Проголошення незалежності та європейський вибір України у структурному, цивілізаційному, економічному, культурному і просторовому сенсах - це кінець Російської імперії й тієї ідеології, яка обслуговувала культ самоізоляції у виокремленні і закріпленні її особливого способу буття між Європою та Азією.
З приводу того, наскільки Росія просякнута євразійством, про що сьогодні часто говорять, - є різні думки. Так, сучасний російський письменник-ліберал В.Єрофєєв вважає, що росіян важко назвати євразійцями, оскільки «ми не з’єднуємо дві культури, а внутрішньо ворожі всім». Про малу схожість Росії з останнім світом писав понад 170 років тому російський філософ П.Чаадаєв. Особливість, самобутність, закритість, протиставлення себе світові, що й сьогодні характерне для Росії, стали наслідком історичної замкнутості російського простору, де з різних племен, котрі мешкали у верхів’ях Дону, Дніпра, Волги та її приток, з початку ІІ тисячоліття н.е. формувалася етнічна спільнота, яка згодом стала називати себе руськими.
На карті Європи Росія довгий час була такою собі білою плямою. Простір цей лежав осторонь морських та й важливих сухопутних шляхів, що в умовах відокремленості, переважання природної в такій ситуації, елементарної самодостатності породжувало самобутність та характерний суспільний уклад. Татаро-монгольське іго, що два з половиною століття панувало в цьому просторі, посилило його окремішність. Світ усамітненої спільноти знайшов своє вираження в міфологемі «русского мира» і з часом заявив патерналістські претензії на месіанство та ощасливлення народів - закодовані знаки імперських устремлінь.
Це - зовнішня сторона «русского мира». Його внутрішнім змістом стала багатовікова консервація специфічного укладу соціуму, що перебував на узбіччі магістрального цивілізаційного процесу, а відтак був приречений на відсталість в усіх сферах життя. Час від часу, особливо в епоху індустріалізації, Російська імперія, «прорубуючи вікна в Європу», була змушена повертатися обличчям до іншого світу заради культурного та економічного оновлення. Хоча й непослідовно, з постійними «відкотами» до традиціоналізму…
Так було в петровські часи, коли цар Петро I під виглядом простого учня їздив до Голландії, щоб навчитися європейських манер і будувати кораблі. Так було майже все ХІХ століття, коли «вершки» російського суспільства спілкувалися між собою французькою мовою. Вже в радянську епоху, в період індустріалізації 20 - 30-х років ХХ століття, коли, з використанням технічного інтелекту Заходу, без афішування і розголосу, закладалися «дніпрогеси» та «магнітки», і насамперед - військово-промисловий комплекс для воєнно-силової реалізації світової комуністичної революції (розширення «русского мира»). А по закінченні кривавої Другої світової війни в окупованій Німеччині демонтувалися підприємства і їх устаткування вивозилося в Радянський Союз, який таким чином наперед прирікав себе на промислову другорядність і технічну відсталість. З початком горбачовської «перебудови» цей процес набув трохи інших, але таких схожих рис.
Знайомство з Європою завжди викликало в росіян двояке відчуття: захоплення і збентеження. Однак висновки були, м’яко кажучи, парадоксальні: «Все одно ми вищі за них!». І навіть тепер, пише той-таки Єрофєєв в «Энциклопедии русской души», росіяни впевнені: «Вокруг враги. Все - враги… Мы - силачи. Украина - к ноге!». Риторика ворожого оточення породжує колективну ксенофобію. А культ влади - загальну покірність і послушність. Досягнення кращого життя бачилося тільки на екстенсивному шляху, через захоплення нових територій. Багатство мало приростати то Сибіром, то Кавказом, то ще чимось. Що то за війна і перемога, коли не приєднано нових територій?
«Перебудова» не врятувала комуністичну ідею. З її крахом упала й радянська імперія. Кремль став шукати не причини катастрофи, а винних. Їх і сьогодні називають: Горбачов, Захід, ЦРУ, Кейсі тощо. Думки, що каркас комуністичної імперії наскрізь прогнив, окрім невеликого прошарку високо ерудованої російської інтелігенції, не сприймало ні суспільство, ні його поводирі. Як результат, віками напрацьована модель життя не зазнала глибоких трансформацій. Ленін так і залишився в Мавзолеї як сакральний і нетлінний знак особливого шляху, а російська історія до 1917 року стала масштабно ідеалізуватися. Для демократії і зміни суспільної парадигми життя місця й не залишилося.
