Різдво - свято, яке "переросло" церкву. Так само, як Святий Миколай зі своїм неодмінним альтер его Санта Клаусом. Санта - дітище "Кока-коли", рекламного бізнесу та споживчої культури в цілому - взагалі зберіг мало спільного зі святим єпископом Мир Лікійських. Буквально днями опублікували "сенсаційні" результати реконструкції зовнішнього вигляду святого Миколая Чудотворця. Сенсація полягала в тому, що зовнішність святого - досить типова для Середземномор'я - не мала нічого спільного із пряничним Сантою на оленях з Лапландії. Ви будете сміятися, але це справді подавали як "сенсацію": Санта кокакольний і Миколай Мирлікійський - люди ще більш різні, ніж "Слава праці" й "Слава КПРС".
Нашій культурі, втім, пощастило: дід Мороз принаймні не кидає тіні ні на кого зі святих угодників. Споживчий дрож - ану ж бо, виймай, що там у тебе в мішку! - та образ святого подвижника зберігають дистанцію. Але реклама незабаром її нівелює, витравить із масової свідомості і Діда Мороза, і Миколая Чудотворця, замінивши обох товстощоким кирпатим Сантою. Свято остаточно зведеться до подарунків, як це вже сталося із заможною частиною світу. Точніше, ні, не до подарунків - еквівалента символічного дарунка. До розпродажів, шопінгу, споживчої лихоманки...
Слідом за галереєю "різдвяних дідів" настає Різдво. Про яке відомо більше, ніж про справжню особу й діяння святого Миколая Чудотворця. Але однаково мало. Різдво, вирване з контексту Священної історії, як Миколай Чудотворець зі свого житія, виявляється просто приємною календарною датою.
Більшість дітей знає про Різдво так само мало, як про християнство в цілому. Ця більшість не ходить до церкви навіть у свята і, звичайно ж, не відвідує недільних шкіл. Хоча навіть там аж ніяк не гарантовано отримаєш адекватне уявлення про християнську доктрину - все дуже сильно залежить від конкретного парафіяльного священика й конкретного катехіта. Але тут у дітей бодай є шанс.
Великі надії покладали на курс "Християнської етики". Чомусь священнослужителі вважали, що це компенсує брак християнської освіти в дітей невоцерковлених батьків. Міністерство освіти не надто переймалося християнською освітою - йому потрібна була "морально орієнтована дисципліна". Компроміс вийшов прикрий. І якщо МОН може, заплющивши очі, поставити "галочку" - є "моральний предмет" і години для вчителів, - то позиція церкви мені до кінця не зрозуміла.
Бо, з погляду християнина, зміст курсу жахливий. Починаючи з того, що це каша з християнського вчення, вишиванок, бандур, елементарних правил поведінки, приправлена солодкавими "ісусиками", "янголятками" і часто відверто поганими з літературної точки зору віршиками. Але це півбіди. Погано те, що саме християнське вчення подається у формі примітивній і школярській. Простенькі перекази біблійних сюжетів без будь-якого осягнення суті. І це зрозуміло. Як пояснити третьокласникові суть гріхопадіння Адама і Єви? Або вивчити на пам'ять Декалог, у якому дитина восьми років не розуміє половини слів? Що таке "кумир"? І чим він відрізняється від "ідола"? Цитується за робочим зошитом для 3-го класу. А що таке "не перелюбствуй"? І ці люди протестують проти гендерного виховання, щоб не будити в безневинних поки що дитячих умах цікавість до статевої сфери! А всунути в зошит третьокласника історію гріхопадіння й "перелюб" - нічого, нормально.
Історія Різдва на цьому тлі, звичайно, видається геть безневинною - адже питання непорочного зачаття обійти навіть легше, ніж історію гріхопадіння. Шкода, що це доводиться робити на тлі тієї каші примітиву й нудьги, до якої зводить шкільний курс "Християнської етики" Священну історію.
