Довгий чорний лімузин зупиняється просто перед горою наших валіз. Водій хутко й галантно відчиняє переді мною дверцята. Всі недовірливо перезираються: це за нами? Але за якусь мить ми п’ємо колу під імітованим зірковим небом всередині лімузина і до нас нарешті доходить: ми ж у Каліфорнії!
Цей дикий, дикий захід...
Колись тут не було ні людей, ні лімузинів. Безкраїми преріями носило вітром перекотиполе та витоптували шлях до водопою волохаті бізони. Перші підводи з переселенцями з’явилися у цих краях 1839-го. У той рік швейцарський емігрант капітан Джон Сатер, взявши дозвіл у Мексики, вирішив створити поселення на місці сучасного Сакраменто. Природа була щедрою до людей: через дев’ять років міський слюсар Джеймс Маршалл знайшов самородок золота. Підхопивши Каліфорнійську золоту лихоманку, поселенці виказали всю свою невдячність. У тутешніх преріях перебили всіх бізонів, побудували залізницю, річковий порт, бари, готелі й борделі. Золото збирало навколо себе найжадібніших і найамбітніших політиків, громадських діячів, юристів, банкірів, газетярів і подорожніх. Заможні городяни заплатили уряду штату мільйон доларів, аби Сакраменто набуло статусу столиці. Коли запаси дорогоцінного металу вичерпались, місто покинули і золотошукачі, і лихоманка — від нього лишився дерев’яний скелет...
Нині старі дерев’яні будинки й вулички відновили і бережуть. Насамперед для туристів. Бити чоботом по дерев’яному настилу, намацувати у кишені пістолета, що стріляє прапорцем з написом «bang» і насвистувати пісеньку про крихітку Сьюзі — цього достатньо, аби уявити себе ковбоєм. Головна широка вулиця веде повз кав’ярні і сувенірні крамнички до величезного пароплава. Від нього тільки назва лишилася: всередині корабля — готель. Праворуч, на коліях музею американської залізниці, завмерли поїзди. Їх обсіли для своїх вечірніх теревень ворони. Цей куточок Дикого Заходу починає дрімати десь о десятій вечора. Стає чутно голос кам’яно-бетонного Сакраменто. Воно розляглося тут неподалік, просто зроби два кроки підземним переходом і вийдеш у ХХІ століття: галасливе, швидке й безсовісне. Зовсім не дає очей стулити — всю ніч під вікнами готелю гасають авто.
Ранком галасу тільки додається. В протилежному від туристичного центру боці, Сакраменто витирає зі свого обличчя привітну намальовану усмішку. У підворіттях туляться до стін і зазирають у сміттєві баки чорні силуети жебраків. А в крамничці продає батарейки не гарненька розкоса азіатка, а беззуба товста «Пеггі» — ім’я сповіщає бейджик на її грудях.
Далі Капітолія гуляти по столиці штату Каліфорнія бажання не виникає. Можливо, так міркують й місцеві парламентарі. Тут, в обнесеному парком і прикритому пальмами Капітолії засідає 80 депутатів Конгресу і 40 сенаторів. Республіканці і демократи ховаються в залі за столами, оснащеними ноутбуками, під люстрами з чеського кришталю — точними голлівудськими копіями. Сидять хто де, на табори не діляться. Для обміну досвідом новообрані парламентарі примощуються до «стріляних зайців», що пройшли на другий термін. Вони засідають з понеділка по четвер. І якщо після того громадяни не дочекалися обранців на місцях, у регіонах, вони мають повне право прийти просто серед ночі до Капітолія, аби з’ясувати, чим ті займаються. Насправді ж, усі, хто прямує сюди на екскурсію, мріють побачити губернатора штату — Арнольда Шварцнеггера. Але він звітує за трибуною Капітолія лише раз на рік.
Стейк під гумором
Шеррі Шепард махає нам рукою на порозі свого невеличкого будинку. Їй близько сімдесяти, але у вільній елегантній сукні, з короткою зачіскою і у прикрасах вона геть не схожа на бабусю. Разом із чоловіком вони приймають туристів з усього світу. На стінах у вітальні висять оригінальні фотовідбитки Картьє-Бресона. Хто б міг подумати, що роботи славетного француза зустрінуться у скромній оселі Шепардів, в одному зі спокійних районів Сакраменто?.. Господар будинку, містер Річард, і сам колись фотографував для місцевої преси. І навіть повісив навпроти Бресона власні фотопортрети Лучано Паворотті, котрими вельми пишається.
Шеррі одночасно запрошує до столу, розливає по келихах червоне каліфорнійське вино і подає з гриля стейк. На чому вже, а на вині і стейку американці знаються. Ні лазанья, ні смажені гамбургери, ні цибулячі кільця не лишили таких манливих спогадів. Після першого келиха Шеррі задає інтригу, мовляв, є в неї один секрет: її батьки емігрували з України ще 1919 р. Мови пращурів її так і не навчили, бо батьки, бач, розмовляли українською тільки між собою про всілякі потаємні від дітей справи. Але почуття гумору лишилося у жінки в генах і вона весь час сміється над нашими жартами, тоді, як її чоловік напружено мружить лоба.
— Ну а тепер ви всі розповідайте про ваші родини! — командує Шеррі і доливає вина.
Мій колега Дмитро довго розповідає про кохану дружину й доньку, дістає альбом з фотокартками, гортає. Коли черга нарешті доходить до мене, на стіл подають смачнючий американський десерт: шматочок гарячого пирога з морозивом. Я не в силах відірватися і кажу коротко: ні дружини, ні дітей.
— У-у — бідна Даша! — сміється Шеррі, і збирає у кулачок удавані сльози, — Дівчину ж треба рятувати.
Радію, що усіх повеселила. І вважаю, це неабияк приємно зламати ще декілька стереотипів про США: тутешній народ вміє жартувати і знає секрет смачної вечері.