Перед Росією постала дилема: або знайти заміну присоромленій комуністичній ідеї, або розпочати імплементацію демократії в усіх сферах суспільного життя і відмовитися від імперського майбутнього, що суперечило б шанобливому ставленню до примарно величного минулого. Відмови від імперської політики, таким чином, не сталося. Після розстрілу з танкових гармат парламенту і єльцинської імітації демократії Росія повернула на старий, апробований віками шлях. Потрібна була лише видозмінена, адекватна часові ідея, аксіоматична за формою і змістом, базована на канонах, непідвладних дискусіям. Вона й постала наприкінці першої декади ХХІ століття у шатах «русского мира» - нова-стара, неоімперіалістична ідея.
Формат міфу виявився чимось усередненим між релігією та політикою, відтак його високопоставлені адепти мають можливість прикриватися ефектом споглядального відсторонення від запущеного ними процесу. Немає нічого дивного в тому, що ідея, котра сьогодні стала теоретичним прикриттям імперської політики «збирання земель», пропагується насамперед вищим кліром Московського патріархату. По-перше, Руська православна церква ще з часів Петра I існує як державна структура в ролі надійної опори імперії. По-друге, як жодна інша державна інституція, церква духовно впливає на уми і контролює багатьох своїх прихильників поза межами Росії, передусім в Україні.
Саме проти України спрямоване вістря доктрини «русского мира». В її арсеналі - препарована історія колоніального статусу України у складі Росії після Переяславської ради 1654 року, нав’язування якої ведеться через написання спільних підручників, вихолощення і спотворення всього українського, спрямоване на позбавлення українців власної історії, без якої, як відомо, немає й народу. А Київська Русь, основана на казці про колиску з трьома малюками-близнюками, один із яких був старшим, призначена спільною спадщиною «братніх народів» - великоросів, малоросів і білорусів.
«Русский мир» виявився для України тяжким 350-річним випробуванням, наслідки якого даються взнаки й досі. У форматі його посиленого просування українців закликають відмовитися від свого власного світу: національної пам’яті, традицій, культури, мистецтва, ідентичності, звичаїв, свого еґо… врешті-решт - і державності. «Русский мир» сьогодні став пропагуватися серед представників найнижчого соціального прошарку українського суспільства - догматично налаштованих людей, які в умовах демократії, становлячи численний пласт електорату, здатні серйозно впливати на заданий політичний результат виборів.
Вибору ідеї «русского мира» на роль об’єднавчої сили сприяли також об’єктивні процеси, які поступово й неухильно відбуваються в російській колективній свідомості. Чим далі від 1991 року, тим більше утверджується незворотність незалежності та суверенітету пострадянських держав, що недвозначно впливає на формування прагматичної громадської думки в російському суспільстві. По-перше, дедалі більше росіян, як свідчить соціологічне опитування, починають розуміти, що Україна - незалежна держава, а українці - окремий народ. По-друге, марними виявилися сподівання на перетворення СНД у союз держав на чолі з Росією. По-третє, Москва прорахувалася, вважаючи, що виживання пострадянських держав без Росії неможливе. По-четверте, в Росії назріває переконання, що відносини між пострадянськими державами вже ніколи не будуть такими, якими були колись. Ось у такій об’єктивній ситуації на чільне місце в неоімперських планах і виходить ідея «русского мира».
Релігійною основою проекту «русского мира» є православ’я, точніше - та його частина, яка підпорядкована Московському патріархату. Однак це тільки одна, хоча й дуже важлива підвалина «русского мира». Зміст його набагато ширший: від моралі, способу життя, принципів організації суспільства… і до зовнішньої політики. З особливим призначенням у світі. «Ми - писав Чаадаєв - можна сказати, народ винятковий. Ми належимо до числа тих націй, які ніби не входять до складу людства, а існують лише для того, щоб дати світу який-небудь важливий урок».
