Усе життя цієї скромної людини вмістилося в двох записах у трудовій книжці — «На завод прийнято 1907 року» та «Звільнено за власним бажанням 1989-го». Одна робота за 82 роки? «Так не буває! » — вигукнете ви, але чорно-білий глянець фотографій, що лежать переді мною, це підтверджує. Саваков Іван Ілліч, у старому, вкритому піщинками довгому фартуху, — то в снопі іскор заточує різець, то відпочиває під час перерви...
«Навесні 1907-го прибрьохав я розмитим весняними дощами путівцем у Шулявку в пошуках заробітку. Прибрьохав і став перед загадковою мануфактурою. Прочитав вивіску — читати вмів — «Київський машинобудівний і котельний завод Гретера й Криванека». Так розпочиналася заводська біографія Івана Ілліча, яка розтяглася на цілих вісім десятків років...
Гретеровський завод, окрім технічних досягнень, вирізнявся жорсткими правилами, чотирнадцятигодинним робочим графіком, гасовими лампами, що чадять, і повітрям із сірчистого газу. Був ще гуркіт котельної, від якого багато робітників утрачали слух, і антисанітарні умови з нульовими заходами безпеки... Таким було київське заводське виробництво початку ХХ століття. Але бажаючих улаштуватися сюди на роботу не бракувало.
Саваков прийшов на завод тринадцятилітнім хлопчиною. Підсобний робітник за дві-три копійки на годину. «Принеси-віднеси», «подай-забери» — протягом кількох років. Єдиною можливістю навчитися ремесла й почати працювати на виробництві була практика, щоденна і стомлива. Ні підручників, ні курсів тоді не існувало, людина до всього повинна була доходити своїм розумом. Не дивно, що «приживалися» лише найметикованіші й найпрацездатніші учні. Іван був одним із них. Уже через декілька років благополучно перейшов рубіж «підсобника».
...Сімнадцятий рік став переломним для всіх, зокрема й для робітників гретеровського заводу. Почалася революція... Іван Саваков, разом з іншими робітниками майбутнього «Більшовика», не залишився осторонь. Допомагали чим і як тільки могли. А могли багато чого — ремонтувати бронепоїзди, лагодити судна Дніпровського військового флоту й технічно підтримували фронт. Можливо, саме тоді в Івана Ілліча остаточно сформувалася така рідкісна (особливо як на теперішній час) риса характеру, як толерантність. Толерантність у найширшому значенні слова, яка дала можливість йому все життя залишатися самим собою. Щоправда, деякі сучасники схильні називати цю його рису, швидше, простодушністю, але ж не у визначеннях річ.
Не буде перебільшенням, якщо скажу, що ця скромна людина, яка ніколи не «висовується», дуже любила свою країну. «З року в рік, від радості до радості, від горя до горя, від щастя до щастя — все у нас спільне», — казав він. Можливо, тому на прохання розповісти про своє життя він колись просто відповів, що все воно вже описане в підручниках історії. Висока правда маленької людини...
«Жива легенда «Більшовика» — так називали Савакова за життя. Пропрацював 82 роки (!) звичайним заточувальником, але завод свій просто обожнював. Коли його просили розповісти про себе, завжди говорив тільки крізь призму заводу, не відокремлюючи своєї біографії від його. Радів, коли «Більшовик» удосконалював застарілі технології, і щиро захоплювався новими: «Фантастами нас називали, коли наша країна почала будувати алюмінієвий завод. Але ж побудували й запустили. До цього будівництва наш «Більшовик» теж безпосередньо причетний. Основну технологічну лінію не хтось робив — ми. І зробили, і змонтували. У 39-му сам у руках тримав перший радянський алюмінієвий брус». Щиросердна простота? Можливо, але таких, як «дядько Іван», сьогодні, мабуть, уже немає. З такою вірою в людину, глибокою моральністю і, звісно ж, благоговінням перед улюбленою справою... Воістину має рацію той, хто каже, що мистецтва життя треба вчитися.
...Війна вдарила по Іванові Іллічу з тим самим розмахом, що й по всій країні. «З однієї епохи відразу в іншу потрапив. Ось так буває: заснув у мирі — прокинувся у війні». Почалася евакуація заводу. Рятували все, що могли, вивозили найцінніше. Кінцевою станцією для 650 вагонів із людьми й устаткуванням стали далекі Урал і Кострома. ...Ялинки з соснами замість стін, відкрите небо й сорокаградусний мороз... У таких умовах працював і Саваков. Багато тиловиків тоді кінцівки пообморожували, залишилися інвалідами на все життя. Іван Ілліч завжди казав, що медаль і за бій, і за працю має бути з однакового металу. Ніхто з тих, хто пройшов війну, не може сказати, чий фронт був важливішим. Адже гинули скрізь. Безпечних місць, як і безпечної роботи, тоді не було. «Немає слів: під кулями у повний зріст важко підвестися й піти в атаку, але стати до верстата не легше, коли й сили вже немає від недоїдання. Ранами пишається солдат сьогодні. Має право! Ховають робітники обморожені з ампутованими пальцями руки — соромляться. Але ж пишатися треба!».
...Працювали уральські тиловики важко. Давалися взнаки і недоїдання, і постійний холод, і величезна емоційна напруга. Саваков згадував, що щодня відразу після зведень Радінформбюро хтось із робітників підходив до карти з цвяхами й нитками, щоб позначити на ній витіюваті лінії фронтів. Щодня сподівалися й чекали.
А потім почули, що Київ звільнено.
...Час минав. Київський завод, попри колосальні збитки, відбудували; виробництво знову ожило. Золоті руки Івана Ілліча продовжували чаклувати над різцями. У цій роботі він досяг такої ж майстерності, як і в мистецтві жити і обирати друзів. Щодня більше восьми десятків років він приходив на ту саму роботу, ставав за той самий верстат, і працював... Він обожнював завод. Недарма ж його називали «живою легендою «Більшовика» і думали, що й він так само довговічний.
«Звільнено за власним бажанням» — ця звістка вразила всіх. Незважаючи на похилий вік Івана Ілліча, багато заводчан просто не уявляли, що «Більшовик» колись може залишитися без свого найстаршого робітника й золотого заточувальника, який навчив і пережив не одне заводське покоління... Проводжали його всі разом. Оберемок червоних гвоздик, трохи сумні усмішки і, звісно ж, дружні побажання.
...Дехто з тих, хто ще пам’ятає Івана Ілліча, трохи збентежившись, кажуть мені, що, можливо, він прожив би ще, якби не подав заяву. Що підштовхнуло старого робітника до цього кроку? Мабуть, смерть дочки, яка позбавила його останніх сил і змусила цю унікальну людину піти на пенсію в 1989 році у віці 95 років. Поза стінами заводу він прожив лише півтора року... «Лекало накласти, то один до одного моя доля — це доля заводу, а доля заводу — доля країни... Тож я вам про себе говорити особливо не буду. Нічого цікавого. Про завод — будь ласка. А хто захоче, то й мою долю почує серед цих слів. Підходить?»
«ДТ» дякує Катерині Іванівні Колесник, директорові музею заводу «Більшовик», за допомогу при підготовці матеріалу.