А тим часом спосіб навчання дітей етики, як і основ релігійних уявлень, старий як світ, випробуваний і ніким не запатентований. Це казка. Чомусь нікому на думку не спадає починати навчати дітей філософії Платона або релятивістської фізики з першого класу. Перші кроки до цих вершин знань починаються із загальних понять, простих дій, коротких текстів. На цьому етапі немає жодних протиріч між вступом до релігійного вчення і розумінням елементарної етики. Бо і те, й інше починається з визначення понять "добро" і "зло". Навіщо ж винаходити велосипед, адаптуючи - точніше примітивізуючи - християнське вчення для початкової школи, якщо людство достатньо потрудилося над формами, образами й сюжетами, які зрощують у дитячих душах уміння розрізняти добро і зло, вірити в чудесне й надлюдське? Те, що давала і дає нам казка, втілена в будь-якій художній формі - літературі, кіно, театральній постановці або грі.
Це дивно, але багато хто сумнівається в тому, "чи треба годувати дітей небилицями". Практичні дорослі, які впевнені, що "знають життя", передають свої знання дітям. Вони переконані, що "готують їх до реального життя". У якому, як відомо, добро, коли воно без кулаків, має мало шансів проти зла (казки ж навчають протилежному). І навіть більше того - ні добро, ні зло не абсолютні, часто їх не можна розрізнити, а тому ці категорії, як незастосовні, можуть бути відкинуті геть і забуті. Тут немає місця фантазіям, вірі в дива, прекрасним почуттям і благородним учинкам. Вони непрактичні. Доля лузерів.
Спротив казці нерідко зустрічається не тільки серед таких "практиків життя". Він, хай як дивно, спостерігається й у священнослужителів. Причини, зрозуміло, інші. Комусь убачається в казці "язичество". Особливо в чарівній. Згадайте, яку священну війну було організовано проти книжок про "Гаррі Поттера" тільки тому, що там було "про відьом і чаклунів". За цим казковим антуражем багато критиків не спромоглися розгледіти цілком етичний (а може навіть християнський) меседж про вибір між добром і злом, перемогу слабкого, силу любові. Можливо, тільки належність до католицької церкви і професорський авторитет урятували від подібних обвинувачень "батька жанру" Толкіна. Та й Льюїс зі своєю "Нарнією" пройшов лезом ножа, замахнувшись на чарівну казку за мотивами Священної історії.
"Нарнія" - хороша відповідь тим серйозним людям у церкві, які, подібно до своїх світських однодумців (хоча й з інших мотивів), нехтують казками. Християнське вчення - це вам не казочки! Тут усе серйозно. Тут не проходить жодна вільність у поводженні із сюжетами, образами й жанрами. Ці серйозні люди переконані, що на християнські теми можуть писати тільки добре підковані богослови. Для простаків подібні писання - лише спокуса. Ці люди - прихильники формального вчення закону Божого. Так, нехай заучують Декалог з усіма незрозумілими словами. Колись зрозуміють. Питання - чи захочуть? Чи, як будь-яку "паличну" науку, викинуть з голови за першої нагоди?
Один старий мудрий архієрей казав: "Треба годувати дітей ідеалами". Не йшлося про заучування заповідей і взагалі про закон Божий. Ішлося про базові речі - добро і зло, істину і брехню, пошук, шлях, вибір. Про те, що ці ідеали мають бути не заучені й складені на оцінку. Вони мають бути засвоєні, стати частиною натури. Самі діти їх не надто потребують - не надто вже великі їхні діла, провини й помилки. Її потребують дорослі. Але набрати багаж "ідеалізму" можна тільки в дитинстві. Доросле життя не налаштовує на ідеалізм. Це битва за виживання. Час розкидати каміння. Дорослий тільки користується тим, що зібрав у ніжному віці. Щоразу, коли доросла людина робить вибір, вирушає на пошук, стає на якийсь шлях, вона пробуджує в собі дитину - єдину, хто знає відповідь на найголовніше запитання. Точніше, знає, яке запитання має бути поставлене. І в усій його голизні ставить це запитання - про добро і зло.
Різдво й казка близькі. Є дитя-Спаситель, волхви-звіздарі, вісники, лиходії. Тут є небезпека, довга дорога, холодна ніч, зачинені двері, людська черствість і жорстокість. А ще провідна зоря, дарунки й тварини. Цього вечора не метушіться навколо столу, із завзятістю, гідною кращого застосування, доводячи кількість страв до потрібних дванадцяти. Розкажіть дітям казку. Вона їм сподобається. І, можливо, змінить ваше життя.