В одній зі знаменитих ісландських саг - "Сазі про Егіля" - є така історія. Якийсь вікінг "із бичачою шиєю, кремезний і вищий за будь-якого іншого чоловіка" якось узимку геть ослаб. І притяг його за шкірки до себе звичайний місцевий хуторянин, хевдинг. Запріг по господарству. Вікінг оговтався, оглядівся довкола, прихопив мішок зі сріблом і накивав п'ятами. Але що далі тяг славний воїн додому мішок зі здобиччю, то більше карався муками сумління, бо почувався він підлим і нікчемним злодієм. Зрештою сумління так доконало його, що з півдороги він повернувся. Убив селянина. І вже з чистим серцем продовжив шлях додому, бо тепер він став чесним грабіжником, а не боягузливим злодієм. Що теж, за північними поняттями, не Один зна що, та все-таки не смертельно каране "западло".
Звали того молодика Егіль Скаллагрімссон. Реально великий скальд, син одного з першопоселенців Ісландії, безстрашно боровся з королями Норвегії, здійснював військові подвиги та був вірний друзям, гаряче любив сина.
Не має жодного значення, що було це в Х столітті. Природа війни й поведінка воюючих завжди й повсюдно такі, що буденну громадянську мораль опановує істеричний стан щойно їй доводиться стикнутися з реальністю. У філософії це називається "платонівська складка", за ім'ям давньогрецького філософа Платона.
Це темний, тісний і страшний понятійний простір. Місце, де дотикаються осяйний світ ідеального структурованого, вигаданого гуманітаріями, і нудний у своїй непереборній кривавій природності світ буденного.
І от у цьому місці ми з вами тепер живемо.
Кордони правди, брехні й недомовок у воєнний час не статичні. Їх просто немає. Точніше, вони як "фронтир", зона освоєння територій Дикого Заходу, що переміщається. Це через двісті років виявилося, що Захід був не такий уже й дикий, яким нам здається нині наш український Схід. Але нам немає потреби чекати двісті років, щоб констатувати буденне. Мародерство, розбій, грабіж, зґвалтування й покриваюча все це зверху брехня - не визначальна, але пересічна частина будь-якої війни, зокрема й нашої.
Війни завжди починаються досить естетично, хай як моторошно це звучить. І перші смерті завжди знакові й пам'ятні. І поділ на військових і цивільних застосовний принаймні у світлий час доби. Але в міру того як руйнуються піраміди геополітичних планів і громадянських ілюзій, як непередбачено швидко тануть виділені ресурси тилу, як липкий страх не-буття оселяється в душах усіх без винятку, фронти й прифронтові території починають жити своїм непоказним життям. День "роботи" танка коштує три відра раків або бойового вильоту знайомих пілотів. Швидко підняте не вважається таким, що впало. Зогнилий одяг зміниться підходящим зі спорожнілого або не дуже будинку. За пияцтво можуть розстріляти або нагородити залежно від його наслідків тощо. Це потім з одного й другого боку напишуть свого "Швейка" й "Солдата Чонкіна" і знімуть однаково брехливі у своєму пропагандистському пафосі фільми.
Проблема в тому, що за всього параноїдального потягу до справедливості завжди й скрізь ми не знайдемо головного лиходія й "батька брехні" в нинішній війні на Сході. Хоча періодично призначаємо таких. І докази знаходяться, і вони правдиві. Проблема в тому, що гібридність цієї війни для нас полягає в тому, що в ній немає (і бути вже не може) всеосяжної цензури, як на "афганській"; і немає єдиного Політбюро, з брехнею якого доводилося б самовіддано боротися. Усі брешуть усім з найліпших спонукань. Ті, хто говорить правду, разюче безтактні для інших. Оскільки говорять про частковості, не в змозі відчути масштаб, і мультиплікують власне дисидентство й принципові викриття на радість "п'ятій колоні".
Мародерство на війні - те саме, що корупція в мирному житті. Будьмо чесними хоча б тут і тепер: ніде у світі корупцію не перемогли й не викорінили, вона лише зменшується до прийнятних масштабів і набуває естетично прийнятних опосередкованих форм. Ми можемо скільки завгодно називати мародерство взяттям трофеїв, грабунком, розбоєм, конфіскацією на потреби фронту тощо - результат один. Якщо тили не додають фронту, фронт у міру виникнення потреб переходить на самозабезпечення. І ви нічого не маєте сказати людині, яка воює за вас і замість вас. Або теж беріть зброю і покажіть, як можна й треба поводитися інакше. Так теж буває. Але шляхетні люди зазвичай гинуть частіше. У результаті перемагає той, хто виживає, а ціну цього в переможців запитувати не заведено.
Щодо брехні - усвідомленої і неусвідомленої. Передова заживо поміщає людину в одне з кіл пекла. І це аж ніяк не дантівське сіре "лімбо" для нехрещених героїв. Людина, побувавши там, більше ніколи не буде такою, як раніше, фактично як колишню цивільну особистість її вже вбито. Нова людина знає нову правду про себе й життя. Її розповіді страшні, її правда безжальна, заперечувати їй надзвичайно важко.
Та доведеться. І заперечувати, і приймати.
