на Майдані й усього, що було після них, пропорції відповідей респондентів на запитання про повноваження глави держави були майже такими самими. Вже тоді рейтинг Віктора Януковича був негативний, і українці йому здебільшого не довіряли. Разом із тим, шлях, який пройшов тодішній президент від порівняно високої довіри до недовіри більшості населення був досить традиційним і навіть, можна сказати, "нормальним" для українського глави держави. Однак тоді сприйняття Януковича населенням аж ніяк не було таким негативним, яким воно стало завдяки і після Майдану. Ілюстрацією можуть слугувати результати минулорічного дослідження Інституту соціології, в якому серед найбільш негативних персоналій в історії країни Віктора Януковича назвала більшість опитаних - 51% (для порівняння: Сталін як негативна історична особа набрав на 9% менше).
З огляду на представлені дані, можна констатувати, що всі помилки, невдалі рішення президентів країни громадяни відносять скоріше особисто на рахунок особистості президента, і на ставлення до самого інституту президентства це мало впливає. Відтак через понад два роки після Майдану 2013–2014 рр., після такого самого розчарування у президенті Порошенку, як і в його попередниках на цій посаді (середня оцінка його діяльності нині становить 3 бали з 10 можливих і тому тяжіє до негативної), кількість прихильників сильного президента в країні майже не зменшилася і досі становить більшість порівняно з іншими варіантами розподілу влади.
Крім того, порівняння відповідей представників різних поколінь так само не дає відчутних відмінностей в їхніх оцінках необхідності мати сильного президента: пропорції прихильників президента з усією повнотою влади серед молоді майже ідентичні кількості прихильників такого президента серед старшого покоління, яке звикло до авторитарного правління за часів СРСР.
Поряд із бажанням сильної руки, повноти президентської влади українське суспільство в умовах загального розчарування у спроможності демократичних процедур вирішити проблеми, які стоять перед сучасною Україною, демонструє також скоріше розчарування в багатопартійній системі, тим самим довершуючи портрет патерналістськи налаштованого соціуму.
На запитання, чи потрібна Україні багатопартійна система, близько половини респондентів відповідають, що не потрібна. В її необхідності впевнені трохи більше чверті опитаних і ще стільки ж не можуть визначитися. І знову порівняння відповідей двох поколінь - народжених і соціалізованих у незалежній країні і тих, хто соціалізувався в умовах однопартійної системи, - не виявляє помітних відмінностей. Справедливості заради треба зазначити, що частка розчарованих у багатопартійній системі серед старшого покоління все ж таки вища. Однак обидва покоління демонструють: і там і там порівняна більшість вважає, що багатопартійна система Україні не потрібна.
Що ж маємо у підсумку?
Характеризуючи український соціум, до "безвідповідального" і "патерналістського суспільства" маємо також додати "суспільство недовіри" і "пасивне суспільство". Українські громадяни схильні довіряти лише найближчим родичам та знайомим і майже не довіряти більш-менш формалізованим структурам, не кажучи вже про державні інституції. Ця зосередженість на власному повсякденному світі, оточенні своєї сім'ї та близьких, зневіра в оточуючих, які можуть ошукати, збрехати, є ще однією фундаментальною перепоною до активної участі громадянина в суспільному житті і породжує загальну пасивність. Сюди ж відносяться багаторічна необхідність виживати, примат матеріальних потреб над нематеріальними.
Українські громадяни радше глядачі, а не ті, хто звик брати безпосередню участь у суспільно-політичних процесах. Навіть на рівні їхнього повсякденного життя, як-от участь у неофіційних горизонтальних структурах, організаціях, що й становить основу життєздатного громадянського суспільства.
Українці, отримавши незалежність через унікальний і "щасливий" збіг обставин, насправді не були на відповідному рівні розвитку громадянської свідомості, що передує і зумовлює усталення демократичної моделі суспільства.
Не було ані масштабного громадянського руху, в якому брала б участь фізична більшість суспільства, ані свідомого перебирання нової системи ціннісних орієнтирів до актуальної зміни статусних взаємодій у суспільстві.
При цьому важливо особливо наголосити на відсутності помітної різниці між готовністю молоді, яка народилася і соціалізувалася в незалежній Україні, і старшого покоління, яке прожило більшість свого життя в інших суспільних
умовах, до демократичних правил та обов'язків суспільного життя. Відтак можна говорити про те, що склався механізм відтворення нинішньої псевдодемократичної системи, і про відсутність помітних соцієтальних змін на шляху до демократизації навіть після кількох десятиліть життя під цим гаслом.
У результаті до постульованих демократичних перетворень після Євромайдану та цілої низки драматичних подій виявилася не готовою ані політична еліта (що загалом не є несподіванкою), ані більшість українського суспільства. Те, що активна меншість забезпечила передумови для якісних перетворень у царині демократизації, і те, що її представники заплатили за це дуже високу ціну, виявилося вторинним для пасивної більшості, яку передусім турбує власне та своїх близьких матеріальне становище, що різко погіршилося відразу після Майдану 2013–
2014 рр. і згодом почало асоціюватися саме з ним.
Тож навряд чи в найближчому майбутньому активна меншість суспільства може розраховувати на розуміння з боку цієї пасивної більшості та на її готовність швидко змінюватися заради утвердження демократичних принципів життя в Україні. Скоріше, друга буде лише попутником першої на цьому шляху, часто просто вимушеним, а подекуди доволі примхливим.