У територіальному сенсі «русский мир» - як його розуміють адепти - далеко виходить за межі Росії, охоплює Україну, Білорусь, північну частину Казахстану... Він не має чітких обрисів. В уявленні багатьох росіян його кордони визначаються межами вживання російської мови. Особлива роль у його становленні відводиться російським національним меншинам і російськомовному населенню. А тому часто «русский мир» ототожнюється із поняттям «восточнославянский мир». Інструментарій його реалізації - різноманітний: від створення переважаючого впливу в сусідніх країнах до обмеження їхнього суверенітету і встановлення повного контролю за їхніми просторами: економічним, політичним, інформаційним, конфесійним, мовним тощо.
Це і є м’яка форма поступової ліквідації державного суверенітету. Тут годиться все - «прив’язка» до енергоносіїв, оволодіння, шляхом купівлі, стратегічними об’єктами, перехоплення у свої руки політичних важелів держави-об’єкта «русского мира» через систему різного роду союзів (митного, безпекового тощо). А також - широка пропаганда його спільних вигод та принад, використання п’ятої колони тощо.
Росія поспішає, оскільки час, доки ще можлива реалізація ідеї «русского мира», доки остаточно не перерізана пуповина, яка з’єднує пострадянський світ, спливає дуже швидко. Крім цього, на шляху його матеріалізації є й інші серйозні перепони. Відтворення колоніального імперіалізму на пострадянському просторі і нового євро-євразійського протистояння, цілком закономірно, викличе спротив світового співтовариства і обернеться для Росії низкою ризиків.
Більше того, Росія, що прагне домовитися із Заходом стосовно тиску на Україну, сама опинилася затиснутою між ним і Китаєм. І цілком ймовірно, дуже скоро відчує неспокій з боку останнього, який уже зараз усією своєю могутністю нависає над східними кордонами Російської Федерації.
«Русский мир», територіально клаптевий через багатонаціональний характер держави, стимулює перманентну нестабільність внутрішнього порядку, оскільки на релігійній та етнічній основі освячує боротьбу з інородцями, серед яких, як правило, іде пошук усіх бід, і насамперед - коріння тероризму. Однак, по-перше, відповідь терором на терор небезпечна, а по-друге - консервація традиційного укладу життя, імперської політики, відособленості від Європи й Азії, яка раніше була терпимою, - в умовах глобалізації стає руйнівним явищем. Таким, що затримує розвиток Росії взагалі і може завершитися великими проблемами для російського народу та його державності.
Як зміниться світ, якщо з платформи демократії, лібералізму, загальнолюдських цінностей, що нині превалюють у відносинах між національними державами, сповзе у замкнені простори «миров»? Світ, про єднання якого так багато говорять, розділиться на «миры», котрі постануть на місці міжнародного співтовариства національних держав, - руський, слов’янський, романський, германський, арабський та інші, внутрішньо консолідовані на основі консервації архаїзмів, зовні відчужені один від одного. Теорія і практика таких особливих просторів відома в минулому - згадаймо плани Гітлера об’єднати воєдино представників арійської раси, жива сьогодні - це створення халіфату як єдиного материка арабо-мусульманського світу, а тепер - дедалі гучніші заклики до «русского мира» на пострадянському просторі.
Світ постане у вигляді кількох холодних, коли не сказати - ворожих один одному цивілізаційних айсбергів, у яких загубляться єднання і гуманізм людства, цінності, за які воно так дорого заплатило… Відособленість, протиставлення і ворожість цілком здатні призвести до воєн між «мирами», які реально можуть знищити цивілізацію, на відміну від «війни світів» письменника-фантаста Г.Веллса. Після 1945 року Сталін мріяв про єдиний слов’янський світ і говорив М.Джіласу, одному з тодішніх югославських лідерів, а потім дисидентові, що коли вдасться його створити, то ніхто навіть пальцем не поворухне. «Жодним пальцем», - підкреслював він, уявляючи тремтіння і страх ворогів панславізму. Теперішня спроба повернутися до нього свідчить, що Росія знову стає на шлях, який веде в безодню. «Руський іде по хибному колу історії, не усвідомлюючи, що це коло і що воно хибне», - приходить до висновку В.Єрофєєв.
Однак на пострадянському просторі є виграшний варіант і для України, і для Росії, якщо остання через демократизацію та відмову від політики «русского мира» прискорить рух у бік Європи. Росія-держава, на противагу Росії-імперії, прагнутиме якомога швидше стати її частиною. У такому разі суверенітет і незалежність України, її європейський вибір - будуть в інтересах Росії.