Інформація від першої особи - це завжди драма, але війна у своєму масштабі - це завжди епос. Глобальна інформаційна помилка нинішньої влади, що вона навіть не замислюється над необхідністю створити такий епічний простір. Тим часом за неї цей простір створює ворог. Дедалі менше - зовнішній, дедалі більше - внутрішній. Він уже мироточить демократією, миролюбством, гуманізмом, правдивістю і співчуттям. А близько десятка відносно достовірних державних і довколадержавних джерел для звичайних людей - це сліпі, що мацають і характеризують епічного слона.
Зіставлення особистих і державних правд дає в першому наближенні яскраву картину брехні, яка, на жаль, теж не є реальністю. Бо етичної оцінки їй прямо або опосередковано надають українські медіа. Уточню - не журналісти, а саме редактори. Бо журналістів, які побачили війну, хоч би й мимохідь, дедалі більшає, і запах трупів, що розкладаються, вони ніколи ні з чим більше не сплутають. А от редакторська політика висвітлення війни aka "АТО" визначається: а) власниками, б) майбутніми парламентськими виборами, і в цьому значенні вона від мародерства часто не відрізняється. Просто це два протилежні мародерства, що дозволяють за рахунок переляканих читачів-цивілів відтінити й обізвати точно таких же на війні. Сумно те, що кожен із них просто робить свою роботу, зважаючи на обставини, і щиро образиться, якщо вважатиме, що ці рядки адресовано особисто йому. Сусідові - так, це справедливо, ворогові - взагалі в точку. Там усі такі.
На війні воюють не за ідеї. Це в теорії людьми керують символи, а на практиці - все більше страх викриття. Володимира Рибака у Слов'янську не тільки за прапор по-звірячому вбили. А тому що, як кажуть, досьє збирав на тих, хто очолив потім "ДНР". Та й на тих, хто тепер неначебто "нова українська влада" у звільнених районах. І таких загиблих десятки, якщо не сотні. Хай як вони загинули, їх, по суті, вбили в спину. Чужий нічого не знає, зраджують тільки свої.
Торгівля органами - нісенітниця, але торгівля життями та образами дітей-сиріт і просто дітей - факт. Якщо в Маринівському інтернаті сепаратисти серед ночі будять дітей і пхають їх в автобуси, це, зрозуміло, страшно. Але якщо через годину після цього Маринівку накриває шквальним вогнем, то це страшніше. Від того, що ви не прочитаєте зіставлення цих двох фактів і вибачення офіційних кіл за повну відсутність скоординованої політики стосовно дітей на війні. Розпихувати ж нефільтрованих біженців по санаторних зонах всієї України від Шацьких озер до Одеси я особисто вважаю просто шкідництвом, до того ж неслабким варіантом дерибану. До речі, соціальні виплати на Крим, соромлюся запитати, куди поділися? Ну й так далі.
Сам термін "рейнджер" (у перекладі з англійської - "лісничий", "єгер", а також "бурлака" і "блукач") з'явився в XIII столітті у Великобританії, але через чотири століття завдяки європейським колоністам це слово прижилося і в Новому Світі. Рейнджерами вже називали бійців іррегулярних загонів, добровольців, що діяли проти індіанців у прикордонних районах Нової Англії. Рейнджери виявилися ефективними, бо цілком перейняли партизанську тактику й звичаї ведення бою у своїх противників.
Наша армія на Сході в найширшому значенні слова - вся добровольча. Бо мотивація на виживання може бути лише моральною, якщо відкинути дезертирство як варіант. Жодної моральної зацікавленості, яку б усерйоз заохочувала держава, там немає. Про генералів помовчимо.
У нас і країна тепер найсправжнісінька добровольча. Неофіційне гасло "грабуй награбоване!" інтерпретується в найрізноманітніших висловах. Але, зрозумівши його шкурну актуальність, ми зрозуміємо й мораль усього, що відбувається, якою б смердючою вона не виявилася. Мораль - це зовсім не обов'язково щось високе, це практичне застосування етики, ефективне при мінімальному застосуванні совісті. У нас суспільство рейнджерів, воно готове і скальпи знімати, і вуха відрізати, і пробивати дорогу через гори трупів, бо дороги назад немає.
Через те ще так часто говорять про близьке вторгнення, що є несвідоме відчуття, що буде важче. Вторгнення як масштабне явище має применшувати біль того, що відбувається, як удар по голові на хвильку зменшує зубний біль. Але вторгнення вже відбулося, воно почалося з Криму. І воно вже є - це "найважче". Накопичилися втома, злість, нерозуміння, страх за близьких і гіркота за загиблих.
У влади вже ніяк не вийде однією дупою респектабельно всидіти на стільцях європейської демократії і народних мрій. І вона совається у більш-менш правильному, народному напрямку, тільки дуже повільно. Слід прийняти як даність - відсутність лінії фронту по всій Україні, мільйони дурнів у тилу, сотні зрадників у самісінькому активі, лицемірство Заходу й безжалісність ворога. Якщо немає нічого такого, чого б ворог не зробив для своєї перемоги, не має бути нічого такого, чого б ми не зробили для своєї.
Система моральних координат однаково зміниться. Можливо, ми всі її побачимо краще, якщо навчимося дивитися у приціл.